«Внутрішні території» — таку назву мав проект, нещодавно показаний митцями з України та Німеччини в БХМ (Бердянському художньому музеї ім. Бродського).

 

«“We do not have the right (to stop fighting for Debaltseve). It's even a moral thing. It's internal territory”, — процитував Guardian одного з ватажків “ДНР”. Ми з Мирославом Вайдою і Віталієм Коханом тоді були на стипендії в Мюнхені в рамках проекту Shredding Maps. Цей дивний контекст змусив мене замислитися над моїм визначенням «внутрішньої території» — чи є вона завжди особистою для кожного? Чи спільною з тими, хто поруч тут і зараз? Чи може вона мати географічні кордони — як місто, країна, континент? Чи це лиш тобою визначені межі відкритого й прихованого, свідомого й підсвідомого, поняття й контексту, в який воно вписане?» — розповідає Оля Михайлюк, одна з учасниць проекту.

 

Робота Карлотти Брунетті. Тут і далі – твори учасників «Внутрішніх територій»

 

Перша виставка «Внутрішні території» відбулася наприкінці лютого цього року в Мюнхені. За визначенням учасників, вона насправді складалася з трьох окремих проектів (трьох островів), які навіть не межували один з одним, а просто були об’єднані однією назвою, і це було цілком щиро. Через півроку митці зустрілися знову, і цього разу до них приєдналася німецька художниця Карлотта Брунетті, яка взимку була одним з кураторів проекту. «Як на мене, то відбулося диво. Адже кожен насмілився відкрити своє внутрішнє, і виникла одна вільна та спільна для всіх територія – чотири автори й чотири з’єднані між собою зали музею (з кожної є два відкриті виходи в сусідні зали). Кожен про своє внутрішнє повідомив у притаманній йому формі», – продовжує Оля Михайлюк.

 

 

В роботі Карлотти Брунетті «Das Nachspiel» («Наслідки») багато жіночності, турботи й бажання життя. «Інсталяція натякає на порядок речей після того, як мапи розірвано — люди йдуть, залишаючи звичні для них місця. У мене були деякі ідеї до приїзду: я знала напевно, що використаю червону нитку на мапі, але як саме це втілити, я визначила на місці. Я пам’ятаю, минулого року багато говорили про те, що Росія піде на Одесу з боку Молдови, тож я показала тиск з цього боку. Донецьк та Луганськ позначені великою кількістю червоного. На півострові Крим багато сплутаної червоної нитки на знак його окупації. Я думаю, що сліди із червоною ниткою на мапі України зрозумілі — ви можете уявити червоний шлях зі сходу на захід. Це також знак кровних зв’язків, сімейних стосунків всередині країни, символ життя і смерті, крові і надії», — говорить Карлотта Брунетті. — «Як куратору проекту Shredding Maps, що розпочався минулого року у Мюнхені, мені було дуже цікаве продовження роботи його учасників у Бердянську. Звичайно, місце дуже вплинуло на їхні проекти. Також була зовсім інша аудиторія. В Німеччині завжди здавалося, що Україна десь далеко, а тут вона раптом опинилася поруч. Тоді в Мюнхені, за моїм відчуттям, те, що відбувається в Україні, справді торкнулося нас. У Бердянську ж були люди, що пережили всі ці події, і дівчата-переселенки навіть брали участь у перформансі Олі Михайлюк. І в Мюнхені, і в Бердянську проекти вразили».

 

 

 

Перформанс Олі Михайлюк «Просто пішли», показаний на відкритті «Внутрішніх територій» в Бердянську, сама авторка називає «третім кроком». «Першим кроком» був відзнятий на відео шлях в 40 кілометрів, пройдених художницею — приблизно таку відстань подолали люди, втікаючи від обстрілів з Луганська, яких вона зустріла в серпні 2014-го на залізничній станції «Комунарськ». «Другий крок» — коли, намагаючись розповісти про події в нашій країні й стани, через які довелося пройти українцям, Оля писала на стінах мюнхенської галереї назви наших міст та короткі пояснення-відчуття. На момент «третього кроку» в оповідання увійшли його безпосередні героїні зі своїми історіями. «Незважаючи на чорні літери, що складалися в різкі висловлювання, він був життєствердним», — ділиться враженнями Оля. — «Цього року я зустріла дівчат, по яких я йшла, чиї історії тоді звучали в мені. І з’ясувалося, що вони можуть йти далі, що вони красиві та сильні. Під час перформансу вони писали про свої відчуття — коротко, яскраво, чорним по білому. І були почуті. Крім того, маємо дві білі поверхні, що вмістили дуже різні почуття й емоції, виписані чорним вугіллям».

 

Проект Олі Михайлюк

 

 

 

 

«Буря на морі» — об’єкт Мирослава Вайди. У пляжній парасолі та ліхтарику, миготіння якого нагадувало маяк, Мирослав показав ту приховану тривогу, що відчувається зараз всюди у містах неподалік зони бойових дій, зокрема – в Бердянську. Його інсталяція була розташована в центрі зали з картинами в золотих рамах, які тільки підкреслювали нестабільність і мінливість  всього, що з нами відбувається. «Об’єкт пульсує, миготить. Привертає увагу?» — говорить Мирослав Вайда про свою роботу. – «Похилена або вирвана і жбурнута вітром пляжна парасоля. Маяк? SOS? Не знаю. Я уважно вдивлявся в море, прогулюючись косою. Одинокий військовий катер (прикордонники) патрулює територіальні води. Маяк. Трава. Межа суші і води. Рвучкий вітер, запахи і якесь очікування, що ніби застигло у повітрі. Можливо, мені так здалося. Ще трохи розповідей місцевих про торішні події і 20 тисяч переселенців. Ідея об’єкту, що виникла раніше, тут “попросилася” реалізуватися».

 

Мирослав Вайда. «Буря на морі»

 

 

У Віталія Кохана — охайно складені на стелажі картини. Можна побачити лише те, що вони збережені й в хорошому стані. Але зміст їхній лишається нерозкритим. «Стелаж з картинами є досить звичним для музею об’єктом, адже відвідувачі ніколи не бачать фонди музею. Збереження мистецьких творів, можливо, першочергова функція музеїв. Я входжу в діалог з музеєм і фокусую увагу на його функції збереження», – говорить про свою роботу автор. – «Побічним ефектом збереження є неможливість подивитися роботи – навіть ті, які щойно висіли». У своєму дослідженні матеріального Віталій пішов далі, виставивши у вітринах особисті речі художників. «Вітрини з особистими речами художників, що в даний момент працюють в цьому місці. Ці об’єкти — і жарт, і не жарт водночас. В історичних музеях особисті речі видатних діячів минулого нічого не пояснюють, але дають змогу відвідувачам стати ближчими до цих людей саме як до людей. А в цьому випадку вони, навпаки, віддаляють. Також музейні вітрини — завжди про те, що минулося. Тож постає запитання: це відбувається чи вже відбулося?» — продовжує Віталій Кохан. Оля Михайлюк, чиї речі теж опинились під вітриною, так коментує роботу колеги: «Предмети змінили свій сенс: із частини побуту вони раптом перетворилися на музейні експонати, що дало якось особливо гостро відчути живих і мертвих навколо, відсутність чіткого кордону між нами й, відповідно, таку смішну й умовну захищеність своїх “внутрішніх територій”».

 

Робота Віталія Кохана

 

 

 

 

Виставка «Внутрішні території» проходила в рамках культурної ініціативи АРТПОЛЕ: ВХІДнаСХІД за підтримки проекту «Українська ініціатива зміцнення громадської довіри» (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).

 

Автори фото: Олена Ястребова, Ольга Баранова

 

***

 

Про автора

 

Мирослава Ганюшкіна – координатор проектів агенції «АртПоле».