Нещодавно у видавництві ArtHuss вийшла книга відомого англійського митця, володаря премії Тернера, самобутнього Ґрейсона Перрі «Не бійтесь галерей» — дотепна й водночас глибока розповідь про сучасне мистецтво. Із дозволу видавництва ArtUkraine публікує уривок з книги.

 

Що таке якість, як можна її оцінити, чия думка важлива, і чи взагалі досі важливі чиїсь судження?

 

Історично склалося так, що світ мистецтва був фактично зосередженим на собі, бо він функціонує як замкнуте коло. Мені здається, що стосунки світу мистецтва з широкою публікою — доволі напружені. Коло, що складалося з митця, музею, критика, дилера й колекціонера, не обов’язково потребувало схвалення громадськості. Проте нині, думаю, ситуація змінилася, і популярність може вплинути на хід історії мистецтва. Музеї й досі виконують роль (майже) локомотивів у світі мистецтва, і їм потрібна циркуляція відвідувачів, щоби зберегти державне фінансування. Тож митці, які приваблюють натовпи, все частіше займають перші місця в пантеоні.

 

Усі зображення надано видавництвом ArtHuss 

 

Звісно, досі є чимало дуже успішних митців, які зовсім не потребують публіки. Для них достатньо вузького кола митець-дилер-колекціонер. Схвалення широкої публіки — умова не обов’язкова. Митці не обов’язково потребують високої оцінки публіки, якщо від неї не залежить їхній дохід або самооцінка. І тут постає питання якості, одне з найгостріших у світі мистецтва: як відрізнити добре від поганого? Які критерії оцінки мистецтва, що твориться сьогодні, і хто скаже нам, що щось є добрим? Друге питання, певно, навіть важливіше.

 

Мушу визнати: відповідь на нього дати нині нелегко.  У будь-якій сфері, вважається, важливо мати чіткі й надійні критерії оцінки, що не залежатимуть від чиїхось примх. Але коли йдеться про мистецтво, різні методи його оцінки часто суперечать один одному. Наприклад, фінансова вартість, популярність, мистецька й історична цінність, естетична витонченість — усі ці критерії можуть кардинально розходитися.

 

Пригадую, я почав серйозно цікавитися питанням якості мистецтва, коли вчився на другому курсі в коледжі. Тоді, 1980 року, було дуже модно бавитися в перформативне мистецтво. Це жива подія, в якій часто бере участь сам митець як перформер. Таке треба було спробувати, трохи перформативного мистецтва, щоб схопити суть, ну, ви розумієте.

 

 

Я й собі зробив невеличкий перформанс на три дії. В першій дії публіка мала нагоду вшанувати мене як гуру цнотливості. У другій була лекція, де я висміював інтелектуальні претензії деяких угруповань у коледжі (марксистів), а ще жартував на тему того, що слово «митець» римується зі словом «капець». У третьому акті я мав оголосити результати голосування, яке сам і провів за тиждень до того – за найкращого митця та лектора коледжу. В холі я поставив невеличку скриньку для голосування, все проходило дуже демократично, і це, звісно, було дуже кумедне дійство, і публіка, звісно, підхопила жарт й обрала найкращим митцем мене, бо всі ж знали, що я все організовую. Я отримав приз — велику голову, яку сам же й виготовив, велику карнавальну голову з пап’є-маше. Це був перший приз із багатьох у моїй блискучій кар’єрі.

 

Після того перформансу я зрозумів дві речі. По-перше, не можна покладатися на публіку. По-друге, намагаючись оцінити якість, опиняєшся на дуже слизькій стежці. Пізніше мій викладач сказав мені: «Було весело, але я не певен, що то було гарне мистецтво».

 

Ще на етапі голосування я відчував, що це несерйозно, бо ж усвідомлював, що судити про якість — справа не з легких. Бути популярним митцем не означало бути добрим митцем. Насправді, у світі мистецтва часто буває якраз навпаки.

 

Читати також: Аутсайдерське мистецтво Грейсона Перрі

 

Згадаймо, наприклад, найпопулярнішу в Британії та п’яту за популярністю виставку в світі за версією 2012 року — виставку Девіда Гокні (David Hockney) у Королівській академії мистецтв. Називалася вона «Більша картина», і представлено там було величезні життєрадісні пейзажі. Вхід був платний, тож відвідувачі влетіли в копійку. Незабаром після відкриття виставки я говорив із директоркою великої галереї сучасного мистецтва (фінансованої державою, вхід у яку завжди безкоштовний), і ця пані сказала, що проект Гокні був одним із найгірших на її пам’яті. Я певен, що не одна вона так думала. Здається, така популярна виставка не до вподоби тим, чия робота — формувати естетичний смак населення. Часто широка публіка та її смаки — просто ніж у серце тим, хто прагне розширювати уявлення широкої публіки про добре мистецтво. У цьому є своя іронія.

 

Ґрейсон Перрі

 

Ще один приклад: у середині 1990-х  було двоє дуже смішних і відчайдушних російських митців — Комар і Меламід. Вони надто буквально сприйняли ідею про популярність і замовили соцопитування в кількох країнах, щоб дізнатися, що людям найбільше подобається в мистецтві. Потім за результатами цих опитувань (а проводили їх професійні соціологи), художники намалювали картини. Те, що в них вийшло, вразило їх самих. Майже всі люди з різних країн хотіли бачити таке: пейзаж із кількома фігурами, з тваринами на першому плані, переважно в синіх тонах. Похмура картинка. Комар і Меламід казали потім про свій експеримент: «Шукаючи свободу, ми знайшли рабство».

 

(Недавню виставку Л. С. Лоурі (L. S. Lowry) в галереї «Тейт Британія» теж можна вважати свого роду капітуляцією перед тиском суспільних смаків. Лоурі довго вважали (можливо, помилково) флагманом популярного на противагу елітним смакам у мистецтві, і часто звучали скарги, що його роботи рідко виставляють у галереях. Тоді керівництво «Тейт» запросило маститих арт-критиків Дж. Т. Кларка й Анну Ваґнер (J. T. Clark and Anne Wagner) бути кураторами виставки, щоб додати інтелектуального лоску його популярним месиджам. Чи завдяки цьому закріпиться репутація його повторюваних робіт на рівні повторюваних робіт, скажімо, Ротко (Rothko) — це ми ще побачимо).

 

 

Отже, якби відвідувачі виставки, наприклад, виставки Гокні, захотіли висловитися про якість мистецтва, вони, напевно, вжили би слово «краса». Проте — увага — у світі мистецтва треба бути дуже обережним із подібними словами. Почнеться прицмокування язиком і несхвальне хитання головою, бо ж митець-кумир Марсель Дюшан (той, з пісуарною славою), сказав, що «естетична насолода — це небезпека, якої треба уникати». Судити про твір за естетичними критеріями означає лити воду на млин дискредитованої затхлої ієрархії, зіпсованої сексизмом, расизмом, колоніалізмом і класовою нерівністю. Вона скомпроментувала себе, ця ідея краси, бо ж усі ми знаємо, звідки в неї ноги ростуть!

 

Приблизно те саме мав на увазі Пруст, коли казав, що «ми бачимо красу тільки всередині оздобленої золотої рамки». Тобто наше уявлення про те, що є красивим, цілковито умовне: красиві, на нашу думку, речі не мають якоїсь внутрішньо притаманної їм «красивості», ми просто звикли вважати щось красивим під чиїмось впливом і заохоченням. Красиве — це здебільшого щось знайоме, підтвердження уявлення, яке ми вже маємо. Це конструкція, що стоїть на хисткому фундаменті. Ми можемо одним дотиком зробити щось красивим, просто якщо виголосимо другові: «Ого, оце краса!» Або коли ми їдемо у відпустку, то всі наші бажання зводяться до того, щоби зробити точно таке саме фото, як у рекламній брошурі. Кожен хоче опинитися на вершині власної Ейфелевої вежі в ідеально сонячний день. Родина, друзі, освіта, національність, раса, релігія, політичні погляди — всі вони формують наше уявлення про красу.