З 10 до 12 листопада тривала міжнародна конференція «Академія культури та освіти», що відбулася в рамках проекту Goethe Institut KULTUR.PARTIZIPATION.DIALOG.NETZWERK. Головна мета конференції була заявлена як налагодження діалогу між культурними експертами та інституціями Німеччини та України. Серед фахівців, що виступили спікерами були начальник управління культури міста Мюнхен Марк Ґеґенфуртер, перший заступник міністра культури України Олеся Островська-Люта, виконавчий директор Театру Максима Горького у Берліні Юрґен Майєр та інші. Ми зустрілися для бесіди з Фрідеріке Мьошель – референткою культурних програм і педагогічної кооперації Goethe-Institut в Україні, що обіймає цю посаду в Києві протягом останніх трьох місяців. Її досвід цікавий тим, що починаючи з 2007 і до 2012 Фрідеріке працювала в Дубаї, а з 2012 мешкала в Узбекістані. У невеличкій бесіді під час конференції Фрідеріке розповіла про речі, важливі для країн у перехідний період, про європейськість України та важливість розвитку культури під час війни.

 

Фрідеріке Мьошель

 

 

Чим відрізняється на перший погляд досвід роботи в Україні від аналогічного у східних країнах? Адже суперечки, до якої культурної спадщини належить Україна старі як світ.

 

Вперше, коли я потрапила до Києва я мала відчуття, неначе повернулася додому. Буденне життя киян на вулицях міста, в кав’ярнях, культурне життя – все це нагадало мені Німеччину. Як на мене, в Україні нема нічого азіатського. Найбільше мене вразила величезна енергія, яку можна відчути у спілкуванні з людьми. Люди дуже вмотивовані, та й до того ж в Україні багато простору для втілення задумів! У випадку якщо хтось має ідею і забезпечений фінансовою підтримкою, він одразу кидається здійснювати задумане. На мою думку, в Україні неначе відкрилося символічне вікно, і Україна сьогодні – великий ігровий майданчик, де люди організовують масу різноманітних заходів – фестивалей, виставок тощо. Звичайно, я переконана, у майбутньому це має бути структуровано. Найбільший виклик –професіоналізувати ці ініціативи, це питання не одного-двох років. Проте для мене ясно те, що Україна – Європейська країна, з цим питань нема.

 

Якщо вдаватися до порівнянь, то в Німеччині, наприклад, люди вже не так прагнуть нових ініціатив, в Україні ж люди є дуже голодними до всього нового. В Дубаї ж головна мета активних людей – заробляти гроші, їм не вистачає часу і бажання на культуру. В Узбекістані через систему влади не так просто впроваджувати  нові проекти, і саме через це робота в Україні є такою освіжаючою для мене.

 

Ганна Васик та Фрідеріке Мьошель

 

 

Ви праві стосовно того, що активностей сьогодні дуже багато, проте їхня організація подекуди хаотична, що актуалізує питання співвідношення якості та кількості. Що ви вважаєте пріорітетним на даний момент?

 

Нинішня ситуація в Україні нагадує мені Берлін після падіння берлінської стіни, коли люди відчули, що в них з’явився простір для активних дій і в культурі в тому числі. Багато локацій звільнилося – полишені старі заводи, наприклад. Там без кінця влаштовувались різні заходи, вечірки. Деякі з тих ініціатив вижили. Я думаю саме ті, які в потрібний момент зрозуміли, що необхідно переходити на більш професійний рівень. Адже не достатньо, наприклад, художнику мати лише бажання показати свої картини іншим. Потрібно це структурувати, розуміти основні закони та правила ведення справ, усвідомлювати механізми бізнесу.

 

Люди мають бути достатньо вмотивовані не лише на те, аби щось робити, але й навчатися, як це робити правильно. Цей розвиток теж потребує часу. Вчора під час конференції було зазначено, що Україна не має цього часу, що більшість змін треба робити тут і тепер. Але, все ж таки, варто піклуватися не лише про сьогоднішній та завтрашній день, а думати хоча б на рік наперед, думати стратегічно.

 

То що є найбільш важливим для країн у перехідний період?

 

Відповідь на це запитання залежить від культурного бекграунду кожної конкретної країни. Тому падіння берлінської стіни та арабська весна є абсолютно відмінними процесами, хоч і мають певні спільні риси. Історичне, культурне, релігійне, соціальне підґрунтя – це те, що робить ситуацію кожної країни унікальною. Тому завжди варто пам’ятати, що не можна бездумно “копіпастити” те, що вдалося в певній країні та застосовувати це в Україні. Найважливіше – бути відкритим до діалогу, до комунікації, як всередині України, так і за її межами. І це те, на чому концентрується і дана програма в тому числі, що знову ж таки непросто, адже ми говоримо про людей із різним віком та підготовкою. Такі виклики не повинні лякати, а навпаки мають слугувати стимулом. Дана програма в цьому сенсі – лише крихітний крок у напрямку до мети, весь шлях триватиме роками.

 

Перший заступник міністра культури України Олеся Островська-Люта та Фрідеріке Мьошель під час конференції

 

 

Узагальнюючи те, що ви почули від українських спікерів на конференції, та все, спостережене під час вашого перебування в Україні, що б ви назвали найбільш сильними та найбільш слабкими нашими сторонами?

 

Звісно, серед слабких місць в першу чергу варто зазначити пост-радянську систему адміністрування. А також те, що українські регіональні міста не відчувають своєї долученості до прийняття рішення в столиці, та перебувають у стані фрустрації стосовно основних культуротворчих процесів, сконцентрованих в Києві. Проте з іншого боку я відчуваю, що правильні кроки у напрямку вирішення нагальних потреб вже здійснюються Міністерством культури України – про це вчора говорила Катерина Ботанова, представляючи результати роботи стратегічної групи. Ясно, що роботи одного міністерства не достатньо, адже розвиток культури є комплексним процесом, і включає економічну, юридичну та інші складові. Найбільш позитивним як на мене є те, що більшість людей зрозуміла необхідність змін. Трансформаційні процеси завжди є дуже болісними, та це не має зупиняти.

 

А як бути з розвитком культури під час війни?

 

Вчора прозвучало одне дуже провокативне питання – що зараз є більш важливим – розробити культурну стратегію чи зупинити війну? Звісно, на це питання нема відповіді. Не можна однозначно стверджувати, що культурна політика на даний момент є безумовним пріоритетом. Проте варто розуміти, що ці питання є нерозривно пов’язаними, адже будь-яка війна торкається не лише політичних та економічних питань, а й актуалізує питання ідентифікації кожної людини, що є проблемою зі сфери культури. Адже серцем суспільства є культура. Тому ділог необхідно провадити лише за участі всіх гравців.

 

Вера Багаліантц - директор Goethe-Institut в Україні, Євген Нищук - міністр культури України, Фрідеріке Мьошель

 

Німецькі спікери вели мову про непорозуміння між поколіннями, та у випадку з Україною ми спостерігаємо поколіннєвий розрив, причина якого лежить у дев’яностих, коли займатися культурою та здобувати відповідну підготовку не було жодної можливості. Чи і це питання може вирішити лише час?

 

Це є однією із наших цілей – підтримувати саме молодих людей, надавати їм освіту та відповідну професійну підготовку. Молодше покоління має використовувати кожну можливість для того, аби здобувати знання та досвід. З іншого боку, інституції повинні звертати увагу на таких людей із інтернаціональним досвідом, що надасть їм можливість організувати роботу на новому міжнародному рівні. Зрештою, молоді люди з відповідною підготовкою мають своєю роботою показати, що вони можуть працювати на новому кращому рівні і своєю професійністю дати відповідь на подібні запитання.