Студія Артемія Лєбєдєва видала книги «Вибрані твори» Леонардо да Вінчі та «Трактати» А. Дюрера. Пропонуємо рецензію на обидва видання від Дани Пінчевської.

 

Нагадаємо, що одна з найновіших дизайнерських робіт студії – новий логотип Криму.

 

***

 

В цій статті йтиметься про два видання приблизно п'ятирічної давнини; кожне цілковито чи фрагментарно посилається на мистецькі книги радянських часів. Це двотомник “Вибрані твори” Леонардо да Вінчі та “Трактати” А. Дюрера.

 

Вибір не випадковий, – в тому сенсі, що, по-перше, мистецтво завжди давало достатній простір ескапістам, дозволяючи зачинитись у своїй майстерні всім тим, хто з тих чи інших причин не може бути корисний, наприклад, у театрі воєнних дій. По-друге, перевидання книг такого штибу з елементами contemporary art і актуального дизайну — не те щоб виклик мешканцям і деміургам суспільства споживання, але, безумовно, досить різке, хоч і тактовне, нагадування про засадничі принципи історії мистецтва. По-третє, це гарний привід поговорити про книговидавничу справу, зокрема, українську, в контексті арт-книги.

 

«Трактати» Альбрехта Дюрера є перекладом зі старонімецької мови (перекладач — Ц. Г. Нессельштраус). Власне, це перевиданий в 2011 році другий том «Щоденників. Листів. Трактатів» (М., Л.: «Искусство») 1957 року. З 268-ми сторінок книги 135 – це ілюстрації; всі вони — наочний супровід до текстів митця, більшість із яких пояснюють недосвідченим художникам основи ремесла. Розділи книги містять уривки з ранніх рукописних нарисів художника (з книги про живопис та з нарисів до першого варіанту трактату про пропорції), чотири розділи «Інструкції з вимірювання»; фрагмент трактату «Напутня порада до укріплення міст» (з красномовною, але напрочуд суттєвою присвятою королю Фердинанду та описом плану укріплення), а також уривки з твору «Чотири книги про пропорції».

 

 

Сама книга у твердій, обтягнутій червоною тканиною палітурці, з білою суперобкладинкою і тоненькою шовковою закладкою, прикріпленою до прошитого корінця (не клеєного, адже такі варіанти розлазяться на осібні сторінки від першого важкого погляду) справляє враження видання, якому, навіть за умови багаторазового прочитання, не загрожує неповага читача. Цю книгу не хочеться випускати з рук, віддавати до бібліотеки; нею приємно володіти не лише як джерелом певної інформації, але й як напрочуд якісною річчю.

 

 

Твори Леонардо да Вінчі, як і трактати А. Дюрера – це також вдала спроба надати друге життя академічному мистецькому виданню сталінських часів. Цього разу йдеться про двотомник під редакцією Олексія Дживілєгова та Абрама Ефроса, з перекладами Андрія Губера, Василя Зубова (автора монографії, присвяченої життю та творчості Леонардо) та мистецтвознавця Володимира Шилейко – другого чоловіка Анни Ахматової. Не в останню чергу вихід цієї книги мав сенс через химерний тираж висхідного видання: якщо вірити букіністам (шанси знайти цю книгу у публічних бібліотеках Києва незначні), наклад першого тому налічував 5300 примірників, а другого – 10300 книг, тобто – вдвічі більше.

 

 

Перший том Да Вінчі присвячено науці. Другий складається з художньої прози Леонардо та з творів про мистецтво, серед яких є і «Передбачення». Деякі з цих текстів мають цілком інфернальний характер і здатні вразити навіть стовідсоткових позитивістів та читачів, цілковито позбавлених будь-якої чутливості, окрім здатності емоційно реагувати на коливання валютних курсів.

 

 

Твори Леонардо, хай навіть і більш ніж детально прокоментовані вченими ХХ ст., провокують на нескінченне захоплене цитування – завдяки чудовому перекладу, ясності думки, химерності метафор та виразній дотепності книги. На жаль, формату рецензії, на відміну від бесід у соцмережах, не властиве активне цитування, тому обмежимося трьома довільними фрагментами з першоджерела (наводимо мовою видання): «Творец не делает ничего лишнего или недостаточного» (т. 1, с. 167); «Там, где не зарождаются очень темные тени, не могут зародиться и очень светлые света» (т. 2., с. 154); «Нам остается движение, отделяющее движителя от движимого» (т. 2, с. 407).

 

 

Окремо треба сказати про інтерпретацію матеріалу з точки зору актуального мистецтва та дизайну. Зазвичай в цих царинах класика або позиціонується як невичерпне джерело цитування, або цілковито ігнорується, аби не налякати легкодухого арт-споживача, який, за звичкою, асоціює більшість музеїв з безпросвітною нудьгою. Книговидавництва, які беруть на себе відповідальність за видання такого типу, зазвичай суттєвим чином впливають на формування свідомості такого споживача чи то мають достатню здатність взагалі не зважати ні на його смак, ні, тим більше, на його несмак. Стосунки Студії А. Лєбєдєва з класичним мистецтвом на початку 2000-х були відзначені, зокрема, створенням порталу російських музеїв museum.ru. Основна ідея ресурсу полягала в спробі централізації сайтів російських музеїв, що суттєво полегшувало процес пошуку/знайомства з музейною справою у країні. Протягом наступних років студія московського дизайнера та мандрівника набула достатніх потужностей для власного книговидавничого проекту з філією в Києві. Загалом Студія видала 65 книг (якщо не зважати на численні видання, в роботі над якими студія надавала окремі послуги – наприклад, розробляла проект книги). Деякі книги було перевидано двічі (твори Леонардо Да Вінчі) чи навіть чотири рази («Ководство» А. Лєбєдева). До речі, електронні версії книг продаються на цьому сайті разом з паперовими, що виглядає вироком давнім побоюванням щодо перемоги електронної книги над справжньою.

 

 

Українські паралелі цієї історії нечисленні, і, боюсь, справа зовсім не в кількості зароблених художниками коштів. Зазвичай успішні українські митці в сенсі книговидавництва рідко виходять за межі ілюстрацій до книг того чи іншого власного приятеля. Ніхто з митців не взяв на себе сміливість заснувати власне видавництво – за винятком Віктора Хоменка, очільника журналу «Українське мистецтво» та засновника видавництва ВХ[студіо], зареєстрованого у 1999 р., а також заснованої А. Єрмоленком та художниками його кола «Лютої справи».

 

Хтось із сучасних митців зазначив, що всі дійсно хороші заможні люди наразі займаються потребами фронту чи допомогою біженцям, а решта навряд цікавляться книговидавництвом. Тобто, очікувати на появу аналогічних видань українською мовою було б дивно – принаймні, найближчим часом.

 

Але майбутнє створюється сьогодні, і створюємо його ми самі. Тож, якщо наведений приклад чудових книг Студії Артемія Лєбєдєва змусить когось подумати про те, як виглядало б ідеальне українське арт-видавництво, засноване митцями – ймовірно, за кілька років у мене буде більше гідних тем для книжкових рецензій, ніж тепер.

 

Ілюстрації надано автором, а також запозичено із офіційного сайту Студії Артемія Лєбєдєва