Знімаючи у гарячих точках впродовж 30 років, всесвітньо відомий іранський фотограф, член славнозвісного фотоагентства Magnum Photos, Аттар Аббас, навчився бачити суть та відрізняти головне від другорядного. Як стверджує фотограф, він вбачає сенс у слові «конфлікт» більше, ніж у слові «війна», оскільки воєнним, бойовим, діям завжди передує складна історія взаємовідносин між конфліктуючими сторонами.

 

Починаючи з 1970 року Аббас висвітлював війни і революції у Біафрі, Бангладеші, Північній Ірландії, В'єтнамі, на Близькому Сході, у Чилі, Кубі і Південній Африці під час апартеїду. Чітко розмежовуючи поняття,  Аббас наголошує, що він не воєнний фотограф і не фотожурналіст, а документаліст, який перш за все прагне показати соціально-політичне підґрунтя, що передувало та послідувало конфлікту. Після документування революції у своїй рідній країні (Ісламська революція в Ірані 1978-1980 років) Аббас на довгий час покинув Іран, переїхав до Франції і багато подорожував. Той важкий конфлікт, який спочатку захопив фотографа і емоційно, став останнім для нього – Аббас підкреслює, що більше не знімає конфлікти і переключив увагу на світові релігії. Власне, з 1987-го по 1994-й рік він досліджував відродження ісламу у всьому світі: відвідавши 29 країн і чотири континенти, Аббас видав книгу «Аллах Акбар: Подорож Войовничим Ісламом». У 2002 році, на першу річницю терористичних актів 11 вересня, фотограф розпочав новий довгостроковий проект про релігійні конфлікти, які, на його думку, перетворюються в політичні ідеології, і тому є одними з джерел стратегічної боротьби в сучасному світі. На сьогоднішній день Аббас – чи не єдиний фотограф, хто так послідовно і детально відзняв іслам, християнство, буддизм, індуїзм, іудаїзм та показав не просто релігійну віру, а набагато ширший контекст – культуру, соціально-політичний стан і загалом рівень розвитку певних регіонів.    

 

Кожне дослідження фотографа завершується великою публікацією. Аббас вже видав чотири книги: «Іран. Щоденник 1971-2002», «Повернення до Мексики: Подорожі Поза Маскою», «Аллах Акбар: Подорож Войовничим Ісламом», «Обличчя Християнства:  Фотографічна Подорож». З 1985 року він є членом Magnum Photos, а з 1971 по 1980 роки був співробітником не менш знаних агенцій «Sipa» і «Гамма».

 

Прибічник класичної документальної фотографії, Аббас створює неймовірно довершені зображення, в яких візуальна мова не відступає перед темою, а, навпаки, допомагає максимально сильно розкрити зміст. Він вважає та наголошує, що фотограф має покладатися на свої очі, ноги, мозок та серце, залишатися трохи відстороненим, скромним і непомітним. Ці непомітність і анонімність гарантують йому свободу, а досягаються дуже просто – Аббас просить не фотографувати його.     

 

Приїхавши до Києва знімати свій новий проект, відомий фотограф люб’язно погодився провести відкриту зустріч та показати широкій аудиторії свої найвизначніші проекти (26 серпня, Closer). Після зустрічі Аббас розповів, яким має бути хороший документаліст, про сприйняття війни на сході України та чому потрібно знімати менше насилля.

 

Ліван, Бейрут. Юнакові, пораненому у громадянській війні, роблять протез ноги. (Тут і далі – фото Аттара Аббаса)

 

Аліна Сандуляк: Зараз на схід України приїжджає знімати велика кількість фотографів, зворушених військовим конфліктом. Вас привела в Україну та ж мета?

 

Аббас: Я більше не знімаю конфлікти і на сході України не був. Десятиліттями я досліджую різні релігії та випустив книги про іслам, християнство, буддизм, індуїзм, а тепер приїхав в Україну документувати єврейську громаду. Я не намагаюся розкрити політичну ситуацію. Наразі проходить велике паломництво хасидів в Умань, куди вони з’їжджаються зі всього світу – з Ізраїлю, Америки, Франції, аби зустріти Новий рік Рош Ха-Шана на могилі засновника брацлавського хасидизму раббі Нахмана.       

 

Ви хочете передати історичні, соціальні і політичні аспекти цієї релігійної громади?

 

Насправді – все, що я побачу. До Другої світової війни тут була дуже велика єврейска спільнота – до 4 мільйонів. Тепер же лише 200 тисяч. Решту вбили нацисти. Мене цікавить тема іудаїзму у всьому світі, зараз я досліджую її у Східній Європі.   

 

У які країни Східної Європи ви ще плануєте поїхати?

 

Я вже був у Ізраїлі, Ефіопії, Франції, Америці і далі вирушу туди, де ще живуть євреї.  

 

Тобто, у Східній Європі Україна – перша країна, куди ви приїхали документувати життя іудеїв?

 

Так. Можливо, я поїду ще у Польщу, але поки не впевнений у цьому – тут, в Україні, єврейська спільнота набагато більша. А у Польші зараз нараховується лише 5 тисяч – за  період фашистських репресій у таборах було вбито велику кількість людей.

 

В’єтнам. Район південної дельти, 1973. Солдат армії Південного В’єтнаму, полонений В’єтконгу (комуністичної партизанської групи), виставлений на огляд у селі. 

 

Кілька разів під час зустрічі ви сказали, що ви історик.

 

Історик сьогодення. Це означає, що я висвітлюю події, які відбуваються сьогодні. Під словом «історик» часто розуміють минуле, але я не говорю про минуле – я документую історію сьогоднішнього дня. Знімкам у моїх книгах завжди передує текст, в якому я описую багато речей: ситуацію, місце, те, що я побачив, а під самими фотографіями вказую лише країну та рік. Але я не пишу як теоретик чи історик, а пишу з позиції того, хто перебував у тих умовах. На ці дослідження та проекти йдуть роки: іслам я знімав 7 років, християнство – 5 років, єврейські громади – 3-4 роки, будизм – 4 роки, індуїзм – 3 роки. Кожна тема досліджується багато років у різних країнах і в результаті усе потрапляє до книги, оскільки дуже важливим є наратив.    

 

А як вам здається, чи може документальна і воєнна фотографія сьогодні передавати правду? Адже ще у 1970-х роках, після В’єтнамської війни, появи телебачення та засилля інформації різної якості, фотографія сильно змінилася.  

 

Перш за все, я не думаю, що існує лише одна правда – їх завжди кілька. Фотографія повинна передавати ці різні погляди на ситуацію. Якщо поїхати на схід України, то з одного боку буде одна правда, з іншого – абсолютна інша. Якщо ви опинитеся в Ізраїлі, там буде один погляд, а коли приїдете до Палестини, то почуєте протилежне. І навіть з однієї сторони завжди буде більше, ніж одна думка. Усі ці думки, – з кожної сторони конфлікту, – вони також є правдивими. Я казав, що фотограф не може бути об’єктивним до кінця; він завжди суб’єктивний, але його робота полягає у тому, аби побувати на обох сторонах та показати за можливості проблему з різних боків. Наприклад, як я зробив у Південній Африці, розповівши про расизм та апартеїд.   

 

Як при цьому уникнути прямої трансляції пропаганди?  

 

Фотографу завжди потрібно бути обережним, оскільки будь-який конфлікт супровождується розповсюдженням пропаганди. Її потрібно обережно обходити і залишатися ніби над нею. Наприклад, Жером Сессіні намагається знімати з обох боків і при цьому не стає учасником подій, а залишається спостерігачем. Повторюся, в кожному конфлікті завжди є пропаганда і важливо не залежати від неї. Ось що я називаю хорошою фотожурналістикою.

 

Південна Африка. Карлтонвіль. Темношкірі шахтарі з золотої шахти у власному помешканні.

 

Зсередини здається, що показати так конфлікт в Україні зараз дуже складно. Ви ж знаєте нюанси цієї війни?

 

Так. Це громадянська війна.  

 

Громадянська? Але ж із боку «ДНР» і «ЛНР» воює в основному російська армія! Саме хотіла спитати, як сприймають цей конфлікт у Франції та в цілому у Європі.

 

Так, та, інша сторона, підтримується Росією, і ми це знаємо. Але цей конфлікт нагадує мені війну у В’єтнамі, де одну сторону підтримували америкаці, а протилежну – китайці та росіяни. 

 

Але тоді в такому разі хіба можна назвати конфлікт громадянською війною? 

 

Не знаю, я там ніколи не був. Мої знання підкріплені лише тим, що я бачу у пресі. І я не думаю, що там є об’єктивність.  

 

Ви згадали, що у вас була ситуація, коли ви буквально відчули, що «це не ваша революція». Розкажіть про це більше.

 

Мова йде про революцію в Ірані – я знімав конфлікт у своїй рідній країні. Це почуття я пережив всього лише раз за усю мою 50-річну кар’єру фотографа. У тій ситуації я був не просто спостерігачем – я був також залучений у події. Емоційно мені було складно відсторонитися. Коли був перший випадок самосуду – протестувальники побили жінку – я все ще був прихильником революції, але вирішив показати і цю сторону, хоча багато хто казав мені не показувати цей знімок, тому, що він нібито може очорнити революційний рух. Я завжди намагався тримати дистанцію і бути не об’єктивним, але справедливим. Мое ставлення до революції сильно змінилося після того, як я побачив чотирьох мертвих генералів. Тоді я вже відторонився емоційно і сказав собі «Це вже не моя революція».

 

Іран. Тегеран. 1977. Шах Мохаммад Реза Пехлеві на військовому параді 12 грудня на честь перемоги військових над сепаратистами Азербайджану, отриманої за підтримки Радянського Союзу. На задньому плані — генерал Бадрей, керівник царської охорони.    

 

Наскільки це відчуття залученості заважало вам знімати? 

 

Чи було мені важче працювати? Ні. Але рівень відповідальності був інший. Тобто, потрібно спробувати максимально відсторонитися, наскільки це можливо, і ніколи не займати одну зі сторін. Якщо одна зі сторін конфлікту застосовує насильство, неприпустимо мовчати про це, потрібно показувати і негатив. Після того, як я зрозумів, що вже не залучений в події повністю, я продовжив документувати як звичайний спостерігач. Знімаючи впродовж 50-и років я виробив певний стиль – якщо ви уважно подивитеся на мої фотографії, ви побачите, що композиція в них дуже вивірена. Я абстрагуюся від подій навколо і це дозволяє мені концентруватися на побудові кадру. Тобто, я намагаюся показати не тільки те, що відбувається, – не тільки саму подію, – але і те, що за цим ховається. 

 

Як вам здається, хто може передати конфлікт краще – зарубіжний фотограф або місцевий, який знає контекст? Це, певною мірою, те, з чого я почала – зараз до України  багато хто приїжджає знімати конфлікт на сході...

 

Часом не так важливо знати всі деталі конфлікту, важливо показувати більше фотографій. Фотографи, які приїжджають, мають за плечима великий досвід та підтримку світових видань, а також вони не залучені емоційно. Я бачив дуже мало фотографій українських документалістів, тому я не можу оцінювати. Важливо знімати протягом декількох років, а не робити точкові репортажі – тоді це буде закінчене, осмислене висловлювання.

 

Іран. Квом. Вересень 1979. Лідер Іранської революції Аятола Хомейні.

 

Показуючи свої серії та описуючи один зі знімків, ви сказали, что це і є ваш підхід – «призупинений момент». Розкажіть про це більше. З класичної документальної фотографії мені відомий підхід «вирішальний момент». Чим відрізняются ці два підходи?

 

Зазвичай я не аналізую свої роботи – це справа істориків мистецтва. Я ж просто знімаю – для фотографа це важливіше. Коли я говорив про «призупинений момент», то мав на увазі саме цю спійману паузу, миттєве відволікання від якогось заняття, яке я намагався зафіксувати в цей момент. Ситуація, її дух і стан людей, таким чином, залишаться жити на фотографії вічно.

 

 

Південний В’єтнам. Тьєнзянг. Біля Май То. Бункер у сільській хаті для укриття від можливого артилерійського вогню. Регіон контролюють в’єтконгівці (комуністична партизанська група).

 

Стільки років ви знімали конфлікти, але визнаєте, що фотографія не може змінити світ. З якою метою ви тоді продовжуєте? Крім, звичайно, історичного аспекту, про який ви вже сказали.

 

Коли ти молодий і тільки починаєш, здається, що твоя фотографія змінить світ. З віком стаєш скромніше і розумієш  – фотографія не змінює світ; фотографія показує, чому світ повинен змінитися. Після розвитку телебачення та цифрових технологій, появи нових швидких способів трансляції відео, люди стали швидше дізнаватися, що відбувається, і фотографія стала впливати на їх сприйняття світу.

 

Іран. Тегеран. 25 січня 1979. Після демонстрації прихильників шаха і прем’єр-міністра Шапура Бахтіяра на честь Конституції на стадіоні Амжадиє про-революційна банда влаштовує самосуд над жінкою, яку вважають прихильницею шаха.

 

Володимир Петров: Кілька років тому фінал конкурсу World Press Photo представив багато зображень жорстокості, причому – з абсолютно різних сфер (наприклад, зі спорту – піднятого на роги матадора). Чи не звикло суспільство до крові та насильства в цілому?

 

Так, дійсно, звикання є – багато хто вже більше не розрізняє жорстокість. Але редактори не показують, не публікують таких зображень. Для мене ж в цілому цей конкурс не є показником.  

 

Так, але він може демонструвати деякі зміни у суспільстві, хіба ні?   

 

Це тривалий процес зміни сприйняття. Впливає все – журналістика, література, кіно, телебачення. Необачно думати, що тільки фотографія змінює сприйняття подій, вона – тільки маленька частина цього процесу.  

 

Виходить, потрібно знімати і показувати менше насильства, крові та жорстокості? Намагатися дивитися ширше на проблему та шукати альтернативні способи її висвітлення?    

 

Так, це моя думка: конфлікт – це не тільки війна. Крім смерті потрібно показувати багато попередніх і наступних речей. Я багато чого побачив і міг показати багато насильства і мертвих тіл, але я вирішив висвітлити це в ширшому контексті, ніж просто констатація факту. Під час припливу хвилі можна сфотографувати хвилю, а можна відобразити слід, який вона лишила по собі. І часом цей слід важливіший, тому, що наслідки заподіяного насильства мають більше значення, ніж саме насильство.

 

Іран. Тегеран. 15 лютого 1979. Тіла чотирьох генералів, що отримали смертний вирок на таємному судовому процесі, що відбувся у штабі Аятоли Хомейні, у жіночій школі в Рефі. Тіла в морзі. Згори зліва — генерал Хосровдад, згори справа — генерал Рахімі, знизу зліва — генерал Наджі, знизу справа — генерал Нассірі (екс-голова таємної поліції САВАК).

 

Іран. Тегеран. 11 лютого 1980. Під час святкування першої річниці Мусульманської революції юнак знепритомнів від тисняви.

 

Іран. Хорамабад. У переддень ашури жінки в хіджабі, чорній чадрі, з закритим обличчям і часто босі, запалюють свічі у 40 вогнях. Вони відтворюють поховальний караван мученика Імама Хусейна, сина Алі, засновника секти шіа. 2005.

 

Ірак. Багдад. Бронзова голова президента Саддама Хусейна пронесена з парадом вулицями міста, окупованого американськими військами.

 

Палестина. Сектор Газа. Головна дорога перекрита ізраїльськими військами, люди змушені подорожувати й перевозити вантажі вздовж берега з міста Газа до Хан Юніса.

 

Південна Африка. Кейптаун. Щонеділі на світанку священники сіоністської церкви з приміського гетто Хаєлітша ведуть нову конгрегацію на море заради посвяти через занурення. 1999.

 

Про автора

 

Аліна Сандуляк – мистецтвознавець, дослідниця фотографії. Науковий співробітник Національного художнього музею України. Постійний автор видань ARTUKRAINE, Korydor, Bird In Flight, LB. Редактор першого випуску газети про візуальну культуру SEEE (Школа візуальних комунікацій).