25 січня в галереї «ЧЕЧ» на базі Центру сучасного мистецтва Івано-Франківська відкрилася виставка творів українського сучасного мистецтва зі збірки Zenko Fоundation. Жителі міста вперше отримали нагоду побачити оригінальні твори Арсена Савадова, Олександра Ройтбурда, Василя Цаголова, Олега Тістола, Марини Скугарєвої, Вінні Реунова, Віктора Сидоренка. Огляд експозиції для читачів ArtUkraine підготував мистецтвознавець, керівник Центру сучасного мистецтва Анатолій Звіжинський.

 

Співпраця між івано-франківським ЦСМ та Zenko Fоundation розпочата в 2016 році під час першого міжнародного культурного форуму Zenko Platform, пізніше продовжилася у виставкових проектах – «Чеч» (Татарів), «Show promise» (Львів), «PortoFranko» (Івано-Франківськ), «Personal structures» (Венеція), міжнародного семінару «Європейські культурні резиденції» (Татарів) набула продовження у виставці-презентації творів українських сучасних художників з колекції фундації в Івано-Франківській галереї «ЧЕЧ». Жителі міста вперше отримали змогу побачити оригінали робіт учасників славетної «Паризької комуни» – Арсена Савадова, Олександра Ройтбурда, Василя Цаголова, співзасновників «Вольової грані національного постеклектизму» – Олега Тістола, Марини Скугарєвої, Вінні Реунова, директора Інституту проблем сучасного мистецтва при Академії мистецтв України – Віктора Сидоренка.

 

Представлено роботи як і кін. 90-х (А.Савадов фото із серії «Донбас-Шоколад», 1997 та «Колективне червоне», 1998, і живопис В.Сидоренко «Жінки в човні», 1997 із серії «Амнезія») так і картини останніх років (А.Савадов «Чорне море», 2007; М.Скугарєва «Натюрморт», 2008; О.Тістол «Бедуїн», 2009 та «Китаєць», 2012; О.Ройтбурд «Останнє селфі», 2010; В.Цаголов «Балерина», 2012; В.Реунов «Форбс», 2013) котрі стали ілюстраціями історичних подій «часів перемін» котрі ми переживаємо й дотепер.

 

Відібрані роботи демонструють, як сучасні митці перетворюють медіум фотографії в живописну площину, співпрацюють з цими способами вираження, використовують технічні надбання та взаємопроникнення. Чим є живопис після фотографії? Реальність, свідком котрої була фотографія, піддається маніпуляції, що спричиняє делікатне зміщення акцентів значення. Щоб наочніше побачити це виставка живопису доповнена декількома фотографіями.

 

Розглядаючи фото А.Савадова, спостерігаєш, що «точка зору» камери – абсолютно нейтральна, без емоційна, позбавлена естетичних вподобань, холодна й безпристрасна. Людське око може одночасно гостро (чітко) бачити лишень певні окремі речі на передньому чи задньому плані, але не весь, загальний план предметів. Цій умові нашого бачення відповідає й наше художнє сприйняття. В процесі споглядання картини око завжди концентрується на новому фокусі. Фотографія немовби зупинила «стрибкуватість» ока й дозволила одночасно зафіксувати моменти точного спостереження. Найважливіша якість камери – її нездатність приймати ієрархічне рішення, що властиво людському сприйняттю. Камера не знає, що вона бачить. Тому що камера не вибудовує ієрархій, вона бачить усе, створює образ завантажений інформацією про зовнішню поверхню.  Людське око мінливе, камера ж бачить все з однієї точки (монокулярне бачення), й передає інформацію, котру неможливо отримати інакше. Гра з глибиною різкості вивільняє «нову інформацію». На відміну від живопису фотографія має власну просторову сугестію. Центральна перспектива втрачає значення, бо простір можна передавати за допомогою відносної різкості образу. Якщо, наприклад , узяти дуже малу глибину образу, тоді старий поділ полотна на плани – передній, середній і дальній, втрачає своє минуле значення. Всі предмети опиняються немовби зафіксованими на одній площині в просторі. Відоме зауваження Сезана, про те що в основі будь-якого зображення знаходяться куб, шар, і циліндр, для «фотографічного світогляду» не має значення - все залишається пласким, але все рівно охоплює простір. Скандальні фотографії Арсена Савадова із серії «Донбас-Шоколад», зроблені на справжнісінькій донецькій шахті, за участі реальних шахтарів та акторів-художників, вже давно стали об’єктами музейної та колекційної класики. Контрастне поєднання мускулистих, жилястих чоловічих тіл з повітряними балетними пачками кристалізувався антрацитно-блискучий «Донбас-Шоколад» де брудний вугільний пил протиставлявся приторним солодощам чорного шоколаду, манірна легкість балету – пекельній шахтарській праці, а художник переміщався до роботи з освітленої студії у морок підземелля. Аукціони зафіксували ціни на них, а глядачі мають нагоду побачити один з варіантів видруку. Це ж саме стосується фото із серії «Колективне червоне», котрі мовби дотепер витискають із нашого колективного підсвідомого залишки невмирущого совка. Тоді художник насміхався з цього, тепер через 20 років, якось не дуже смішно. Ніхто не очікував такої довгої агонії пережитків минулого. Хоча й лунали попередження про Мойсея, який 40 років водив свій народ пустелею. Це, щодо сили мистецтва і його передбачливості.

 

А. Савадов. Із серії «Донбас-Шоколад», 1997

 

Сюрреалістичний живопис А.Савадова «Чорне море» викликає безліч конотацій, як естетичних так і політичних. Безладний до абсурдності набір предметів, людська фігура в обнімку з антропоморфним місяцем немовби шепочуться на тлі нічного неба чи підводного морського краєвиду. Відсутність підказок, так як і світло з під абажурів старих настільних ламп відчужено відсторонюють увагу глядача. Митець відсилає до мистецтва давніх епох, котре шукало узагальненість що поєднувала сукупність людського знання, але одночасно веде полеміку з традицією, додаючи моралізаторську основу з нотками анархізму. У багатьох архаїчних народів є уявлення про те, що раніше люди вмирали і знову відроджувалися, як місяць, але згодом чомусь втратили цей дар. Також місяць наділяли жіночими рисами, коли мова йшла про бінарні опозиції. Світ, що нас оточує, перенасичений образами, знаками, зображеннями, прославляє їх, щоб потім зіпхнути в небуття. Інколи шокує реальністю, але частіше дратує монотонною стриманістю візуальних образів. Насичені образи не творять нових сенсів і нового розуміння світу. Навпаки, створюють додаткову відстань, спричинену їх короткочасним існуванням. Візуальна реальність складається з двох накладених одна на одну, де одна проникає в іншу створюючи відмінну площину сприйняття твору. «Я хочу своє море, я хочу бути сам. І свої дикі сни я нікому не віддам. То моє море…» – ніби нагадує сестричка Віка. Савадов займається не лишень живописом, але й епістемологією, а крізь ілюзорну малярську видимість намагається осягнути сенс цього медіуму, як і перцепції загалом.

 

А.Савадова. Чорне море

 

Про художника (з альманаху «Кінець кінцем»): Беззаперечний лідер та номер один протягом більш як двадцяти років існування українського contemporary. Цього він сам завжди прагне та намагається у різні способи продемонструвати і довести. Найменш прогнозований і найбільш радикальний у своїх мистецьких рефлексіях, висловлюваннях, жестах. Різкість та спонтанність компенсуються вимогливістю до самого себе та високою якість робіт. Невиправний романтик та прихований прагматик водночас. Завжди потребував оточення. Радіє послідовникам та успіхам колег по цеху. Вірить у месіанське покликання художника, та у його харизму. «Я прекрасно розумію своє місце в культурі. Не більше, не менше. Ми – перехідний період. Ми ті, хто ще володіє школою і в той же час прекрасно розуміємо основи концептуалізму. Це значить, що ми прийшли в мистецтво для реалізації після епохи постмодерну. Люди, які прийшли після модернізму до постмодернізму – це практично гібриди. Це імітатори високого рівня. Ми можемо імітувати мистецтво практично безмежно. Ось наскільки це мистецтво – не наша печаль».

Олександр Ройтбурд в живописній серії «Останнє селфі» піддає насмішкам і критиці маніакальне захоплення фіксувати своє обличчя будь де і будь коли, спотворюючи, трансформуючи зображення фотографуючого суб’єкта і роблячи головним героєм технічне знаряддя – телефон. В мистецькій дії звільненій від конвенціональних медіальних форм виразу, мова повинна йти перш за все не про ясні, однозначні концептуальні засади, а скоріше про винаходження знаків і жестів, котрі в результаті своєї радикальної відкритості отримують значення в конкретний момент і в специфічному контексті суб’єктивно-суспільного обміну між реципієнтами. Лице розпливається, розтікається, немовби плавиться, невпізнано трансформуючись, набуваючи рис мультяшного героя. М’ясистіть кольору обличчя графічної будови контрастує білим хвилястим шатам одягу. Образ розмивається, утікає, спливає, фігура немовби витікає за рами картини. Пластичний хаос трансформується в порожнечу.

 

О. Ройтбурд. Із серії «Останнє селфі»

 

Про художника (з альманаху «Кінець кінцем»): Про Ройтбурда, як і про Одесу важко сказати щось нове – стільки усього вже сказано. Тим більше, що він – один із найконсервативніших художників contemporary art. Незважаючи на вельми вдалі експерименти з інсталяціями та відео, постійно тяжів до живопису, а в ньому залишався впізнаваним, традиційним і в міру абсурдним. З чисто одеським почуттям гумору рефлексує на мейнстрімові події в місцевому соціумі. Бути модним – для нього означає бути сучасним. Як справжній класик, користується попитом і авторитетом.  «Я не дивлюся ТБ, не слухаю радіо, не читаю преси, а за новинами блукаю інтернетом. А там – постійно одне й теж. Хто з ким в коаліції, хто з ким в опозиції, хто кого зрадив, хто кого здурив. І таке враження виникає, що іншого життя в цій країні нема. В інших країнах політика окремо, а окремо життя країни, в тому числі і культура. У нас паноптикум, що називає себе політикумом. Так що голос художника сьогодні в країні не почутий. Мистецтво тут – взагалі маргінальна діяльність. Таким воно і було завжди, на моїй пам’яті. Ну колись ще був офіціоз, а зараз щось таке кволе і недолуге. Я думаю, справа у всеукраїнській провінційності, у відсутності фізіологічної потреби мати свою культуру».

 

О. Тістол. Китаєць

Олег Тістол ескізно розмашисто фіксує майже пастпортний образ підлітка з екзотичної країни. «Бедуїн» та «Китаєць» передбачає подібне ставлення до будь кого не знайомого. І навпаки. Переведення фото в живописний медіум, спосіб вдихнути в образ нового життя, нових емоцій, інакшого прочитання «копії без оригіналу». Фотографію з котрої мальовано портрет немовби було піддано цифровій обробці, тому картина набуває декоративно орнаментального забарвлення. Маніпуляції фотообразом нівелюють його міметичні функції, зникає зв'язок з реальним світом. Лиця набувають умовних рис, про психологію тут взагалі не йдеться. Колір стає стилістичною умовністю. Емоції залишаються поза кадром. Митець немовби вступає в гру з медійними і культурними зображеннями в контексті стереотипів, що функціонують у суспільстві. Полотна художника характеризуються контрастною колористикою, синтетичністю форм, монументальністю та водночас ліричністю.

 

Про художника (з альманаху «Кінець кінцем»): Славетний автор «Проекту українських грошей», започаткованого ще тоді, коли про таке й не мріялося. Один з послідовних апологетів «національного» в космополітичному мистецтві сучасного. Це прослідковується навіть в любові до роботи у тандемі («Вольова грань національного постеклектизму» з Рєуновим та «Нацпром» з Маценко) та в їхніх ідеологіях. Але, мабуть, найважливішими в картинах художника залишаються вишуканий колорит і навмисний, інколи до підкреслення, декоративізм, що засвідчує різницю художніх шкіл і завдань, котрі вимальовує для себе художник в стратегіях впливу на свідомість глядача. «Щодо сучасного мистецтва, чи сучасного в мистецтві, чи мистецтва в сучасності, я вважаю ми живемо в реальному часі, в реальному світі. Тобто адаптуємо. Мистецтво – це єдино адаптований український продукт до всього. Це як автомат Калашникова. Наше мистецтво… Ми живемо ментально, не дуже залежно від тих речей, що відбуваються в соціумі, що творяться в політиці. Ні, ну, ми до цього причетні. Ясно, причетні. Але я маю на увазі, що це не впливає на якість нашого мистецтва».

 

М. Скугарєва. Натюрморт

Натюрморт Марини Скугарєвої – застигла метафізична сцена з набором-переліком предметів на поверхні столу, мушлі, ножі, посуд й трафаретний силует птаха, що завис над цим, посеред цього натюрморту-пейзажу, котрий перетікає з одного значення в інше. Спокійна, медитативна композиція, класична ілюстрація жанру про мертву природу. Натюрморт стає доказом утопічної людської діяльності, спробою вловити потік безкінечності у вигляді зернин сенсу, екзистенційним, поетичним зверненням, метафоричним посилом. В порожнечу. Інтервенція в простір nature morte фігури пташки, що беззвучно зависла по центру картини над столом, стає способом пошуку експресії, екстравертною та діалектичною конфронтацією поміж світом «живих» та «неживих» предметів та щоденним життям. Взаємодія інтервенції та оточення відбувається на багатьох рівнях, тому стосується візуальної та семантичних сфер. Своєрідне дослідження напруження між стабільністю й хаосом, логікою та абсурдом, живописністю і трафаретною схематичністю.

 

Про художницю: Представниця «нової української хвилі». У 1988 році разом з Олегом Тістолом, Костянтином «Вінні» Рєуновим і Яною Бистровою їде до Москви. Там вони живуть і працюють в сквоті «Фурманний провулок». З середини 1990-х років Марина Скугарєва працює над проектом натюрмортів – «Столи». Видовжені полотна («Рональд», «День», «Радіола», «Вечірні вісті»), перерізані по горизонталі довгими напівпорожніми столами, над якими на умовній стіні закріплені портрети персонажів, вона перетворює на зіткнення кількох реальностей: справжній інтер’єр, де висить картина, ніби продовжується в ній самій, а зображені на картині предмети теж перевіряються на справжність, і тому склянки та стільці стають тут реальнішими, ніж портрети.

 

В. Цаголов. Балерина

 

«Балерина» Василя Цаголова, чергова інтерпретація ментальності «братнього» народу, де під ликом витонченості і високодуховної культури, ховаються агресивна жадібність, брутальність й неповага до інших. Великоформатне зображення красивого жіночого обличчя «спотворене» недоречними деталями – шрамом на щоці, металевим ошийником з ланцом на шиї, зображенням сільського виходка на тлі. Відданий «собачий» погляд знизу вгору, демонструє готовність служити. «З ким ви, майстри культури?» – штамповано-виклично лунає в порожнечі. Митець ощадливо використовує зображальні ресурси – делікатний орнамент біоморфного рисунку сміливо, а ля пріма, зафарбовано умовними кольорами. Зелень тла та коричнево-охристі тони створюють аскетичну і виважену кольорову гаму. В той же час, м’яке тло контрастує-переливається з малюнком жіночого обличчя з рабськи-допитливим поглядом знизу вгору. Форма лику, перенесена з фото, немовби схоплена в процесі творення робить динамічною поверхню картини. Портрет-композиція чиста й спонтанно імпресіоністична, позбавлена від надлишку шарів фарби, насправді продумана, виважена, логічно побудована.  Ця техніка немов би особистий підпис митця. Оперування «простими засобами», широкий пензель, незафарбована поверхня полотна, доступна, невибаглива колористика, вправна пластика форм – очищають візуальне повідомлення. Художник чітко розрізняє малярську фактуру, завдяки чому пластика кольору інтенсивніше впливає на обман, іронізує, відособлюється та залишає вільний від імперативу називання та впізнавання простір зображуваного.

 

Про художника (з альманаху «Кінець кінцем»): Один з найвідоміших українських художників періоду Паризької комуни. Народився в Північній Осетії. Навчався в Київському Державному Художньому інституті. Малює, знимкує, знімає відео, продає картини та інсталяції. Кажуть, – один з найдорожчих... «Для мене найбільш реалістичною картиною світу є нью-йоркська біржа, з її індексами, з їхнім рухом, зростанням, падінням… Це те що є на даний момент реальністю. Реальністю у русі. Це такий махровий реалізм. Найжорсткіший варіант. Все постійно міняється у ціні. Це найважливіше».

 

В. Сидоренко. Жінки в човні, 1997

Живопис Віктора Сидоренка «Жінки в човні», 1997 із серії «Амнезія» навпаки про забуття чогось важливого, про забування речей котрі потрібно передавати наступним поколінням, про загрозливе безпам’ятство, а отже безвідповідальність. Куди ми пливемо? Чи знаємо ціль і мету? Художник свідомо уникає концептуалізму в цій серії, зосереджуючи увагу на живописності, що базується на модерній естетиці. Небажання відвертатися від чуттєвого світу, щоб обмежитися колом поняттєвих спекуляцій, вилилося в намагання розшукати «невловимі цінності» через матеріальні еквіваленти. Дорога до картини прокладена через споглядання та презентацію старих фото, що творить новий простір, котрий розташовується на стику двох реальностей: природи і культури. Розмова про пам'ять ведеться у спосіб, що творить інтуїтивний емоційний простір, де розшукується позачасова правда про історію. Митець застосовує традиційні малярські прийоми з простотою і автентичністю, вірячи що живопис є результатом специфічного людського досвіду пізнання і подолання амнезії. Деталі переносять побутовий сюжет  в сферу ірреального. На оголених жінках нижче поясу можна помітити з’яву луски в блакитному ореолі. Русалки? Кого рибалить юнак? Малярські деталі промовляють про пульсуючу органічну матерію, з’являється відчуття доторку до чогось важливого. Краса трактується художником особливим випадком правди про природу, коли мистецтво переступає кордони картини даючи відчуття міфічного і символічного досвіду. Артистичний переклад природних процесів спричинених дією часу. Пожовкле фото трансформується в кольоровий, стильний живописний образ жест, що відкриває приховані риси світу. Він стає викликом, кинутим минулому, інструментом для поринання людини в стан вічного сьогодення, без оманливих «колись» і «потім». Найсильніші спогади з дитинства пов’язані з тими ситуаціями, що викликали сильні емоції. Митець витягає моменти з безодень пам’яті, щоб надати їм другого життя. Фотографія ніби говорить, що спогади така ж ілюзія, як і мрії. Це лишень вібраційне нав’язування вже, чи ще не існуючого.

 

Про художника (з альманаху «Кінець кінцем»): Художник, який увесь час перебуває в стані пошуків власної стилістики, власної ідентичності, самого себе в мистецтві. Постійно експериментує з техніками, хоча основою залишається живопис, активно виставляється. В своїй творчості опрацьовує теми часу, пам’яті, місця людини. Пройшов тернистий шлях спілчанської бюрократичної системи рангів. Віце-президент Академії мистецтв, директор Інституту проблем сучасного мистецтва. Залишається поодиноким, відстороненим, позатусовочним, без послідовників та учнів, незважаючи на організаторські здібності і відкритість до діалогу. «Я свій серед чужих. І чужий серед своїх. З одного боку, це пов’язано з переїздом до Києва, а з іншого боку, – з мистецькою ситуацією. Будучи в Академії, я нібито належу до сонму класиків, і в той же час займаюся сучасним мистецтвом. В Академії, з діючих художників, таким ніхто таким не займається. Я тут нібито й свій, але водночас чужий. Так само для художників, які займаються сучасним мистецтвом, і до яких належу, я в першу чергу асоціююсь із представником Академії. Та в цьому я бачу своє завдання – об’єднувати».   

 

«Форбс» Вінні Реунова – картина намальована до виставки організованої редакцією журналу. Художник безпосередньо продемонстрував своє бачення обкладинки Forbes: на полотні заввишки в три метри він зобразив героїв журналу – Олександра Ярославського, Петра Порошенка, Миколу Лагуна, Володимира Зеленського та інших. «Зібравши такий колаж з образів, я спробував показати еволюцію культури України в контексті світових цінностей», – пояснює автор. Хаотичне нагромадження атакує зір глядача колажовою контекстуальною рваністю і «випадковою» склейкою. Фотографії зіркових моделей пройшли своєрідну вторинну переробку, послужили медіумом, а також допоміжним інструментом для конструювання нового медіуму. Об’єднанні живописною площиною полотна, що імітує обкладинку часопису, вони складають дивний вид розрахунку з минулим, історіями зображених персонажів, історією мистецтва цитованих творів, історіями відносин. Затираючи часову лінійність митець розміщує на одній площині персонажів та події, як однаково важливі, створюючи декоративний колаж, а нагромадження постатей створює взірчастий гобелен.

 

Вінні Реунов. Форбс

 

Про художника: Костянтин «Вінні» Реунов спільно з Олегом Тістолом створив в Києві арт-групу «Вольова грань національного постеклектизму». У 1988 році виїхав з Олегом Тістолом, Мариною Скугарєвою і Яною Бистрової в Москву і до 1990 року вони разом працювали в сквоті «Фурманий провулок». З 1991 по 1992 рік виступав директором і куратором московської галереї в Трьохпрудному провулку (спільно з Авдєєм Тер-Оганьяном). Після Москви Реунов 10 років жив у Лондоні, але зараз повернувся до Києва і займається живописом і графікою. Його іронічні полотна з'являються на всіх великих виставках, від київської бієнале Arsenale-2012 до експозиції українських художників в лондонській галереї Saatchi.

 

Ще одну тему до обговорення, що пропонує ця виставка – проблема колекціонування творів мистецтва в Україні, як в широкому контексті (відсутність законодавчої бази) так і у специфічних аспектах (перехід від мистецького твору до торгової пропозиції). Але це відбувалося в лекційному просторі галереї, як індивідуально так і в колективних обговорюваннях.

 

Огляд робіт класиків contemporary art, буде не останнім запланованим в рамках співпраці між нашими інституціями, а лекції про новітню історію мистецтва в Україні та про проблематику колекціонування творів мистецтва в Україні, що супроводжуватимуть виставку, допоможуть розумінню перебігання процесів у цій сфері в шанувальників мистецтва в Івано-Франківську. Презентація робіт з колекції Zenko Fоundation, сподіваємося спровокує мистецькі діалоги в містечковому середовищі, а також активізує діяльність інституцій, дотичних до сфери культури.