В український прокат вийшов переможець цьогорічного Каннського міжнародного кінофестивалю – стрічка шведського режисера Рубена Естлунда про світ сучасного мистецтва. ArtUkraine подивився і ділиться враженнями.

 

Сучасне мистецтво і критика на його адресу – речі нероздільні. Після цьогорічної Венеційської бієнале сформувався повний перелік претензій до contemporary art, частину з яких озвучила й стрічка «Квадрат». Захоплене атрактивністю, залежне від кураторської інтерпретації, нещире у заграванні з широкою публікою і, водночас,  вразливе у своїй рафінованості й приналежності для кола «обраних» − мистецтво стало жертвою бажання/небажання подобатися,  а не бути відчутим. Втім, це можна вважати етапною рисою, приводом йти всупереч, шукати іншої виразової мови. І критика тут дійсно потрібна. Беручи на себе цю місію, фільм шведського режисера є, скоріше, дзеркалом, в якому арт-тусовка побачить своє відображення, але не варіант виходу із ситуації.

 

Тут і далі – кадри із фільму «Квадрат» (джерело: Артхаус Трафік)

 

Фільм Рубена Естлунда, жанр якого дистрибʼютор визначає як комедію, є, скоріше сатиричною драмою, зрозумілою для доволі обмеженого кола глядачів – арт-менеджерів, самих митців, піарників, галеристів, які опиняться у рідних серцю ситуаціях і схвально похитають головами: «Все як і у нас!». Режисер, оперуючи концентрованими штампами, подекуди тонко, подекуди грубо, заганяє глядача у лабіринт складних суспільних відносин. Стрічка Естлунда говорить про відповідальність мистецтва перед аудиторією, про відповідальність куратора перед твором мистецтва, про відповідальність людини перед іншою людиною. І неабияку роль тут грає брехня, самозванство та лицемірство. Щоправда деякі приклади цих неблагозвучних явищ у Естлуда вийшли надто спекулятивними. Прибиральник випадково псує арт-об’єкт, куратор, а заразом і головний персонаж стрічка, дізнаючись про це, пропонує тихенько досипати матеріал, мовляв, ніхто нічого не помітить. Так, дуже смішно, але за створенням аналогічних творів часто стоїть величезний труд і цікаві концепції. То чи є поверховість знаряддям до боротьби з іншою поверховістю? Відкрите питання.

 

 

«Квадрат» має безліч цитат: від Малевича до Трейсі Емін. Але ця пізнавальність не є гарантією, що фільм не скотиться у проблематику європейського суспільства, де, на думку режисера, толерантність заступає здоровий глузд, а відчуття провини перед незахищеними категоріями, наприклад, біженцями та жебраками, доходить до абсурду. Не оминув Естлунд і протиставлення духовне-матеріальне. Крістіан, який працює із сенсами та рефлексіями, обожнює свій автомобіль Tesla і заради телефону та старих запонок здатен піти на образу невинних людей. Крім іншого він постійно стикається із ситуаціями, в яких потребує й вимагає довіри від інших людей. Але при цьому між рядками зберігається запитання: чи можна довіряти самому Крістіану? Він – європеєць, вільний у своїх сексуальних вподобаннях, змучений богемним способом життя й репетиціями щирості перед аудиторією. Якщо вірити режисеру, то близькість із сучасним мистецтвом зробила з Крістіана людину, чиє вибачення швидко перетворюється на промову чи лекцію з вдало підібраними фразами-штампами. І покаранням йому стане нереалізована провина, яка, на що хочеться сподіватися режисерові, лишиться тягарем у душі Крістіана. Хоча, не факт…

 

 

Якщо відійти від смислового навантаження «Квадрата» й повернутися до мистецької складової, то однією з найцікавіших сцен фільму є перформанс Олега Рогозіна, який вдає із себе горилу перед звиклою до сучасного мистецтва аудиторією, але не готовою до агресії. Страх перед тваринністю забиває цивілізованість. І в результаті чоловіки у фраках кидаються з кулаками на перформера. Жорстокість сучасної людини, вихованої на засадах гуманізму, вивільнити доволі легко, це довела ще Марина Абрамович у своїх перформансах 1970-х років.

 

 

Поки емоціями мільйонів людей керуватимуть діти й котики, алгоритми соціальних мереж, що примітивізують навіть найстійкіших, суспільство все глибше падатиме у прірву безвідповідальності та делегування її комусь іншому. Складається враження, що Естлунд не бачить виходу із цього, на його творчий погляд, замкненого кола. Тому критика режисера створена виключно заради критики, що схоже на потрапляння в пастку, яку Естлунд поставив сам для себе, адже такий підхід можна сприйняти за загравання з публікою, а їй тільки дай засудити таке недосконале сучасне мистецтво, що і фуршет не врятує.