Навряд чи хтось страждає толерантністю до колишньої влади та екс-гаранта. Проте упродовж усього періоду Революції і зараз важливо уникнути поляризації. Безапеляційні як героїзація, так і криміналізація у рівній мірі небезпечні, адже виключають у більшості суспільства необхідність аналізу, а головне – самоаналізу. І виставка «Кодекс Межигір’я», яка проходить у Національному художньому музеї України (НХМУ) з 26 квітня по 27 липня, за невеликими винятками це сумно підтверджує.

 

«Кодекс Межигір’я»,частина експозиції, НХМУ

 

Події кожного дня цієї зими в Україні розгортались непередбачувано для кожного з нас. Як пояснював Олександр Ройтбурд під час прес-конференції до відкриття «Кодексу», після втечі Януковича так сталося, що він отримав дзвінок від знайомої журналістки про те, що у резиденції колишнього гаранта знайдені об’єкти, які можуть мати художню та культурну цінність, і які треба терміново оглянути та убезпечити від мародерства. Швидко була зібрана команда експертів, яка долучилась до роботи із межигірськими «артефактами». Останні треба було кудись перемістити для наступного дослідження, і таким місцем було обрано НХМУ.

 

Музей на Грушевського став оптимальним варіантом, тому що під час зимових протистоянь частина експозиції була переміщена до фондосховищ. Відповідно, вільні зали першого поверху уможливили оперативне перевезення об’єктів з Межигір’я. Популярні чутки про повну та остаточну передачу музеям об’єктів з колишньої резиденції Януковича, що можуть мати культурну цінність, не відповідають дійсності. НХМУ отримав згадані об’єкти на тимчасове збереження. Остаточна їх доля буде вирішена по завершенню слідства та у відповідності до законодавства України. Сам прецедент швидкого реагування (початково – навіть не від музейної спільноти), бажання передати артефакти для оцінки, збереження і слідства вже є унікальним, як зауважила на прес-конференції до виставки Головний зберігач НХМУ Юлія Литвинець. І з цим твердженням не можна не погодитись, адже як показує досвід іракського, афганського, єгипетського конфліктів, мародерство чи умисне знищення часто випереджує будь-які арт-зберігаючі чи реституційні ініціативи.

 

Враховуючи інтерес публіки та зважаючи на те, що як оцінка, так і встановлення провенансу можливих артефактів потребують значного часу, громадськості було вирішено представнити невідфільтрований межигірський спадок. Олександр Ройтбурд та Аліса Ложкіна, куратори виставки, побудували експозицію за принципом хроніки. Серед іншого ви можете переглянути Книгу Духовності зі співочою іконою, Книгу Полювання зі шкірою крокодила чи Книгу Марнославства з пласкими портретами екс-президента та його чучелом у кросівках. Кураторська концепція чудово описана у статті «Інвентаризація диктатури». Переказ першоджерела нічого до нього не додасть, тому цей текст зосереджується на аналізі очікувань і вражень від «Кодексу» та головне – його відвідувачів.

 

Ще до відкриття виставки видавалося, що її резонанс найбільше відчуватиметься у двох площинах: музей і глядач. Саме із ними, як здавалось, мали відбутись і відчутись найбільші трансформації.

 

Музей

НХМУ зробив те, чого не робила ще жодна державна культурна інституція в Україні. Критикам, які закидали музею виставлення мотлоху та падіння до рівня кітчу, слід було б спочатку подумати про основу світового (в Україні дещо інша ситуація) сучасного мистецтва. Переважно це і є кітч, з єдиною відмінністю у тому, що він подається з іронією, а, відповідно, дає нове бачення, поштовх до самоаналізу, а в ідеалі – до самоіронії. Зведення оцінки «Кодексу» лише до об’єктів із Межигір’я є обмеженим, а отже – програшним. Ці «артефакти» варто розглядати, по-перше, у контексті НХМУ як інституції та приміщення і, по-друге, як унікальний соціальний рефлектор.

 

«Кодекс Межигір’я»,частина експозиції, НХМУ

 

Яким для вас є класичний український музей? Саме український, реальний – не Гуггенхайм, МоМА чи Тейт, якими дихають всі (у тому числі і автор статті), мало знаючи про власну культуру. Наскільки він у вашій уяві динамічний і гнучкий? Як швидко він може сприйняти нові умови та відкрити свої двері та стіни для експерименту, лабораторії поглядів? Музей для середньостатичного українця – це інституція, у прямому та переносному значенні припорошена пилом, із химерними об’єктами, які мають вважатися гарними та цінними та які охороняються напівживими бабусями-доглядачами, у приміщенні сиплеться стеля, а фонди давно не поповнюються сучасним мистецтвом. Проте якщо на дві останні наведені риси є бюджетно-фінансові виправдання, динамізм музею як інституції та розвінчання «запиленого» міфу багато у чому залежить від керівництва та команди.

 

Багато пострадянських, у тому числі українських, музеїв з неактуально поданими (власне, незмінними) експозиціями є втіленням «цінностей», знайдених у Межигір’ї, з однією важливою різницею, що їм презюмовано надано статус «високої установи». Та ця зима змінила не тільки нас, українців, а й багато наших інституцій. Ми навчилися реагувати і приймати рішення швидше. Поки ідея Музею Майдану обговорюється і ніяк не отримує практичного втілення, Музей Гончара уже давно збирає революційні артефакти, а НХМУ зробив публічну заяву про бажання зберегти катапульту, і тепер вона знаходиться на території музею.

 

Катапульта Майдану на території НХМУ

 

Отримавши на тимчасове зберігання «скарби Межигір’я», Національний художній музей міг не виставляти їх для публіки у своєму «класичному» просторі. Проте він зробив це. Більше того, надав вдумливому відвідувачу можливість співставити кітч, який сам по собі не є сучасним мистецтвом, на першому поверсі зі справжніми художніми творами школи бойчукістів і українського авангарду на другому. Впустивши у свої стіни «Межигір’я», музей також впустив до себе життя і випробування, які проходить справжність у боротьбі із кітчем і маскультурою. Виправте мене у випадку необізнаності, та я не знаю іншого українського музею, який свідомо приймав би на себе такий виклик чи був би готовий до нього.

 

Також, чи звернули ви увагу, що для «Кодексу» НХМУ не змінив ціну на вхідний квиток для жодної з категорій населення? І це незважаючи на ажіотаж щодо «Межигір’я» і гарантовану можливість отримати прибуток – особливо враховуючи вимушене закриття музею цієї зими. Згадайте «Нормандію в живописі» - замість звичних 20 грн. охочі подивитися виставку платили 40 грн., що жодним чином не вплинуло на високу відвідуваність. Називайте мене дріб’язковою, та збереження стандартної ціни на квиток є мудрим і важливим кроком НХМУ у контексті саме «Межигір’я». Можна казати, що музей таким чином зробив цю виставку доступнішою для більшої кількості верств населення. Проте важливішим є те, що музей відмовився від права у позитивному значенні спекулювати на будь-чому, пов’язаному із Межигір’ям. Артефакти Януковича – не художні, а піддослідні лабораторні об’єкти, які одночасно показують прояв хвороби і дають поштовх до пошуку засобів убезпечення від неї.

 

Не менш важливим є те, що «Кодекс Межигір’я» починається з зали українського іконопису, зі стін якого два місяці тому були евакуйовані «Святий Георгій з житієм» та «Богоматір Одигітрія Волинська».

 

Місце експонування «Святого Георгія з житієм» наразі пусте. Натомість, залою іконопису НХМУ відкривається «Кодекс Межигір’я»

 

А тепер у цих же залах демонструються квазірококошні свічники та свіжоспродуковані ікони.

 

«Кодекс Межигір’я»,частина експозиції, НХМУ

 

На жаль, багато хто із відвідувачів із захватом (і, звичайно, необхідним осудом – бо ж «за наші гроші») дивиться на «розкіш». Тому вдалий кураторський хід щодо початку розміщення експозиції з сакральної зали лишається мало поміченим. Але ідея очищення як така не зникла з заміною ікон ХІІ ст. богобоязненним мистецтвом Януковича. Музей відновив свою постійну експозицію на другому поверсі. Зараз там також представлені неземні роботи Анатолія Сумара. А у перші дні роботи «Кодексу» ще тривала виставка «Українська лінія модерну». Тому кожен охочий міг реанімувати свій погляд і думки після межигірських вражень, просто піднявшись поверхом вище. На жаль, таких глядачів було небагато.

 

Мертва і Жива Вода: діючі виставки НХМУ

 

Глядач

Як зауважила колега, Янукович витягнув до музею тих, хто навіть на Пікассо не прийшов би. Складно сказати, чого більше у цій фразі: трагізму чи радості. З одного боку, можна тішитися з елементарних речей – люди дізнаються назву музею, місцезнаходження, приводять ледь на всіх родичів і, можливо, комусь із них западе не тільки розкіш межигірського колекціонера, а й роботи Михайла Бойчука чи Олександра Богомазова, і він захоче завітати до НХМУ знову. З іншого, ще на прес-конференції до відкриття «Кодексу» настрій більшості майбутніх відвідувачів можна було вгадати за запитаннями окремих журналістів. Вони пропонували оприлюднити список дарувальників об’єктів із колекції Януковича для загального осуду. На що Олександр Ройтбурд справедливо відповів, що існує поняття протокольних подарунків посаді, і, якщо артефакт не крадений, проведення полювання на відьом-дарувальниць – останнє, на що зараз треба витрачати час. Незважаючи на зважену відповідь, уже на прес-конференції стало зрозуміло, що усвідомлення ідеї виставки у значної частини суспільства спотворене.

 

Більшість відвідувачів приходять з двох причин: 1) поглузувати та 2) знайти виправдання. Вони рефлексують за принципом дистанціювання «він v. ми». Лише небагатьом «соромно» і «сумно». Ця категорія відвідувачів рефлексує через співпричетність. Саме у ній ключова різниця і ключове вирішення. Ті, хто глузують з несмаку та надмірності, часто самі говорять на суржику й одягнуті за безпрограшними пострадянськими формулами а-ля «леопард+стрази». Після 70-ти років ізоляції латентно усі ми прагнемо розкоші і поки що не завжди вміло можемо конвертувати свій прибуток в адекватне зовнішнє та внутрішнє оформлення.

 

«Кодекс Межигір’я»,частина експозиції, НХМУ

 

Та навіть такі питання естетики вторинні. Почуття міри, а відповідно смак і стиль викристалізуються. Значно трагічнішим є пошук винного як привід подивитись «Межигір’я» та рефлексія на нього. Мисленням і фразами «він мене обікрав» і «ось на що забирали мої податки» людина перетворює себе на об’єкт. Безперечно, усі ми були ними у тій чи іншій мірі, адже, безсумнівно, наші права порушувались. Та мало хто, блукаючи виставкою, говорив «я винен, я нічого не контролював», «мені було легше дати хабар, аніж підняти питання про…». Практично ніхто не відчував себе відповідальним чи, принаймні, причетним до синдрому Януковича. Мені особисто найбільш прикро за те, що мало хто виходить з експозиції зі словами «я зобов’язаний такого більше не допустити», «я повинен контролювати свої місцеві / центральні органи влади». Чи не за цю відповідальність стояв Майдан? Чи не до вимог звітності влади, а відповідно і відповідальності за її контроль, закликають «УП», «Громадське», «Чесно» - ресурси, які ми поважаємо та підтримуємо? Виявляється, що поки що нам, на жаль, складно скоординовувати різні сфери свого життя та різні прояви і віддзеркалення власних переконань.

 

«Кодекс Межигір’я»,частина експозиції, НХМУ

 

Пробачте за, можливо, примітивні приклади. Деякі висновки здавались очевидними, адже відвідини музею – це завжди двосторонній процес. Враження від знайомства із твором підштовхують до самоаналізу. Бажано – критичного. За цю зиму ми зробили неможливе, і перетворення себе на об’єкт, так само як і зняття із себе відповідальності та повчальне нарікання пост-фактум уже неприпустимі. Тому, будь ласка, давайте подивимось на «Кодекс Межигір’я» і на себе іншим поглядом.

 

P.S. Аби все ж лишити нас усміхненими, варто відзначити, що один об’єкт із колекції Януковича неочікувано як для всіх нас, так і, мабуть, для екс-гаранта, уже практично став прикладом сучасного мистецтва. Мова йде про його широковідому співочу ікону. Вона складається з трьох частин і грає, коли повністю відкрита. Аби врятувати доглядачів і відвідувачів НХМУ від безупинного молитовного акомпанементу (доволі гучного, до речі), ікону було зачинено її ж двома боковими стулками. У такому вигляді вона й експонується. І у такому вигляді вона стала одним із хітів виставки. Люди настільки прискіпливо оглядали ікону, настільки хотіли побачити її, почути і зрозуміти, чому її ховають, що надавали найнеочікуваніші трактування закритому об’єкту: мовляв, ікону вкрали, а повісили підміну, чи що представлений пустий макет, чи що ікона є, проте експонується у спеціальній захисній коробці. Подібні дебати дуже тішать. Адже хіба не так працює сучасне мистецтво? Цукерки Фелікса Гонзалеса-Торреса, насипані посеред Тейт, чи консервні банки із надписом «Екскременти» П’єро Манзоні були б банальними, якби не породжували дискусію трактувань. Ми вже десь на шляху до цього J

 

Хіт «Кодексу Межигір’я», який ледь не зробив із Януковича зірку сучасного мистецтва – співоча ікона

 

* усі думки, висловлені у статті, належать виключно її автору та не є офіційною позицією НХМУ. Автор статті вдячна за коментарі своїм друзям, колегам і відвідувачам музею. Будь-які помилки чи неточності у тексті є виною виключно його автора.