22 квітня 2010 року на торгах Sotheby’s у Нью-Йорку була продана унікальна колекція з 86 картин одеських авангардних художників початку XX століття — Михайла Гершенфельда, Амшея Нюренберга, Ісака Малика, Теофіла Фраєрмана та інших майстрів із одеського Товариства незалежних художників. Роботи, що в минулому зберігалися в зібранні одеського покровителя мистецтв Якова Перемена, пізніше вважалися загубленими. Колекцію, котру по праву можна назвати перлиною раннього українського авангарду, за 1 млн. 987 тис. доларів придбав Фонд українського авангардного мистецтва, засновником якого є київський бізнесмен Андрій Адамовський.

На передаукціонному показі в Києві столичні шанувальники мистецтва зойкнули — колекції такого рівня міг би позаздрити навіть Національний художній музей. Про коштовну колекцію, її непросту долю, про одеських художників початку ХХ століття, а також про незвичайну особистість збирача — Якова Перемена — на проханняART-Ukraine розповідають одеські журналісти й культурологи — Євген Голубовський та Євген Деменок.

 

 Одеська школа живопису виникала в протистоянні традицій та авангарду. Традицією —від початку ХХ століття — стала південноросійська школа. Молоді новатори навчалися в Киріака Костанді й шукали своїх шляхів у живописі. Їздили до Мюнхена, Парижа, повертались, аби показати співвітчизникам, що в мистецтва є інші можливості.

На загальноросійському й світовому просторі, звичайно ж, Одеса — це салони скульптора В. Іздебського, де були показані вперше в Росії в одних виставкових залах бубнововалетці й Матіс, одесити й Н. Гончарова, М. Ларіонов. Одеса — це В. Кандинський, Д. Бурлюк, А. Кручених, Н. Альтман, В. Татлін…І все-таки всі вони, виставляючись в Одесі, закінчуючи тут художнє училище, не стали художниками Одеси. Для них це місто було тільки стартовиммайданчиком.

Коли ми говоримо:«перший одеський авангард», — то найчастіше звертаємося в пам’яті до Товариства незалежних художників.

Однак, із огляду на вбогість збереженого матеріалу, розповідь про «одеських незалежних» була б схожа на опис архітектури Атлантиди, якби...

Бувають у житті чудеса, віримо ми в них чи не віримо. До таких чудес варто віднести й те, що мистецтвознавець Леся Войскун виявила в Ізраїлі дітей тавнуків колекціонера,мецената, вченого й водночас рабина Якова Перемена — у них зберігалися картини «одеських незалежних», зібрані ним у 1915—1919 роках.

Леся Войскун не лише знайшла ці колекції, не лише приїхала в Одесу, аби попрацювати в архівах та бібліотеках, у приватних колекціях, але й улаштувала в 2006 році виставку в Ізраїлі — «Одеські парижани». Статті з’явилися в Парижі й Нью-Йорку, в Москві й, звичайно ж, у Одесі. Хотілося показати цю виставку в Україні, насамперед, в Одесі. Велися переговори з Посольством Ізраїлю в Україні, — не вийшло, страховка виявилася непідйомною.

Однак чудеса тривали. Одна з родин-спадкоємців виставила свою частину колекції на аукціоні «Сотбіс», — а це понад 80 робіт, третина того, що Яків Перемен зібрав і привіз у 1919 році в Ізраїль (держави на той момент іще не існувало). І ось цю колекцію одним лотом купив київський колекціонер Андрій Адамовський. Картини повернулися.

У статтях про виставку «Одеські парижани» всі ізраїльські мистецтвознавці були одностайні: колекція Якова Перемена, а він її показував широкому глядачеві у 1920 й 1922 роках, вплинула на художників Ізраїлю, сформувала ізраїльський модернізм...

Однак повернімося в Одесу. Ми нерідко називаємо нонконформізм 60-х років ХХ століття «другим одеським авангардом». Уперше цю термінологію запропонував мистецтвознавець і художник Сергій Князєв, переінакшивши формулу М. Гробмана — другий московський авангард. А про перший одеський авангард могли судити зі статей у давніх газетах і журналах, каталогів виставок, за п’ятьма-шістьма оригіналами, що збереглися в колекціях нашого міста.

Імена Теофіла Фраєрмана, Амшея Нюренберга, Сандро Фазіні звучали магічно, тому що були овіяні спогадами їхніх учнів і друзів. Ім’я Якова Перемена взагалі не вимовлялося, ніби стерлося з пам’яті. Мало того, що рабин, що сіоніст, так іще й підтримував «ліве» мистецтво. Прийшов час віддати належне цій неординарній людині.

Особистість самого Якова Перемена не менш цікава, ніж особистості художників, чиї роботи він колекціонував, і поетів, яких він опікував. Недарма один із першопрохідців на землі Ізраїлю, професор історії Йосип Клаузнер, із яким Перемен у 1919 році емігрував із Одеси в Ерец-Ісраель на знаменитому пароплаві «Руслан», говорив, що Якову Перемену більше б підійшло прізвище Феномен — такою різнобічною, важливою й успішною була його діяльність. Глибокий, інтелігентний, відмінно освічений, Яків Перемен послідовно запроваджував у життя свої «ідеалізми».

 

 

Яків Перемен —забутий колекціонер

 

Народившись у 1881 році в Житомирі в родині рабина, Перемен здобув класичну єврейськуосвіту:хедер —єшива — бейт-мидраш і сам став рабином.Коли родина переїхала в Одесу, він продовжив активно займатися самоосвітою. Але одеське повітря, очевидно, має особливий вплив. Дуже скороПеремен входить до інтелектуального середовища сіоністського руху, стає одним із організаторів радикал-соціалістичної партії «Робітники Сіону», а потім і головою центрального комітету; членом Виконавчого комітету при Штабі єврейських бойових дружин для боротьби з погромами в Одесі. З декларацією своєї партії він виступав на VII Всеросійському сіоністському з’їзді в Петрограді. Але основний час і сили він вирішив присвятити просвітительській діяльності.

З юності Перемен був пристрасним книголюбом. У 1905 році він із дружиною відкрив книгарню «Культура» на Преображенській, 41, що служилай бібліотекою. Магазин швидко став одним із центрів єврейської інтелігенції міста, «зібранням мудреців» — його гостями були письменник Менделе Мойхер-Сфорим, історик Давид Кахана, публіцист і редактор Й.-Х. Равницький, легендарний поет Хаїм-Нахман Бялик. На тій самій вулиці знаходилося Художнє училище, тому не дивно, що незабаром Перемен познайомився, а потім і здружився з творчою інтелігенцією міста. Спочатку це були молоді літератори, трохи пізніше — художники, більша частина з яких були євреями, що не дивно — третина населення Одеси в той час була єврейською. Сам Перемен пригадував:«…в одне товариство під назвою «незалежні» об’єдналися кілька молодих носіїв таланту в поезії й живописі. <...> Їхнє матеріальне становище було важким, що привело їх до духовної деградації, асиміляція роз’їдала їхні душі. Отож я вирішив допомогти цій молоді, за умови, що моя допомога поверне їх до кращого стану як у розумінні людському, так й в єврейському. У групі поетів особливо відрізнялися: Багрицький, Блюмкін, Соболь, Фінк та ін. Ці були «корифеями молодої поезії». У програму моєї допомоги був включений також іврит. <...> Що стосується цієї богеми, нічого з цього не вийшло, вся програма скасувалася».

А осьіз художниками склалося. Коли в Одесі розпочав формуватися рух молодих художників, котрі не були й не хотіли бути схожими на традиційних південноросійських, Яків Перемен, маючи не лише художній смак і чуття, але й певну сміливість, послідовно купував їхні роботи, допомагав організовувати виставки, фінансово підтримував художників, здружився з Нюренбергом, Фраєрманом, Маликом. За десять років він придбав близько двохсот двадцяти робіт.

Сам Перемен писав:«На початку цього періоду в мене в голові народилися дві ідеї для Ерец-Ісраель та їх втілення в реальність: а) бібліотека з лінгвістики й івритської культури; б) художня галерея єврейських художників у діаспорі та в Ерец-Ісраель. Протягом десяти років і також під час війни й революції я вклав сили й гроші в ці дві колекції».

Йому багато в чому вдалося реалізувати обидві ці ідеї. У грудні 1919-го Яків Абрамович залишив Одесу й перевіз у Палестину зібрання картин, велику бібліотеку з книгами кількома мовами й особистий архів. Серцевину художньої колекції становили роботи одеських модерністів із Товариства незалежних художників — Михайла Гершенфельда, Амшея Нюренберга, Ісака Малика, Теофіла Фраєрмана, Сигізмунда Олесевича, Ізраїля Мексина, Сандро Фазіні — старшого брата Іллі Ільфа, та ін. У колекції були й картини південноросійських художників, членів ТПРХ: Володимира Заузе, Ісака Бродського, Вацлава Нааке, Миколи Іванова, Мойсея (Михайла) Феферкорна.Він мріяв про виставку «кращих єврейських художників у Палестині», Національній академії мистецтв, Музеї образотворчих мистецтв. Передбачалося навіть, що частина художників емігрує разом із ним. У Палестині Перемен активно береться до роботи, і вже в 1920 році, через півроку після еміграції, організовує першу виставку своєї колекції в гімназії «Герцлія». Це була взагалі перша експозиція сучасного мистецтва в тодішньому Ізраїлі. Наступного року Яків Абрамович відкриває в Тель-Авіві «Палестинську постійну художню галерею», де виставляє роботи й одеситів, і яффських художників і викладачів, включаючи Бориса Шаца, Зеєва Рабана, Меїра Гур-Ар’єта інших. Але, мабуть, не прийшов іще час — його ініціативи наштовхуються на байдужість і незацікавленість. Правда, в 1936 році перший мер Тель-Авіва, також одесит Меїр Дизенгоф, створюючи художній музей, попросив у Перемена кілька робіт, але він не хотів розбивати так ретельно підібрану колекцію. До самої смерті картини й малюнки одеситів висіли в його тель-авівській квартирі на бульварі Ротшильд, 129, відкритій для всіх бажаючих. Після смерті Перемена колекція перейшла його дітям.

У 2002 році невелика частина цього зібрання експонувалася в Тель-Авівському музеї на виставці, присвяченій мистецтву ізраїльських художників 1920—1930 рр. І нарешті стараннями Лесі Войскун у травні 2006 року картини й малюнки «одеських парижан» постали перед глядачами в повному обсязі в Музеї російського мистецтва ім. Цетліних у Рамат-Гане.

Окрім мальовничої колекції, на початку двадцятих років Перемен відкрив бібліотеку, що згодом перетворилася в інтелектуальний центр Тель-Авіва. А в 1930-х роках він здійснює мрію своєї молодості й виконує зарік, даний собі багато років тому ще в Одесі: присвятити себе вивченню ассирійського клинопису й розшифруваннюстаровинних текстів семітської літератури. Зараз він вважається одним із піонерів ассиріології в Ерец-Ісраель. Свою бібліотеку — близько 20 000 наукових книг — він подарував університету Тель-Авіва.

Нині можна впевнено сказати, що діяльність Якова Перемена вплинула на розвиток сучасного мистецтва в Ізраїлі. Упевнені, що вплине й в Україні, в Одесі. Адже у вирі революцій і війн пропали або були знищені практично всі роботи художників першої хвилі одеського авангарду. Завдяки колекції Якова Перемена ми тепер можемо заповнити цей пробіл.

Отже, Яків Перемен підтримував живописців, що входили до Товариства незалежних художників. Бібліограф відділу мистецтв Одеської публічної бібліотеки Ольга Барковська вже понад 10 років збирає по крупинках матеріали про «одеських незалежних». Саме вона склала бібліографічний словник художників південноросійської школи. Аматори мистецтва чекають від неї чергового подвигу — випуску книги про «незалежних».

Уперше в пресі «виставкою незалежних» назвали виставку восени 1916 року (за аналогією, природно, до паризького «Салону незалежних»). У цій виставці помітними були Михайло Гершенфельд, Амшей Нюренберг, Сигізмунд Олесевич. Усі вони потрапилидо колекції ЯковаПеремена. На початку 1917-го відбулося формальне створення Товариства незалежних художників. Головою його став М. Гершенфельд, членами — Сандро Фазіні, Теофіл Фраєрман, Ісак Малик, Амшей Нюренберг, Поліна Мамичева…До приходу радянської влади, а в Одесі це — початок 1920 року, товариство встигло провести три виставки, відкрило «Вільну академію образотворчих мистецтв», активно співробітничало з молодими письменниками, оформляючи поетичні альманахи.

Протиборство «незалежних» й «південноросійських» пожвавлювало художнє життя міста. Художній критик Микола Скроцький писав: «Безсумнівно, виникле суперництво художніх груп цілком в інтересах мистецтва».

Потрібно віддати належне художньому смаку й чуттю Якова Перемена — для своєї колекції він відбирав справді значні картини.

 

 

Теофіл Фраєрман

 

Парад-представлення художників першого одеського авангарду, що стало можливим завдяки колекції Перемена, хотілося б розпочати з Теофіла Борисовича Фраєрмана, у якого Яків Перемен купив 12 картин (якщо судити з каталогу), хоча поки що ЛесяВойскун виявила в родинах спадкоємців лише 10.

Розпочнемо з біографії. Вона характерна для бунтарів того покоління. Теофіл Фраєрман народився в 1883 році в багатій єврейській родині в Бердичеві. Колись Ілля Ільф жартував, що після смерті обов’язково напишуть — народився в бідній єврейській родині. Теофіл ламав стереотипи змалку. Народився в багатій родині. Домігся, щоб його в 14 років відпустили в Одесу, де з 1897-го по 1902 рік учився в К.К. Костанді. Здавалося б, після такої виучки бери пензель і йди пиши бузок — її на Великому Фонтані було предостатньо. Але 19-літній юнак їде в Мюнхен у школу Ашбе, потім у Париж. Вісім років життя в Парижі — з 1906-го по 1914 рік. Навчання в академії в Г. Фер’є, виставки, знайомство й дружба з Матісом, визнання — він член журі Осіннього салону. І знову тяга до переміни місць: із 1914 року — Лондон. Важко сказати, як би життя пішло далі, але все перервала телеграма з Одеси — мама тяжко хвора.

Теофіл Фраєрман з’явився в Одесі на початку 1917 року. Думав, на кілька місяців, виявилося — на 40 років. Йому було в 1917-му тридцять чотири. Сформована людина, відомий художник. Перші роботи показав у одеських незалежних у тому ж таки 1917-му.

Якими бачаться з нинішньої далечіні картини Теофіла Фраєрмана 1917—1919 років? Упевнений, зрілий живопис. Він сприйняв уроки Сезана, але йому не далекі майстри Відродження. Ці композиції не заважають йому перевіряти схеми площинного кубізму. По суті, в ті роки якось не замислювалися про монументальний живопис, але «Пророк», «Вечір», «Монастирський двір», «Голова Іоанна Хрестителя» — монументальні. Здавалося б, переводь їх у формат, — настільки вони співзвучні з «великим стилем». І поряд — такі романтичні речі як «Папуга», «Жираф». Здається, вони навіяні віршами Миколи Гумильова:

 

Послушай, далёко, далёко на озере Чад

Изысканный бродит жираф.

 

Вишуканим жирафом, що потрапив із «далеко, далеко» в наше божевільне революційне лихоліття, багатьом бачиться й Фраєрман (у Парижі він підписував картони монограмою «TeoFra», в Одесі знову без витівок — «Фраєрман»). Проте дуже швидко він знаходить своє місце — викладає, створює Музей західного й східного мистецтва, влаштовує першу в Україні виставку Ніко Піросманішвілі.

Залишилися спогади про Т.Б. Фраєрмана його учнів —Є. Кібрика, В. Полякова, О. Соколова. Залишилися його картини радянського часу — похмурі, сіро-чорні пейзажі Уфи воєнних років.

Нескінченні звинувачення у формалізмі в 1949 році змінилися на звинувачення в космополітизмі. Йому забороняють викладати...

Та осьнадходить 1956 рік — відлига, за визначенням І. Еренбурга. У своїй майстерніпочинає повертатися до себе самого, до волі, до декоративізму, іронії, але ніби на новомуподиху, Теофіл Борисович Фраєрман. Йому залишається жити лише рік, але за цей рік вінустигає зробити кілька десятків гострих, перейнятих відчуттям молодості гуашей. Ми їх побачимо (і то — не всі) на його посмертній виставці в 1957 році в Одесі. І хочав передмові до каталогу (анонімній) художникові вже не дорікали за формалізм, але, як і раніше, звучав докір —за… камерність творчості. І лише учень Фраєрмана, який, щоправда, давно виїхав із Одеси й у своїй творчості відійшові від заповітів Фраєрмана, й від заповітів Філонова (а він учився й у того, і в іншого), народний художник СРСР Євген Кібрик у слові про вчителя писав: «Колидо мене доходили чутки, що Теофіла Борисовича називають формалістом, я не міг цього зрозуміти…Він був дуже витонченим та оригінальним художником, творчість якого позначена тим допитливим занепокоєнням, нескінченними шуканнями, які притаманні кожному художникові, наділеному художньою індивідуальністю».

Невиразна фраза, хоча за вікном уже й відлига. Однак колишні люди (а Кібрик був людиною колишньою) розуміли, що відлиги приходять й відходять, а радянська влада залишається.

Один із авторів цієї статті (Євген Голубовський) потрапив у дім Теофіла Борисовича Фраєрмана в 1958 році, через рік після смерті майстра. На стінах висіли його останні гуаші 1956 року, під ліжком —великі полотна, натюрморти й пейзажі, зроблені в евакуації. Перше враження, що залишилося на все життя, — присутність великого Майстра. Єдина паризька картина — повія на бульварі, що ніби перегукувалася з Ван-Донгеном, і два-три десятки сучасних гуашей, вишуканих у своїй простоті, чуттєвих, одеських, але водночас назавжди паризьких.

Важко було уявити, що через 50 років ми побачимо раннього Фраєрмана, що роботи одеського періоду «бурі й натиску» збережено.

 

 

Амшей Нюренберг

 

Найповніше представлений у колекції Якова Перемена був Амшей Нюренберг — вісімнадцятьма роботами. Художник дружив із колекціонером майже десять років. Так утворилася цядобірка, в якійнайбільш рання робота, «Червоні вітрила», датована 1910 роком, а найпізніша, «Містечко Крути», — 1919-м.

Амшей Маркович Нюренберг молодший за Теофіла Борисовича Фраєрмана. Він народився в 1887 році в Єлисаветграді, знову-таки в багатій єврейській родині. У 1904 році приїхав в Одесу і вступив доучилища, також учився в Костанді(пізніше він написав поетичні спогади про вчителя. Вони ввійшли в книгу мемуарів, у 2010 році видану в Росії, — «Одеса — Париж — Москва».

Закінчивши училище, виїхав у Париж, жив у знаменитому «Вулику» в одній кімнатці з Марком Шагалом. Значно пізніше зять А.М. Нюренберга, письменник Юрій Трифонов не раз змалює старого художника, який крізь усе життя, як найвищу коштовність, проніс автопортрет Шагала.

У 1912 році Амшей Нюренберг повертається в Одесу. Він збурювач спокою, учасник усіх виставок «лівого» мистецтва, організатор Народної виставки, керівник оформлення міста до 1 травня 1919 року. Тоді ж таки їде в Москву. Знайомиться з Володимиром Маяковським, працює у «Вікнах РОСТА». Але справжній живопис усе ще приваблює його, і в 1922 році він організовує об’єднання «НоЖ» («Новая живопись»). У 1924 році відкриває виставку акварелей разом із Р. Фальком таО. Шевченком. А далі — поступово засмоктуюча трясовина соцреалізму.

Один із авторів цієї статті (Є. Голубовський) познайомився з А. Нюренбергом на початку шістдесятих, зустрічався зним у 1963 році в Одесі, коли тут відкрилася його персональна виставка. Листувалися, бував у нього в майстерні на Масловці в Москві. Тужливо говорив старий художник про те, що всі його дореволюційні картини загинули в роки громадянської війни. І єдине, що йому залишалося, — написати книгу спогадів про друзів молодості. Спроба видати книгу в Одесі не увінчалася успіхом; у Москві цензура залишила від книги третину. І лише після смерті художника, а він помер у Москві в 1979 році, внучка Ольга Тангян змогла вже в наші дні опублікувати його мемуари. Однак повернімося до картин А. Нюренберга, що повернулися до нас у складі колекції Якова Перемена.

У 1910 році Амшей Нюренберг сповідує принципи фовістів. Він усвідомив завоювання Поля Гогена, він знає заповіти Сезана (до речі, в 1924 році вийшла книга А. Нюренберга «Сезан»), але найближчий йому Матіс. Чуттєвість його Саломеї (в колекції їй присвячені дві роботи — «Сніданок Саломеї» та «Бенкет Саломеї») — виклик пуританському живопису південноросійських.Художник намагається знайти знак для кожного явища світу — чи то є вітрильник, чи острови, чи фігури воїнів. І лише моральний знак Саломеї заряджає повітря тими ритмами, які й визначають для нас сьогодні «Срібнийвік».

Наявність у добірці картин за десятилітній період дозволяє побачити, як майстер рухається від декоративно-площинної до аналітично-об’ємної форми. «Купальщики» — це вже енергетика кубізму, міць, не властива Амшеєві Нюренбергу 1910 року.

І тут дозволимо собі сміливе припущення. У колекції чотири яскраві кубістичні натюрморти Поліни Мамичевої. Леся Войскун у каталозі вказує, що Поліна Миколаївна — перша дружина А.М. Нюренберга й що подальша її доля Лесі невідома. Так ось: П.М. Мамичева — єдина дружина художника, яка прожила з ним довге життя. Амшей Маркович залучав її до розпису плакатів. Але професійною художницею вона не стала. І в 1919 році плакати за підписом «П. Мамичева» писав А. Нюренберг. І здається, в 1918 році він також писав натюрморти — соковиті, професійні, — щоб привабити до них колекціонерів. Такого роду авантюра була в дусі того часу. І Яків Перемен купив усі чотири натюрморти. Пізніше А.М. Нюренберг не показував свої роботи під псевдонімом «П. Мамичева».

Закінчити розповідь про Нюренберга хотілося б епізодом, пов’язаним із Вільною майстернею. Закривши виставку 1918 року, художники влаштували гулянку в студії на Катерининській, 24. Ось як про це згадує Яків Перемен: «На знак визнанняі вдячності за багаторічну допомогу художники вирішили піднести мені оригінальний подарунок на згадку: намалювали мій портрет у формі шаржу, що означає мою відданість мистецтву». Експромт відразу намалював Амшей Нюренберг, приєдналися до цієї роботи ще двадцять живописців. Ця робота залишилася в колекції Перемена.

 

 

Сандро Фазіні

 

Сандро Фазіні — третій знаковий художник Одеси початку ХХ століття. Старший брат Іллі Ільфа, Олександр Арнольдович Файнзильберг (Сандро Фазіні — псевдонім) народився в 1893 році, й також у небідній єврейській родині. І хоча вінмолодший Фраєрмана й Нюренберга, але через те, що не виїжджав учитися за кордон, обмежившись лише Одеським художнім училищем, він одразу ж зануривсяв літературно-художнє життя: писав вірші, малював карикатури, ілюстрував поетичні альманахи молодих поетів «Срібні труби» й «Авто в хмарах», «Сьоме покривало» й «Чудо в пустелі». А на виставках «незалежних» показував свій живопис.

У колекції Я. Перемена були його іронічні ілюстрації до альманаху «Сьоме покривало», такі як «Жаннета з собачкою». Але найзначнішими видаються роботи, в яких відчувається налаштованість на примітив (вивіску, лубок) іякі перегукуються з тим, що писав того самого року Михайло Ларіонов. Найбільш вдала акварель Сандро Фазіні «У кафе» 1915 року, де сидять солдат і дама за столиком, а на столі — ваза із сезанівськими фруктами. До цих же «солдатських примітивів» тяжіють «Адам іЄва» та «Пролетарка» 1915 року.

Якими стануть пролетарки трохи пізніше, Сандро Фазіні не побачив. Йому вдалося емігрувати в 1922 році. Двадцять років життя в Парижі — це кубістичнінатюрморти, виставки, захоплення фотографією й знову виставки. Але німецькі фашисти окупують Францію. Сандро Фазіні загинув у Освенцимі 1944 року.

У колекції Якова Перемена є портрет Сандро Фазіні роботи Сигізмунда Олесевича (1917 рік) і його ж портрет — шарж на Іллю Ільфа. Це ще одне підтвердження того, що навіть кубізм під впливом одеського сонця може бути іронічно-вишуканим.

Перший одеський авангард завдяки Якову Перемену постав перед нами у багатьох творчих іпостасях. Не сплутаєш, один раз побачивши, І. Малика таІ. Мексіна, Н. Соболя та М. Гершенфельда. У кожному з них були закладені дріжджі, на яких і повинне було зростати високе мистецтво.

Так не сталося. І провина тут не художників, а суспільно-політичної ситуації, що на сорок років відокремила перший одеський авангард від другого. Але хотіла того влада чи ні, передача естафетної палички відбулася. І можливо, Теофіл Фраєрман вплинув на Юрія Єгорова. У Фраєрмана вчився й Олег Соколов.Єврейської серії Йосипа Островського не було б, якби він не побачив мудреців Амшея Нюренберга. На жаль, передача спадщини йшла не настільки активно — дуже мало лишилося в Одесі картин майстрів першого одеського авангарду. І все-таки...

Як же зраділа Леся Войскун, коли один із авторів цієї статті (Євген Голубовський) показав їй під час прогулянок поОдесі панно Нюренберга, малюнок Фазіні, гуаші Фраєрмана. І її уявлення про відкриту нею колекцію стало глибшим. Цих художників не тільки знали, але й пам’ятали, любили, збирали на їхній батьківщині.

 

***

 

Ми не випадково докладно розповідали не лише про художників, але й про колекціонера, мецената Якова Перемена. Якби не було Третьякова, чи склалася б Третьяковська галерея; якби не було в Україні родин Ханенків і Терещенків, чи були б настільки представницькими київські музеї? Та й одеські музеї повинні завжди пам’ятати імена Брайкевича й Русова. Колекціонери не лише підтримують художників, але й визначають цінності й пріоритети. І прекрасно, що сьогодні в Україні стало престижно збирати живопис. Саме завдяки новим колекціонерам повертаються, здавалося б, назавжди втрачені скарби. Один із них — колекція першого одеського авангарду, зібрана Яковом Абрамовичем Переменом.