Протягом трьох тижнів в аукціонному домі "Золотое Сечение" проходила виставка українського художника Бориса Плаксія. Перш за все, він був відомий як представник андеґраундного мистецтва та й взагалі київської богеми. Виставка закінчилася, частина робіт була розкуплена, а відчуття, що  твори цього автора недооцінені – залишилося. Щоб остаточно розібратися та отримати ключа до розуміння мистецтва Плаксія, цікаво знати, якою він був людиною.

Вернісаж робіт Бориса Плаксія відвідав знаменитий художник Іван Марчук. На виставці Марчук похвалив роботи і зізнався, що знав Плаксія близько, дружили, а іноді й  працювали разом. Щоб зберегти ці спогади про людину, яка вже пішла, про талановитого майстра, я зустрілася з Іваном Степановичем Марчуком у його майстерні на вулиці Пушкінській і спеціально для Art Ukraine розпитала його, яким же був цей видатний митець – Борис Плаксій.

 

Я хочу вас розпитати про Бориса Плаксія як про вашого друга та сучасника. Поділитеся своїми спогадами? Як ви познайомилися, з чого почалася ваша дружба?

Познайомилися ми цікаво. Я з’явився у Києві в 1965 році, після закінчення інституту (прим. – Львівський інститут прикладного мистецтва). І десь так пройшло кілька місяців, я потрапляю в коло поетів-шістдесятників, де спілкувався з такими видатними особистостями як письменник Світличний, художники Галя Севрук, Людмила Семикіна). У цьому колі я і крутився. І от туди якось завітав і Борис Плаксій. Тоді ми часто зустрічалися, особливо в Людмили Семикіної. Поговорили ми, і я бачу – цікавий чоловік.

 

Ви з ним однолітки?

Ні, він молодший від мене, не знаю, якого він року народження. От і відразу якось започаткувалися в нас стосунки такі теплі, і він повів мене в майстерню. Він є з Черкаською області, у Києві закінчив художній інститут, тут і лишився. Працював у майстерні якихось своїх друзів, власної майстерні не мав ніколи. Того ж разу дві картини він мені показав. Одна  – портрет скульптора Татарова – той портрет я добре пам’ятаю. І друга картина – косар, але він не косить, а косу якось дивно тримає, і я собі подумав зразу: ну й ну!

Автор фото: Сергій Моргунов

 

Вас вразили його роботи?

Боявся я, вже почав ревнувати, коли тут такі художники є, я собі подумав: що мені тут робити? Правда, так було. І відтоді працювали в цьому монументальному цеху (прим. –Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва). Я спочатку працював на заводі. Це завод-інститут надтвердих матеріалів, куди мене відправили  після закінчення навчання. Там я став маляром і сказав собі: я єсмь, і почав шукати себе, все-все випробовував, а Борис в інституті вже все зрозумів. Усе життя працював у «власній ролі». Як художник, він себе знайшов відразу та й ішов тією дорогою, удосконалюючи себе. А я трохи інакше, бо  був ненаситний і все мені хотілося пробувати. Хотів дивувати. Коли я не знаю що роблю, то мені дуже цікаво.

 

Розкажіть про ті часи, про людей…

Тоді був період відлиги. Я вступав до спілки (прим. – Національна Спілка Художників України) і в 1967 році мене не прийняли, адже я підписав листа. «Процес Даніеля та Синявського», чули таке? Московські дисиденти (прим. – судовий процес проти письменників Ю.Даніеля та А.Синявського, що тягнувся з 1965 року по 1966 рік. Обвинувальний вирок викликав міжнародний скандал та протести всередині країни, що саме поклало початок дисидентському руку в СРСР). А я дружив із фізиками, вони були мої друзі, дуже близькі друзі. Це була богема, де збиралися художники, поети, музиканти. Цілими ночами сиділи. Я там і ночував, бо в мене завжди був режим: вони цілу ніч сидять, а я в десять годин іду спати. Я вставав і йшов, а вони собі там гуляли. І при нагоді, з Борисом там зустрічалися, ми дуже були близькі по духу: він любив поезію, і я; він дружив з Воробйовим (прим. Микола Панасович Воробйов, один з лідерів андеґраунду 1970-х років, засновник київської поетичної школи), ще була тоді й інша група поетів. Я Воробйова того також знаю, бо він в Нью-Йорку в мене був. А Борис був з ними, з поетами, то була модерна поезія, сучасна. І я сам з поезією пов’язаний, з музикою, і про мої картини, про мої «кольорові прелюдії» хтось написав: "Ці картини не можна дивитися, їх треба слухати".

Портрет скульптора Татарова

Плаксій любив поезію. Чи читав він вірші, коли збиралися своїм колом?

Ні, він не декламував, то я декламую зараз. Він читав собі, але щоб вивчити на пам’ять, то ні. А так при зустрічі, сиділи ми десь в кафе, є про що поговорити. Події розвивалася дуже бурхливо, світ і світогляд змінювалися. Я взагалі вдерся у всю цю котельню, де "варився" цей соцреалізм. Вирішив його руйнувати і йти далі... Борис теж, можна сказати, був реалістом, але дуже високого класу. І мав цілком свою мову.

 

І так життя тривало, ми працювали в тому монументальному цеху. Плаксій був дуже могутній монументаліст. Виділявся як страшенно принципова людина–справедлива і принципова. Ніколи не вступав нікуди, ні в які спілки, ігнорував це. Його могли прийняти. Дуже свідомий був чоловік.

 

Чи написав Плаксій ваш портрет?

Він був майстер. Коли він просив мене позувати, я сказав: "Боря, півтори години, і більше я не висиджу." Він такий психологічний портрет намалював, більше він подібний до етюду. А цих людей, яких немає, дисидентів наших, творців незалежності, він намалював дуже файно. Навіть Петлюри намалював дуже файний портрет.

Автор фото: Сергій Моргунов

 

Розкажіть, як сталося, що Плаксій все ж таки отримав Шевченківську премію?

Пропрацював я рік в комітеті (прим. – Комітет з Національної премії України ім. Тараса Шевченка), та зрозумівши, як там усе влаштовано, вирішив, що більше працювати не буду. Вирішив, але заяву ще не написав тоді. Підходить час до подачі документів на премію, а я ще не вийшов з комітету. І раптом з’явилася думка: "Плаксій!". А там уже двоє були «замовлені» на премію на наступний рік. Замовили, і тут я втручаюсь. Ростислав Сінько (прим. – директор музею Кавалерідзе) приніс документи Плаксія (сам же Плаксій нічим не цікавився, він навіть нічого не хотів зробити). Усі папери, які потрібно – усе зробив Сінько. А в комітеті кажуть, що вже пізно і відмовили йому. А потім я ще спробував, взяв ті документи і приніс секретарю. І вмовив, і взяли ті папери в останній момент.І почалася війна: треба давати премію одному, завжди дають по одному в кожній номінації: поет, художник, співак. Було це в 2007 році. Тоді вперше таке трапилося, що премію три художники отримали (прим. – разом із Плаксієм того року премію Шевченківську премію отримали художники І.Остафійчук та А.Чебикін).

 

Значить, саме ви відстояли Плаксія в той час?

Так. І я це вперше порушив статут комітету, трьом художникам дали премію. Я зробив велику справу, дуже велику. Випили близько 50 грамів з Плаксієм. Потім довго не бачилися. Він заховався. Мало виходив на люди, жив на Оболоні, працював у квартирі. Коли ще була жінка, він ще був так нічого, вона диригувала всім парадом, але вона померла і він залишився один. Років десять так прожив.

 

А чому ви Плаксія назвали «людиною тисячоліття»? Вам таку цитату приписують у пресі. Пишуть: "За Марчуком, Борис Плаксій був людиною тисячоліття". Кажуть, то ви так казали.

Ні, то вигадали. Зараз стільки легенд ходить. Та я – не такий дурний, щоб так пафосно говорити. Я можу сказати, що Плаксій – це художник тисячоліття. Він на це заслуговує. Але він не дбав, в тому плані, щоб робити якісь рухи, зовсім. Я не пам’ятаю, щоб у Плаксія була виставка. Свою серію портретів «творців незалежності» він завжди виставляв, щороку до Дня Незалежності. Виставляв і інші роботи, але тільки в музеї Кавалерідзе, а десь щоб так по іншій лінії – то ні.

 

Він не хотів займитися цим сам?

Так. Він був чоловік замкнений, сам у собі. Але товариство він любив. Але дружити, щоб з кимось не дуже.Хіба колись раніше з поетами, коли були з Борисом в Семикіної. А потім все далі і далі віддалявся. Особливо після премії. Коли не стало жінки, він втратив кермо. Я все життя живу один, я знаю що тут робити. А він втратив інтерес до всього. Мені так здавалося.

 

 

А що він сам любив у мистецтві? Є така робота в нього – портрет культового поета та співака Володимира Висоцького. То він любив Висоцького?

Він по цій хвилі йшов. Це модерн такий, якась свіжість така коли була, то в тому колі, через поетів. Хто настроєний по-іншому, проти режиму, це надихало, і зразу воно вилізало на поверхню, його не можна було сховати. Його можна було тільки в табори. 

 

Висоцького, я думаю, він поважав як митця і як особистість. Маса народу, вся молодь ішла за ним, він був як вождь того часу. Він завжди конфліктних людей малював, наших поетів, і всі дисиденти наші намальовані в цій сотні з тих портретів. Засновники, так би мовити, незалежності.

 

А ви обмінювалися картинами?

Колись у Семикіної, ми розігрували роботи на аукціоні. Це було ще в 60-х роках. Так, як на аукціоні. То була справді якась помісь – купкабула людей однодумців. Ми знали де живемо, і який тягар на нас лежить. І Плаксій купив мою одну графіку. Це те, що я робив ще на початку на своїй казенній роботі. Ранній період, картини-притчі. І він утішався. Він побачив, що я щось не таке роблю, і це його тішило, заінтригувало.

 

 

Чи ви пам’ятаєте ту саму історію, що всюди її згадують зараз – про знищене панно в кафе «Хрещатий Яр»? Як це було?

У кафе «Хрещатий Яр» я це панно бачив. Борис похвалився мені. Там були конкретні особи на портреті. Там був Тичина, Рильський, Бажан, Шевченко, Микола Плахотнюк, можливо, Іван Світличний. Плаксій був прекрасний рисувальник академічної ролі, могутньої ролі. І він міг там усіх-усіх поставити, помалювати, іноді. І я туди заходив каву попити. Там збиралася богема. Але влада довго не терпіла це. Як знищили вітраж із зображенням Тараса Шевченка в університеті, так само знищили зашпаклювали, закрасили це все майже зразу. Не всі там попили каву і не всі бачили – навіть його друзі. У мене перед очима це й досі. Це була гарна кав’ярня, це були перші його проби щось серйозне робити.

 

Де саме ця кав’ярня знаходилася?

Вона була на розі Свердлова і Хрещатику, зараз вулиця Проїзна. Трошки вище від Хрещатику, другий будинок, якщо йти з Хрещатику по праву сторону. Там скверик маленький і ця кав’ярня була.

 

Не залишилося ні фотографій жодних, ні архіву?Це панно зашпаклювали і все, так там нічого не робили більше? І потім це кафе закрили?

Думаю, що ні. Він не дбав про фото зовсім.

 

Нічого не робили, так закрили, хтось перекупив його собі. Дуже добре він різьбу по дереву міг робити. Він зробив музей Коцюбинського (прим. – унікальну монументальну композицію з дерева, що прикрашає будівлю музею та має форму криниці як символу невичерпного джерела народного. Різьба, виконана в українському народному стилі, відбиває етапи творчого життя письменника, образи героїв його творів), у Чернігові, це було замовлення. Задорожний (прим. Іван-Валентин Задорожний – художник-монументаліст) його запросив, щоб він зробив це. І там всю ту колонаду вирізав Борис.

 

 

Плаксій не був у спілці художників. Не робив жодних рухів для просування свого мистецтва. Підсумовуючи нашу розмову, що найвиразніше, найважливіше можете сказати про вашого сучасника, колегу, друга – Бориса Плаксія?

Людиною він був замкнутою.А зі мною він відкривався, був веселим.

 

Борис ніколи не пам’ятав, не думав у якій країні він живе. Згадував про те лише коли країна нищила його. Сам же він був чистим – і душею, і у своїх помислах.

Дивився вперед, і вся ця метушня його мало цікавила – щоб десь вирватися, щоб десь влізти кудись – ні. Тут він не боєць. Він був боєць тільки на полотні. І там він завжди був переможцем.

 

 

Про авторку:

Світлана Старостенко – директорка відділу приватних продажів аукціонного дому "Золотое Сечение".