З 2 березня в Щербенко Арт Центрі діятиме персональна виставка Василя Бажая "Untitled". Мімезис, бунт, гра з глядачем  та ще багато концептуального прихованого чекатиме глядачів проекту і читачів ArtUkraine.

 

Новий проект Василя Бажая "Untitled" складається з двох основних частин. Перша — це широкоформатні полотна, які у властивій йому манері запрошують нас до специфічної інтелектуальної подорожі пейзажами форми, кольору і структури на полотні. Самі по собі полотна є репрезентацією класичного живопису як медіа, мистецтва зарази мистецтва без огляду на те, чи воно нам зрозуміле чи ні. Це живопис сам по собі (буття-в-собі), і художника не цікавить міметична його складова. Друга частина експозиції — інсталяція. Об'єкт, який конструює і концентрує навколо себе експозицію — квінтесенція живопису, вирваного з глибини, де немає площинної образності, де нічого не піддається аналізу і раціональності, де над усім панує потенція несвідомого. Інсталяція своєю простотою викликає у нас відчуття наївності художника. Причиною цього є хитра гра автора з категоріями і сподіваннями, що їх глядач пробує побачити на виставці. Мало по-мало ми стаємо учасниками цієї гри Бажая з глядачами. Спробуємо проаналізувати деякі цікаві елементи цієї гри.

 

Тут і далі — виставка Василя Бажая у Щербенко Арт Центрі

Усі фото надано Щербенко Арт Центром

Загальною темою циклу є живопис як медіа. Однак у даному випадку поняття "живопис" виступає не у своєму міметичному значенні як явища. Це скоріше концепція образотворчого виразу (вираження), який аналізується і розподіляється на свої концептуальні компоненти, і саме ці компоненти показує Бажай. На вершині понятійного трикутника є відновлена "форма", у нижній частині є "матеріал". Співвідношення між полотнами і предметом їх творення відчувається через метексіс, тобто через участь в об'єкті, до якого вони належать. "Істина" цих живописних творів є істина "чуттєвої достовірності".

 

Бажай ніби говорить нам: ілюзорність мистецтва є в той же час його причетністю до істини. Втечу деяких сучасних форм мистецтва в сферу випадкового можна витлумачити, як продиктовану відчаєм відповідь на повсюдність, всюдисутність видимості — випадкове має перейти в цілісність без попередньо встановленої гармонії. У такий спосіб живописний твір, з одного боку, стає жертвою сліпої закономірності, вже відрізнимої від його тотальної визначеності «зверху», а з іншого — ціле передається під юрисдикцію випадковості і діалектика взаємовідносин окремого і загального, приватного і спільного зводиться до рівня видимості. При цьому, результатом процесу аж ніяк не стає цілісність. Ілюзорність, що досягла своєї досконалості, деградує і перетворюється в хаотичне законне явище, в якому випадковість і необхідність знову готують свою хтиву змову. Мистецтво, позбувшись видимості, не отримує над нею ніякої влади. Ілюзорність творів мистецтва є причиною того, що пізнання живопису Бажая суперечить кантівському поняттю пізнання, яке було сформульоване в рамках ідеї чистого розуму. Твори мистецтва є видимістю остільки, оскільки вони висловлюють ззовні свій внутрішній зміст, дух, і пізнавані вони лише в тій мірі, у якій, всупереч забороні, пізнається їхній внутрішній зміст.

 

Бунт, вчинений Бажаєм проти видимості, невдоволеність його живопису собою притаманна йому, як претензія на володіння істиною з давніх-давен. Те, що мистецтво виражало потребу у дисонансі, що ця потреба придушувалася тільки життєствердним впливом суспільства, з яким естетична видимість уклала союз, говорить про те ж. Вираз і видимість — це передусім антитези. Якщо вираз навряд чи можна уявити собі інакше, як вираз страждання, то вираженню в живописі притаманний іманентно момент, за допомогою якого живописний твір захищається від своєї іманентності, підкоряючись закону форми. Вираз мистецтва діє міметично, причому вираз, властивий живим людям, — це вираз болю. Риси вираження, які намертво відображені в творах мистецтва, якщо автор не хоче, щоб вони були тьмяними і безбарвними, є не чим іншим, як демаркаційними лініями, що відокремлюють нас від видимості. Але оскільки вони в якості творів мистецтва все ж залишаються видимістю, конфлікт між видимістю, формою в найширшому розумінні цього слова і виразом не доводиться до кінця і носить непостійний, мінливий характер в залежності від історичної ситуації. Міметичний образ дій, позиція щодо реальності по цей бік жорсткого, незмінного протиставлення суб'єкта і об'єкта стає за допомогою мистецтва, органу мімезіса з тих пір, як на мімезіс накладено табу, жертвою видимості і, на додаток до автономії форми, носієм і виконавцем цієї видимості.

 

Розвиток мистецтва — це розвиток якогось непорозуміння: вираження, за ​​допомогою якого позаестетичний досвід найбільш глибоко проникає у живописні твори, стає прообразом всього фіктивного в живописі, як ніби-то на тому самому місці, де воно є найбільш незахищеним та відкритішим щодо реального досвіду, культура найсуворіше стежить за тим, щоби межа не була порушена. Виразні можливості живописних творів з усіма їх відтінками і переходами вже не відображають безпосередньо явища живого життя. Порушені і видозмінені, вони стають вираженням самого змісту твору, як речі. Вищезазначене непорозуміння не тільки нейтралізує мімезіс, а й випливає з нього. Якщо міметичне начало живопису не наслідує чогось, а робиться тотожним самому собі, то живописні полотна беруть на себе здійснення саме цієї функції. Вони не імітують за допомогою своїх виразних засобів душевну динаміку окремих глядачів, так само як і почуттів своїх авторів; там, де вони за допомогою цього процесу визначають себе в сутнісному плані, вони, як наслідування, копії підпадають під дію того самого опредмечування, якому противиться міметичний імпульс. Тим часом, в художньому вираженні виноситься історичний вирок мімезісу, як архаїчній лінії поведінки, показується, що така функція, здійснювана безпосередньо на практиці, не є функцією пізнання, і те, що уподібнюється самому собі, не стає тотожним, що втручання за допомогою мімезісу закінчилося невдачею, — у результаті цього притулком мімезісу стає живопис, який діє міметично точно так, як, об'єктивуючи цей імпульс, він вбирає спрямовану у його бік критику.