Включно до 15 липня ArtUkraine Gallery представляє виставку відомого українського художника Володимира Яковця “Amor”. Представник «Української нової хвилі», організатор багатьох молодіжних виставок і пленерів, куратор проектів «Вікторія», «Антракт», «Еротика в мистецтві», Яковець відомий глядачу великими серіями, в яких використовує прийоми рекомбінації та колажування модульних полотен. У бесіді з ART UKRAINE Володимир розповів про основні принципи власної художньої практики, античну класику та перспективи сучасного українського мистецтва.

 

Володимире, деякі роботи, представлені на вашій поточній виставці «Amor» в ArtUkraineGallery, раніше були помічені в експозиціях інших галерей. За яким принципом ви відбирали полотна для цієї виставки?

Зазвичай я працюю над великими серіями, які можуть налічувати понад 100 картин. Окрім того, кожна з моїх робіт – це модуль, тобто одні й ті ж полотна можна збирати у різні композиції, що уможливлює їх постійну рекомбінацію таким чином, аби щоразу розкривати нові теми. Єдине на чому я завжди наполягаю при експонуванні – всі серії складаються із диптихів. Дуже важлива деталь для правильного їх розуміння.

 

Усі зображення надано галереєю

 

Ключовою темою цієї серії є міфологія античності. Разом із тим, на окремих полотнах зображені артефакти сучасності – зброя, бойові літаки, герої популярних мультфільмів. Це своєрідний синтез соціального та естетичного?

Ідея переосмислення античності спала мені на думку під час розпаду Радянського союзу, у час, коли розпочалося торжество абсурду. Втім, соціальне та політика мене не дуже хвилюють. Я намагаюся протиставляти потужну класику масовій культурі. Деякі елементи, наприклад, зброя, були написані дуже давно. І як тільки почалась війна, виникла необхідність переварити це все заново. Для мене існує дуальність творчої потенції класики та руйнівної сили війни. Скільки грошей зараз витрачають на ведення бойових дій і скільки на мистецтво – це очевидні речі. Поки що перемагає диявольська війна.

 

Тобто,  антична класика – це фундамент усього?

Так, передусім, це основа всієї європейської культури. Мистецтво в традиційному сенсі розвивалося саме на цьому фундаменті. Хоча пізніше, наприкінці ХІХ ст. –  на початку ХХ ст. воно рухалося у зворотному напрямі – почалися творчі пошуки серед форм архаїки (в тому числі натхнення шукали у дитячих малюнках або малюнках душевнохворих), хтось захопився японською та китайською традицією. Фактично, модерністи не придумали нічого нового – просто змінили вектор пошуків. Я ж працюю із класикою, оскільки сьогодні у світі забагато трешу. Усе наше життя заповнене низькопробною поп-культурою. Живопис не став винятком – відсотків 90 молодих художників не знають класичних технік живопису, не розуміють, навіщо потрібне лісирування, підмальовок. Зараз у мистецтві дуже багато дилетантів і це помітно неозброєним оком.

 

 

Якщо уважно розглядати ваші полотна, спадає на думку принцип палімпсесту – багато нашарувань, які проглядаються одне крізь одне.

Це справа техніки. По-перше, я вважаю, що дотримуюся канону класичного живопису – все просвічується і добре промальовано. По-друге, я працюю з прозорістю і приділяю цьому багато уваги – це те, що відрізняє мене від інших художників, котрі накладають фарбу дуже щільно, а потім набирають фактури. Серед майстрів для себе я виділяю хіба що Зігмара Польке. По-третє, я використовую і тематичну багатошаровість – кубічні і квадратні форми – це посилання на оп-арт (за принципами якого у свій час я вивчав композицію у художньому училищі), шрифти – посилання на концептуалістів.

 

 

Кілька років тому археологи встановили, що грецька скульптура була кольоровою. Це означає, що вся традиція, яка бере початок із античної класики, має хибні наслідки?

Не лише скульптура, але й архітектура – Парфенон також був кольоровим. Сьогодні, мабуть, нам це могло б здатись кітчем, а вони вважали це ідеалом краси. Все ж таки ми знаємо грецьку скульптуру такою, якою її побачили римляни – фарби змились і це виглядає стильно. Безумовно, тепер всю класичну традицію можна вважати лише інтерпретацією, але хто знає, яким було би мистецтво, якби ми знали кольорову грецьку скульптуру?

 

Чи означає це, що міфологічна традиція залишилася більш стійкою, аніж мистецька?

Та ні, якраз міфологія у кожного своя. Та й історію мистецтва кожен трактує по-своєму, особливо в Україні. Зараз, наприклад, видається багато книг з історії сучасного українського мистецтва і список художників, представлений у них, варіюється від автора до автора – це нагадує скоріше «списки друзів».

 

 

Яким ви бачите сучасне українське мистецтво?

Перш за все, дуже різноманітним. Якщо говорити про топових українських художників, то це майстри світового рівня. Звісно, що проблем і у нас багато: немає ринку, тому інсталяції чи об’єкти майже не створюються, на це не вистачає фінансів. Багато художників йдуть з мистецтва для того, щоб прогодувати сім’ю і, на превеликий жаль, не повертаються. Держава повинна підтримувати мистецтво, так як це відбувалося у свій час у США – фінансувалися спочатку абстрактні експресіоністи, потім поп-арт, концептуалісти. У нас цього немає, але, я сподіваюсь, наступне покоління змінить цю ситуацію, зараз держава – це колишні комсомольці, піонери і бандити – пострадянська відрижка. Інтелігентних людей, яких би хвилювали проблеми культури, там вкрай мало.

 

Художник Володимир Яковець, директорка ArtUkraine Gallery Наталія Заболотна та колекціонер Юрій Когутяк на відкритті виставки  “Amor” в ArtUkraine Gallery

 

Тобто проблема у відсутності фінансування?

Проблема у тому, що поки що нічого фінансувати. Нещодавно Олег Тістол і Микола Маценко (українські художники, учасники мистецького об’єднання «Нацпром» – прим. авт.) висловили думку, що основна проблема сучасного мистецтва в Україні полягає у відсутності для нього музеїв.

 

Якщо наша держава прагне до Європи, то вони мають створюватися, і не тільки у столиці, але у всіх великих містах. Коли з’являться музеї, їх потрібно буде чимось наповнювати, і попит на сучасне мистецтво значно зростатиме.

«Українська нова хвиля» не встояла саме через те, що художників було багато, а попит складали лише зрідка заїжджі іноземці. Марат Гельман (російський колекціонер, публіцист, галерист і арт-менеджер – прим. авт.) згадував про те, що багато цінних робіт сучасного українського мистецтва в 90-ті вивезли на Захід, а вже зовсім скоро їх доведеться викуповувати назад (звісно, за інші гроші) для майбутніх музеїв. Я от не всі роботи свої продав – дещо ще з кінця 80-х стоїть у рулонах, чекає кращих часів.