У новій серії робіт «Чорний період» відомий український митець Олекса Манн представив 60 живописних робіт – вони стали основою міждисциплінарного проекту в Інституті проблем сучасного мистецтва, організатором якого виступило видавництво ArtHuss. Художник розповів ArtUkraine про автобіографічність проекту, побутовий сюрреалізм та музику Антона Дегтярьова (Ptakh), що доповнила серію.

 

«Чорний період» дуже відрізняється від ваших попередніх робіт. З яких роздумів/емоцій він почався? 

Так сталося, що я переїхав з умовного мегаполісу, схожого на бардачну азійську дєрєвню, в умовне європейське маленьке місто. Воно схоже на саме поняття «місто» в урбаністичному і культорологічному значенні. І так сталося, що старий центр цього міста пропорційно і гармонійно побудований до масштабів людини. Відстані, висотність будинків, ширина вулиць, тротуарів, відстань від ручки на дверях брами до землі, фактури на стінах – все якось було прораховано і осмислено. Мене потягнуло від цієї лялькової гармонійної краси на околиці міста, там де, знаходяться «райони». Потягнуло, як серійного вбивцю тягне на місце злочину. Від абсолютно умовної гармонії – до такої ж дисгармонії. Лазив я по тих хаотичних районах абсолютно спонтанно. Досліджував напівзруйновані постапокаліптичні залишки радянської цивілізації, різницю фактур, силуети і форми, спілкувався з людьми, що там живуть, і щось фіксував. Іржаві гаражі, розхерячені лавиці, закинуті ларьки, перекинуті смітники. Це якась натуральна, невигадана сюрреалістичність. Вона як сіра зона. Розмита, як коли ти вмикаєш периферійний зір. Одного разу у мене було з собою дві фарби, які я купив у магазині. Чорна і біла. І крейда. Я відірвав стінку від картонної коробки, що валялась на вулиці біля смітника, і зробив першу композицію. І все. Так і почалося. Відчув матеріал.

 

Тут і далі – роботи Олекси Манна із серії «Чорний період»

Усі зображення надано художником

 

З одного боку, це автобіографічне висловлювання, коли ти робиш пластичні речі, обмежуючи себе в засобах і досягаючи, знову ж таки для себе, максимальної виразності. Без прив'язки до конкретної місцевості, хоча там і зустрічаються знайомі деяким мотиви. Але це, по великому рахунку, не важливо. Два кольори, чорний і білий, іноді з невеликими вкрапленнями, чи акцентами ще одного або двох. Але які дають тобі можливість вловлювати нюанси. Дослідження такими засобами навколишнього світу, через відкадровані з нього фрагменти. Все це відбувається на межі абстракції, не втрачаючи зв'язок з реальністю, але вже і з виходом з неї. У мене з'явилась якась брутальна легкість, що мені завжди подобалась в живописі. Іноді, на перший погляд, грубе висловлювання, часто навмисно зроблене, може бути дуже точним. З іншого боку, це про те, що зараз відбувається з усіма нами. Через умовну документальність в пластиці, показати не документальний, але точний перехід з однієї реальності в іншу. Ми зараз знаходимось в переході з однієї агонізуючої цивілізації в іншу, яку ще треба збудувати і зконструювати. Зараз іде війна, тому і суспільство почало сприймати життя в парадигмі «чорне-біле», з сприйняттям світу «добре-погане» і «ворог-друг». І через це суспільні процеси зміни свідомості часто можна охарактеризувати, як «чорно-білі», де люди знаходяться в безапеляційному виборі «свій-чужий», не зважаючи на нюанси. І це все дуже експресивний, грубий і часто деструктивний процес. Який на всіх нас впливає.

 

 

На деяких роботах ми бачимо не лише урбаністичні пейзажі, а й людей. Яка їхня роль у проекті?

Є три роботи з портретами і записаними історіями від цих людей. Люди комунікують з тобою і видають на гора стільки цікавого про себе, що вигадувати нічого просто не варто. Весь побутовий сюрреалізм – це тільки вміння спостерігати і це фіксувати. Вони дуже точечно розкривають атмосферу і антропологію.

 

У «Чорному періоді» можна побачити окраїни міста, а не його центр. Чому? 

Околиці – це зворотня сторона міста. Часто набагато краще і цікавіше, ніж парадний фасад.

 

 

Зображені райони сприймаються як метафора до життя багатьох людей. Що зробити, щоб вийти з районів? 

Це наша повсякденна реальність, з якої вийшла більшість з нас. Вона формує наші уявлення про те, що таке добре-погано, гарне-потворне, зручно-не зручно. З неї не треба виходити. Мені здається її треба усвідомлювати і досліджувати. Бо через не усвідомлення цього, ми стикаємось з масою проблем, причини яких часто не можемо собі пояснити.

 

 

Співпраця з композитором Антоном Дегтярьовим, за вашими словами, додала нових сенсів проекту. Яких?

Це під цей проект Птахом спеціально зроблена аудіоінсталяція, де окремі мінімалістичні урбаністичні звуки зливаються в цільну, монолітну музику. Антон один з самих крутих сучасних електронних композиторів. І він відчув тему і ідею «Чорного періоду» та розробив її просто перфектно. В експозиції є інсталяція, яка представляє собою скелет будинку, по аналогії з однією з робіт, де зображена висотка на районі. Цей «хребет» лежить на підлозі і ти по ньому заходиш в зал. Коли ти ідеш по «хребту», то впираєшся в великий чорний куб з «глазком». Ти зазираєш в «глазок», та в цьому великому чорному, темному об'ємі бачиш маленький заломлений об'єкт, зроблений з сміття, знайденого на вулиці в результаті всіх цих походів по районах і скомпонований певним чином. Від своєрідного макрокосмосу потрапляєш в мікрокосмос. По кінцям «ребер» цього «хребта» теж стоять чорні куби, різних, але менших об'ємів. Навпроти маленьких кубів знаходяться великі роботи. Тут відбувається гра з об'ємами і масами. Своєрідна візуальна гойдалка. В кубах розташовані динаміки, в кожному з них грає окремо прописаний для цього трек, зі своїм набором звуків і відповідним настроєм. Всі ці музичні теми зливаються одну, основну мелодію, яка звучить в великому кубі, до якого ти потрапляєш в результаті пересування експозицією. Там основна точка, центр композиції і головна музична тема.

 

 

Чи ви бачите розвиток «Чорного періоду» далі? Чи, на вашу думку, серію вже завершено?  

Звісно, він може бути, якщо мене це буде цікавити. Зараз він цільно виглядає. Але там можуть додаватись нові речі. Тема для дослідництва пластично безкінечна і не вичерпна.

 

Олекса Манн

Фото – Томі Бодов