В ArtUkraine Gallery триває виставка одного з найзагадковіших українських митців. Самітник і шоумен, коли цього вимагає ситуація, філософ і великий прихильник іронії Вінні Реунов розповів про те, як балансувати між реальністю та уявленням про ідеальне майбутнє.  

Давайте почнемо з базових визначень. Вінні, що таке живопис?

Живопис − це найскладніший вид людської діяльності. Наприклад, уявіть дерев’яну барочну раму, коли я пишу цю раму мені потрібно одночасно влучити в тон, в колір, щоб створити ілюзію простору. Водночас це повинен бути мазок вільний, який зроблений наче лівою ногою. Це ще не все… Я фактично створюю каліграфію: щойно ти зробив все об’ємним, воно відразу ж перетворюється на ілюзію, але і це ще не все. Є ще стилістичні моменти, за якими стоїть ціла філософія ставлення людей до життя.

 

Що ви думаєте про українських художників, арт-тусовку?

Я дуже критично ставлюся як до себе, так і до інших. Позитивно критично. У суспільстві креатив пригнічений, мало кому вдається пробитися. З точки зору України 25 художників − це вище світового рівня.

 

Тут і далі − виставка Вінні Реунова в ArtUkraine Gallery

Фотограф: Богдан Пошивайло

 

Ви вважаєте, що в Україні 25 художників?

В Україні максимум 30. У Москві 30. У Лондоні максимум 200. Це внутрішньоцехове визначення. Кількість художників і креативу безпосередньо залежить від матеріального добробуту суспільства. У цьому еквіваленті в Києві повинно було бути − 3 художника. Мінус, не плюс. Це перехльостує покази всіх країн і те, що Україна зробила виставку в Саатчі − це вартує шалених грошей. Хтось за це платив і я, може, теж, адже досі не можу знайти деякі свої картини. Ви не уявляєте, які роботи зникли. Але безпосередньо нам від цього мало користі. Чудово, що ця виставка відбулася, бо культура − це фінальний продукт. Спочатку ми продали сировину, потім якісь телевізори, але тільки сучасне мистецтво займається створенням фінального продукту. Творчість цих 25 художників України я оцінюю дуже добре, але бачу, що можна дотягнути. Я тут не художник, а консультант. Якби мені щось порадили, то я був би дуже вдячний.

 

Чи є така людина, яка вам могла би щось порадити?

Кожна людина може порадити персонально зі своєї точки зору. Не важливо хто це. У кожної людини настає момент, коли на її рівні щось стає зрозумілим, без виключень. І тоді все опиняється на своїх місцях. Я ось пам’ятаю себе, коли думав, що треба в цьому всьому розібратися, але тоді були такі швидкості, що й часу не ставало.

 

Коли саме був той момент, момент пізнання себе?

Це був несвідомий політ, супершвидкість, кожен день просто горілка, тобто людина не просихала, а що таке алкоголь − це прискорювач. Алкоголізм − це скажена швидкість, це соціальні пересування. З часів художньої школи з мене зробили алкоголіка, але там всіх робили алкоголіками, хоча в цьому була і своя принадність, якщо дивитися на це, звісно, заднім числом. Зараз я б нічого такого повторювати не став. А пошук тільки нині починається. Коли у мене запитують: «Скільки вам років?» Я завжди відповідаю 28, або 24. Всі сміються.

 

 

Вам дійсно вдалося вижити, зберігши відчуття 24 років?

Так, мені імпонують молоді люди, вони збігаються з майбутнім, коли всі будуть друзями, потім починаєш старіти, цінувати. Я просто не особливо обріс цинізмом.

 

Невже інші люди з віком стають циніками?

Так, це самозахист.

 

Мені завжди здавалося, що для молоді цинізм є своєрідним рецептом того, як не  перетворитися на офісний планктон, не жити виключно заради родини. Інакше догми напишуть інший життєвий сценарій, в якому праця на благо суспільства посяде ключову позицію. Як ви, художник, ставитеся до роботи?

Робота − це коли тобі важко і не подобається, але ти це робиш заради якихось матеріальних благ. Я живу за принципом «об’єднуй і будь керованим». Хоча мені довелося чекати, коли всі підтягнуться і будуть готові жити за цим принципом.

 

В контексті виставки в ArtUkraine Gallery, ми підтягнулися, і ви вирішили, що можна побути керованим Наталією Заболотною?

Насправді, відкриття цієї виставки було під загрозою.

 

Чому?

Бо це вимушена ситуація. При всьому тому, що я поважаю і розумію все це театралізоване дійство, але навіть якщо воно театралізоване, до цього ніколи не варто наближатися.

 

Що саме ви маєте на увазі?

Я говорю про визначення реальності. В галерею приходять люди іншого класу. Вони відчують, якщо зможуть відчути…

 

 

Тобто ви уникаєте взаємодії з людьми з іншого класу?

Звісно. Це непродуктивно. Я недостатньо сильний, щоб зробити все так, як мені необхідно, а всі дії педалюються звідти (показує вгору – примітка автора), обов’язково буде колотнеча, і у мене не вистачить сил щоб утримати ситуацію в правильному руслі.

 

Розподіл на класи відбувається в залежності від масштабів особистості або повноважень і розміру гаманця?

Ні, який гаманець? Україна − найбідніша країна, не забувайте, будь ласка, про це. Ви ж не розумієте, коли народилися. Тут завдяки соціалістичному експерименту, була повністю знищена культура. Колись Київ був прекрасним містом, нічим не гіршим за Лондон. Нічого не залишилося. Все було повністю зачищено, і ми тільки зараз бачимо перші паростки. Адже культура − це соціальний навігатор, який показує як слід себе поводити.

 

Як ви балансуєте між власною утопічною реальністю, де все люди стануть друзями в майбутньому, і реальністю капіталістичного суспільства, грошей? Як це поєднується у вашому сприйнятті?

Ми живемо в апогей протистояння всіх і вся. Це первинна стадія, за моїми підрахунком, поділу матерії. На підсвідомому рівні все проти вся: дочка проти матері, брат проти брата, навіть якщо вони того і не розуміють. І оскільки відбувається апогей цієї боротьби, ми витрачаємо як соціум, напевно, 96 відсотків нашої денної і нічної енергії на нейтралізацію один одного. Колись буде встановлено паритетний початок і не буде ворогів. Адже вся матерія прагне до спокою, а значить настане комфортний стан. Цією моделлю я препарую реальність і використовую її для орієнтації в реальності. Все життя я до всіх ставився як до друзів, і вижив, але це було забезпечено моїми близькими − все було обкладено подушками.

 

 

Щоб ставитися до всіх як до друзів, потрібно бути сміливою людиною. Нічого не боятися, не бути ні обдуреним, ні розчарованим...

Так, ви знаєте, я нічого не боюся. І це вже половина щастя. Це багато, але ще тільки половина. І це дуже комфортно, коли ти не голодний і нічого не боїшся.

 

На ваших полотнах часто повторюються одні й ті ж люди. Чому ви пишете саме цих людей?

Дарино, до цих полотен не можна ставитися серйозно. Ви мені ставити запитання так, ніби я художник.

 

Хіба для вас живопис − просто хобі?

Ні, хобі − це трохи перебільшено. Це не хобі, але засіб. У цій ситуації я не можу дозволити собі займатися мистецтвом. Якби для мене це було творчістю, я б не це малював.

 

А що б ви малювали?

Ну, не це точно. Я б робив більше малюнків, тому що це найважливіше.

 

 

Який зміст був би у цих малюнків?

Ні, я нічого проти змісту своїх робіт не маю, але до них не можна підходити з точки зору академічного визначення. Якби ви спілкувалися з такими художниками як Савадов, Ройтбурд, ось у них є тема, вони її розробляють ...

 

Але ж ви теж розробляєте тему?

Якщо подивитися, що я розробляю, вийде суцільне сум’яття. Але глядачеві потрібно створити пульку, розповісти зміст, люди не мислять сьогодні глобально. Потрібно щось збрехати.

 

Навіщо брехати, якщо ви мрієте про ідеальне суспільство? У ваших силах змінити сприйняття мистецтва громадськістю і пояснити, що іноді гонитва за смислами відволікає від найголовнішого. Це як гонитва за куркою: якщо за нею бігати, то ви її ніколи не доженете, а якщо налякати і направити − вона сама забіжить в курник. Не краща метафора до позначення громадської думки, звісно, але правдива.

Якщо ви згодні допомогти, то давайте міняти. Але я не хочу суперечити реальності. Максимально намагаюся сприймати все як є.

 

Вінні Реунов

 

Розкажіть, що б ви малювали, якби не були обмежені матеріальними турботами?

Не якби, а коли... Це як в тому анекдоті про божевільню: приходять в божевільню, а там всі пацієнти в порожньому басейні вдають, що вони плавають. Їх запитують: «А де вода?» Вони відповідають: «А нам директор сказав, що щойно ми навчимося плавати, наллють». Дитячий анекдот, про те, хто більш божевільний − директор чи самі пацієнти. Те саме тут − це все я роблю без води.

 

А вода для вас що?

Умови.

 

Якби умови... (перериває – примітка автора)

Вони вже створюються. Я делегую здатності малювати вам!