В Івано-Франківську історично склалося так, що не школи, групи, стилі, меценати визначали позиції в мистецтві, популяризували його, впливали на розвиток - а індивідуальні досягнення, хоча і їх потрібно розглядати у відповідному історичному контексті. Володимир Гуменний один з тих трьох, п’яти імен, котрі ще десятиліття через свої твори доноситимуть для наступних поколінь естетичні маркери, задаватимуть правила тону, впливатимуть на цінову політику.

 

 

В міському середовищі, незважаючи на міжнародний авторитет, він не користувався зайвою славою чи відповідною повагою, залишаючись скромним, маргінальним графіком, який не набув, ані учнів, ані послідовників (за браком вищої освіти не міг викладати у місцевому виші), не передав секрети майстерності нащадкам. Обласну мистецьку премію ім. Я. Лукавецького в 2008 році розділив з маловідомою майстринею ліплення сирних коників з Гуцульщини. За рік до смерті зробив єдину прижиттєву персональну виставку в Івано-Франківську (2012). Зате, біля 300 робіт його авторства знаходяться в місцевих приватних колекціях, чотири чи п’ять у фондах Художнього музею, дві автолітографії у колекції ЦСМ.

 

Гуменний запам’ятається останнім хранителем академічного підходу до акту творення і пропагандистом новітніх тенденцій, своєрідним перехідним містком від пафосної серйозності модерної естетики до грайливого лукавства постмодерну. Стилю, котрий йому не подобався - цитування, еклектика, декоративізм (що цитувати без історії мистецтва, послідовного розвитку, академічної школи), але котрий міцно полонив митця в свої тенета.

 

За спогадами самого Володимира Гуменного, талант художника у ньому помітив вчитель малювання звичайної середньої школи в м. Снятин Ярослав Лукавецький. Потрібно зауважити, що абсольвент Краківської Академії красних мистецтв Я.Лукавецький, сам свого часу був цікавим художником. Ще під час навчання в Кракові разом зі своїми приятелями та земляками Левом-Денисом Іванцевим, Михайлом Зорієм та поетом Богданом Лепким в 1933 році утворили мистецький гурток «Зарево», котрий влаштовував виставки, поетичні вечори та інші культурологічні заходи української громади Кракова, а пізніше й у Львові, Станіславові.

 

 

 

Саме Лукавецький будучи враженим унікальністю малюнків юного школяра почав давати приватні уроки, а пізніше порадив матері Гуменного віддати сина на навчання до Києва в Республіканську художню школу. Роки навчання для молодого хлопчака з провінції були одними з найяскравіших в житті. Володимир завдяки старанності, наполегливості та вродженому таланту дуже швидко став фаховим авторитетом для своїх однолітків. Завдання виконувалися легко й в задоволення. Жага до малювання зростала. Після школи поступає в Львівське художнє училище ім. Івана Труша. Та період навчання на цьому не закінчується. Практично до кін. 80-х художник знаходиться в стані пошуку власної теми, образної мови, своєрідної естетики.

 

На шляху до створення мистецького іконографічного стилю та виразної авторської манери випробував різноманітні напрямки – натюрморти-обманки і романтичні пейзажі, портрети приятелів та знайомих і книжкові ілюстрації. Ці пошуки стосувалися лишень проблем естетичного і не позначалися на тематиці, малювалося все окрім політичних та соціальних сюжетів. Нескінченні вправляння в рисунку, акварелі, живописі олією. Ну і освоєння та опанування графічними техніками - офорт, акватинта, літографія... Вражає ретельність проробленості, чіткість промальованості та якість видруків.

 

 

Гуменний багато часу присвятив вивченню секретів та осягненню володінням графічними техніками, розвитку власної майстерності, ремісничому навчанню. Віднаходив старі підручники, звертався за порадами до знавців справи, експериментував та випробовував нове. Графіка сама по собі річ технологічна, тому розуміння друкарських процесів, оволодіння секретами технологій і вміння оперувати ними відігравало важливу роль для образотворення. Репродуктивні способи, як і способи з виготовлення оригіналів - це дещо більше, ніж просте застосування певної техніки. Вони є постійною основною частиною мистецького вираження. Тому видається доцільним про це нагадати, оскільки репродуктивний спосіб дуже часто і необачно розуміють як вид менш значного допоміжного продукту, що лише супроводжує створення оригіналів.

 

Йдеться, однак, про самостійний жанр мистецтва, що відрізняється широким спектром можливостей технічної реалізації і тим самим специфічного висловлення. Незалежно до якої техніки звертаються, вона служить в останню чергу для розповсюдження твору. Але не в кожну епоху переважає намір якнайширшого розповсюдження мистецтва. Літографія дозволяє робити багато відбитків - свого часу вона виконувала функцію, котру пізніше перебрав на себе офсет, - реклама і пропаганда. Графічні роботи, котрі колись виготовлялися великою кількістю екземплярів задля доступності якнайбільшій кількості споживачів і не бути предметом належності обраному колу шанувальників чи лиш музеям, давали можливість висловлювань на тему формальних, естетичних проблем та методів їх вирішення, а також слугували способом соціальної пропаганди політичних ідей. В кінці ХХ ст. художники, аби забезпечити відповідну ринкову вартість графічним листам почали обмежувати тиражі видруків - десять, двадцять відбитків вважалось достатнім. Відповідно, всі вони нумеруються з позначенням тиражу.

 

 

Володимир Гуменний колекціонував книжки та альбоми. Особливо цікавився філософською літературою та альбомами художників. У майстерні мав багату бібліотеку. А ще, всіх, хто був його гостем, вражав дивовижний порядок. «У майстерні порядок завжди був, як в аптеці», художник завжди знав, де що лежить. Станок після кожного прогону ретельно промивався. Навіть коли після дружніх гулянок, які деколи затягувалися допізна, залишався безлад, він приходив зрання і наводив глянц. Педантизм і ордунг, як рецепт натхнення? Одними з перших самостійних творчих робіт були ілюстрації до книжок.

 

Диктувалося це радше не зайвою любов’ю до прочитаного, а можливостями отримати вигідне замовлення. «Коломийки у записах Івана Франка» 1984 та «Ілюстрації до стародавніх літописів» 1985 зроблені в техніці офорту і підмальовані аквареллю. Ілюстрації існують самостійними аркушами, як це було в старих фоліантах, в яких сторінки з малюнками могли вийматися. Застосування старих технік надає ізольованому розгляданню поштовх, оскільки вже техніки самі по собі вимагають нав’язану із середовища композиційну побудову, яка має власну якість зображення. Також митцем була вдало окупована територія екслібрису – книжок тоді читали багато, книжковий знак був затребуваним, як друзями так і замовниками (ExLibris О.Коровая, 1984, офорт; В.Макара, 1983, зм. тех.; Л.Шулгайте, 1984, офорт, акватинта; М.Фіголя, 1985, офорт; І.Герети, 1985, автолітографія та ін.).

 

 

Перша персональна виставка Володимира Гуменного відбулася в 1985 р. у Вільнюсі неформальній столиці графічних мистецтв. Художник виставляє 40 офортів і літографій та заявляє про себе, як про вправного, зрілого, досвідченого майстра. Академічний бекграунд та молодеча запальність прирекли виставку на успіх – майже все було розкуплено. «Новорічний автопортрет» (1983, офорт, акватинта) – характерна для митця праця періоду пошуків стилю, з яскраво вираженою іронією та грайливістю святкового стану. Виставка, відгуки, знайомства та налагодження професійних контактів стали важливою подією в житті художника. Роботи виставки демонструють фіксацію означуваного через консервативну традиційність. Автопортрет, Чорногора, Сосна, Маки, Чорт, Жаба і Саранча, Дикий виноград - перелік необов’язкових іконологічних атрибутів, що демонструють космогонію художника. Все воно гарне, вправне, чемне, але поки що без різкої виразності та самодостатньої самобутності.

 

Пізніше ці роботи раз по разу виникатимуть в каталогах на інших виставках, художник не відмовлятиметься від важливості першого досвіду. Митець демонструє типові приклади оновлення занять з графічними техніками, які декілька століть супроводжують історію мистецтва. Цей інтерес сигналізує, у всякому разі про більше, ніж просто про повернення до перевірених способів. Гуменний підсвідомо тяжів до виходу за рамки встановленого модернізмом канону краси. Цей вихід він віднайшов в іронії, цій примарній не кожним вловимій рисі, що долає межі усталеного, консервативного, епічного. В 1990 р. провівши два місяці в Канаді де діаспора організувала дві виставки митця (Монреаль і Оттава), мав змогу бачити в галереях оригінали робіт знакових для нього росіян Олега Целкова та Михаїла Шемякіна. Мав бажання навіть придбати літографії Шемякіна, дивувався доступності цін. Тоді й зрозумів різницю між авторським видруком і тиражем зробленим у спеціальних майстернях для продажу в галереях.

 

В переліку тем з’являються нові сюжети – Козак Мамай, Христос, Сумна Україна, Гуцулка. Десь тоді й відбувалося власне переосмислення православного іконопису з позицій атеїстичного, декоративного, візуалістичного підходу, а не спекулятивного сакрально-метафізичного чинника трансценденції у потустороннє, перетворення ікони в артефакт, елемент дизайну, побутової речі. Скифія, Золотий вік, Той що показує язика, Той що сміється... В той же час не йдеться про подолання традиційних меж картини, навпаки засоби що застосовує художник аж занадто консервативні. Треба відмітити постмодерну увагу до «упакування твору» - графіка друкувалася на високоякісному папері, інколи ручного черпання, живопис малювався на дошках обов’язково з левкасом та зворотніми клинами, - робилося добротно, ніби на віки. Техніка літографії чи живопису доведена до досконалості, але блиск майстерність ніколи не затемняє тривоги і неспокою в змісті твору. Художній спадок художник використовує не тільки в якості матеріалу, але й для відображення власної інтуїції та тлумачення.

 

 

У 1990 році митець отримує найважливішу свою мистецьку нагороду - Гран-Прі бієнале графіки малих форм в Сеулі, Корея (у 1988 ним володів Ігор Подольчак). Гострота полягала у вчасності і значимості та матеріальному винагородженні, що впливало на подальший ріст цін на графічні роботи. 38 річному художнику, який нещодавно став членом СХ визнання вельми допомогло для подальшого самоствердження і підтвердження авторитету в замкнутому, затхлому середовищі радянської спілки.

Якщо оцінювати його роботи з «ликами» впадає в око різноманітність міметичних варіацій даної серії - від традиційних серйозно-сумних образів «святого з православної ікони» до іронічно-саркастичних облич кумедних героїв з телевізора.

 

Балансуючи на межі конфронтації поетик художник залишається вірним традиції - відсутність концептів пояснюється метафізичним тлумаченням – «Не шукаю сюжетів, вони самі приходять. Сам не знаю звідки це береться, але знаю що мушу донести це до інших. Я ніби передавач».

 

Забути усі попередні традиції - як неминуча історична еволюція в мистецтві, тому все відходить в минуле як занадто далеке і відірване від реального життя і занадто екзотеричне. Роботи просякнуті духом поетичного. Якраз з тієї причини вони сплітають холодною, раціональною об’єктивністю елементи мови і зображення одне з одним, емоційний ангажемент стає видимим і достовірним. При детальнішому розгляданні не можна не помітити експресивного у жестах і виразах цього «дикого» живопису, але це перекриває глибоке скептичне, іронічне, агресивне ставлення.

 

Раціонально заплановане й інтуїтивне виступають у надзвичайно обережному діалозі. Прототипи зведено до коротких формул у вигляді матриці ликів. У цій сакрально зайнятій формі зображення, яка передавалася від одного покоління до наступного, Гуменний змінює загрозливе серйозне на іронічне. Цьому сприяють позолочені рами, які часто є непорушною частиною твору за задумом художника, який підсвідомо відчуває наслідки постмодерну з глибокою, проте влучною іронією.

 

Митець пристосовує знак до сфери реального буття роблячи його медитаційною формою і способом означення присутності в конкретному місці. Його мистецька енергія розвантажується часто у тематичних поштовхах, які далі знаходять свій вираз одночасно у багатьох техніках - апробоване в літографії неодноразово повторюється, або варіюється в живописі. І навпаки.

Тенденція звертання до живопису була характерною у 80-ті роки (майже у всьому світі). Тому, невірно те, що мистецтво завжди є дзеркалом суспільних процесів, але те, що воно у цьому десятилітті (80-ті) знову звернулося до картини і предметної мови, традиційних мотивів і технік, можна тлумачити як його внесок до пануючого настрою.

 

 

В мистецтві існує велика традиція використання кольору в якості абсолютного елементу в картині. «Лілії» Клода Моне чи варіанти на тему «Копиці сіна» базуються головним чином на ефектах кольору і світла в якості основного досвіду в цій галузі. Предмет сам пособі дематеріалізується, а колір сублімується в домінуюче явище. Редукція форми і багатозначне варіювання кольором прослідковуються в картинах Казимира Малевича, його знаковість та умовність використовував Піт Мондріан, колір як абсолютна якість переважав в монохромах Іва Кляйна. Дослідження кольору тривають й до нашого часу. Колір стає живим організмом і джерелом випромінення світла, яке визначає простір і рух, поєднує все це в полях напруги заряджених енергією життя. Живопис стає своїм власним предметом і змістом та опозиціонує до дійсності своєю штучною присутністю, винаходячи та досліджуючи її форми.

 

На поч. 90-х після проведення трьох перших міжнародних бієнале «Імпреза» (1989-1993 р.р.) в Івано-Франківську інтерес до мультижанривості та полістилістики серед місцевих художників досяг апогею. Пошук утопії і відображення повсякденного світу, абстракція та фігуративне мистецтво наглядно демонстрували плюралістичний підхід до образотворення. Напрям «творів відкритого мистецтва» (за У.Еко) звертав увагу на проблеми відродження художніх традицій, комплексності та багатовимірності творів за змістом і формою без необхідності приносити в жертву дискурсивний та аналітичні процеси. Молоді художники, творці т.зв. «станіславського феномену», котрі в 90-х своєю концептуальною розв-язаністю активно атакували «мораліте» старшого покоління митців, безсумнівно вплинули на закостенілі світогляди спілчан. Прагнення до свободи в мистецтві було спрямоване на пошук власного самовираження.

 

Здається, що в творах Гуменного 90-х, сповнених сарказмом, жартів, іронії немає нічого святого, все ставиться під сумнів, розриваються зв’язки. На гравюрах і картинах цього періоду, велику увагу надається силі кольору для вирішення пластичного завдання, але з часом його твори відходять від колористичної домінанти в бік лаконічно змальованого людського обличчя, котре перетворюється на постійний умовний знак до котрого додаються нові деталі. Фігуративний арсенал художника виражає його сугестивність на основі сили виразності і компактності пластичного моделювання форми обличчя. Гуменний ніби вбирає в себе історичність і різнобарвність культури разом з бажанням інтегрувати в гравюри і картини нові, або історичні іконографічні знахідки – скифія, християнство, козацтво, космос.

 

 

Абстракції 90-х характеризувалися політичною конюктурою – після такої кількості абстракції на «Імпрезах» гріх було самому не спробувати. Але вони також відмічені екзистенційною драмою та новими закликами до художньої свободи. Безпредметний живопис у фазі поверхневих асоціацій нагадує мінімалізм і абстракцію. Відсутність фігурних чи пейзажних навіювань не є наслідком відмови від зображення. Митець зосереджується на боротьбі з матерією в її найбільш елементарній формі, моделює складну багатошарову фактуру надаючи її існуванню особливого виміру. Художник застосовує традиційні малярські прийоми з простотою і автентичністю, вірячи, що живопис - специфічний результат людського досвіду. Краса означає для митця особливий випадок правди про природу.

 

«Імреза-95-Графіка» мабуть відбулася завдяки тому, що Гуменний погодився бути куратором цього розділу. Був у нього і такий досвід. 90-ті були дуже насиченими різноманітними виставковими проектами - від заполітизованої «Dachau’95» в Німеччині до салонного «EUROART’99» в Барселоні та ін. В 2000 році митець мав персоналку в Москві. На поч. 2000-х Володимир Гуменний разом з Володимиром Чернявським, івано-франківським живописцем, активно опрацьовують та захоплюють ринок мистецтва примарного Риму. Результатом чого стають декілька «престижних» і голосних нагород та титулів. Бажання володіти медальками - просте, людське і нескінчене. Не знаю, чи це щось дало для капіталізації імені художника, - останні роки він почував себе не дуже заможно і радів виходу на пенсію та отриманню постійного забезпечення. Володимир часто в житті приймав авантюрні рішення, був багато в чому загадковим. Був скупим на слова у розповідях, не любив згадувати минуле. Ніколи не впадав в політичну риторику. Але є в його біографії й такі сторінки, котрими він гордився й вважав за історичні. Тепер це не має значення. Лишилася його творчість. Шукаймо загадки там.  

 

 

Виставка пам’яті художника проходила в лютому 2014 у виставковій залі НСХУ. Так сталося, що остання прижиттєва виставка де демонструвалися роботи Володимира Гуменного була «Презентація» в ІФ ЦСМ, серпень 2013 (її також можна було побачити на «ArtKyivContemporary-VIII»), тому ми й вирішили долучитися до організації та промоції даного заходу.

 

Живопис Гуменного відкриває приховані риси світу. Він є викликом, кинутим минущості, інструментом, завдяки якому людина в стані заслужити божий дух, вічного сьогодення, де все стається без «раніше» і «потім». Його мистецтво переступає кордони картини даючи відчуття міфічного і символічного світу. 

 

Володимир Гуменний

Народився 1952 р. у м. Снятин Івано-Франківської області.

Закінчив Республіканську художню школу (м. Київ), Львівське художнє училище ім. І. Труша (1974 р.)

Учасник понад 100 міжнародних виставок.

 

Персональні виставки – у Вільнюсі (1985), Братиславі (1986), Монреалі й Оттаві (1990), Москві (2000), Івано-Франківську (2012).

Член Національної спілки художників України (1986), член Графічного Клубу, Філадельфія, США (1994), член-кореспондент, академік Міжнародної Академії Модерного Мистецтва, Рим, Італія (2001), академік, професор Міжнародної Академії літератури, мистецтва, науки «Greci – Marino», Версаль – Турин, Італія (2006).

Основні нагороди: Гран-Прі, Сеул – Корея (1990), «Почесна нагорода», Торонто, Канада (1990); Четверта нагорода Міжнародної Академії Модерного Мистецтва, Рим, Італія (2000); Бронзова медаль Міжнародної Академії Модерного Мистецтва, Рим, Італія (2002); Спеціальна міжнародна нагорода «Трофей Медузи» – XXVI, Рим, Італія (2003); Бронзова медаль Міжнародної Академії Модерного Мистецтва, Рим, Італія (2006); Премія А. Ван-Дейка, Рим, Італія (2007); Обласна премія ім. Я. Лукавецького (2008), Премія Мікеланджело, Рим, Італія (2008); Премія Леонардо да Вінчі, Рим, Італія (2009); Спеціальна Премія Мартіна Лютера Кінга, Рим, Італія (2009); Премія В. Ван Гога, Рим, Італія (2011).

У листопаді 2013 р. Володимир Гуменний відійшов у кращі світи.