Нещодавно у видавництві “Артбук” вийшла друком книга “Лінія”, присвячена художній практиці українського скульптора, живописця та графіка Миколи Малишка. Книга поєднує в собі записані розмови художника, коментарі мистецтвознавців, біографічний таймлайн та, звісно, візуальну складову — фотографії експозицій, робіт, ескізи та світлини з сімейного архіву.

 

Із дозволу видавництва ArtUkraine публікує уривки з книги — висловлювання Миколи Малишка про дитинство, свою мету та етапи творчості.

 

ПОЧАТОК

Я народився й виріс у степах, усіяних курганами – високими могилами, – на яких уже не було скульптур. Вони зібралися в музеї Яворницького. Малював, фотографував, марив ними, а вже оце зараз думаю, що тоді я їх зустрів як щось найрідніше й найцінніше. Цілісність скульптури давнього степу, насамперед, мене вражала. Розуміння, Мати, Батько, Рід, Громада. Минуле, Майбутнє, Сучасне, Земля, Небо, Життя, Дії. Усе це сокрите в тих давніх статуях. Коротко, майже символічно, намагаюся ці величини зберігати в своїх працях. Життя, його тривання, розвиток; розвиток виділяю як сферу творчості.

 

Вважаю, що важливими є дитячі, шкільні роки. Я трохи соромився того, що ось так зі мною сталося. Наприклад, згадую той степ, де проживав три місяці щоліта, пасучи свиней. Я усвідомлював, що в такому разі я був свинопасом, а мріяв стати письменником, записував у свій маленький записник слова якісь. А все ж ті спостереження степу самого – яка рілля, яка пшениця – це страшенно дивовижно!

 

Пам’ятаю, що якраз перейшов у 4-й клас, після війни, то були приблизно 1948-1949-ті роки. Ще голод був. І ми, попри те, що в нас велика родина (багато дітей, батько, мати), – вижили, бо батько вміло розподіляв пайку хліба поміж усіма. Малесенькі такі шматочки, як сірникова коробка. Так ми й протрималися до «нового хліба». Але я намагаюся не говорити про цю частину, адже вона печальна й нецікава. Тим більше, той голод не визнають, але ж на моїх очах помирали колеги-школярі… Не хочеться розказувати про таке. Також не хочеться розповідати й про свинопаство. Бо, звісно, бажалося б народитись у Відні, де навколо всі співають, танцюють, грають у театрі. Проте одне діло – бажання, а зовсім інше – реальна дійсність.

 

Усі зображення надано видавництвом

 

ВПЛИВ

Згадується «Портрет» Гоголя, який я прочитав ще в Калінінграді, десь у 1953 році, з рук брата Антона. Я пережив тоді справді душевне потрясіння. Тобто це були перші настанови як бути, як жити.

Ще в училищі я знав про Мельниченка й Рибачук. Уже знав про Задорожного й Зарецького. Відомий мені був Шовкуненко, Дерегус. Певно, що допитливим оком уже в хаті Зарецького я вдивлявся в його картину – що я пильнував? Як він це зробив?

 
Мене вражала не тільки мистецька сміливість, а й громадянська політична відвага. У цьому сенсі Горська, Заливаха, Задорожний, Танюк, Світличний, Драч, Вінграновський, Костенко, Стус – своєю творчістю, своєю позицією мали безпосередній вплив на мою душу. Незважаючи на те, що в мене немає творчої манери як такої, я завжди навчаюсь.

Я захоплювався мистецькими скарбами минулого. Скіфські скульптури (так звані «баби») мене вражали, я їх фотографував, малював, марив ними і вдень і вночі.

 
Я дуже хотів навчитися так витесувати з каменю, як прадавні майстри.

 

ПІДГОТОВЧИЙ ЕТАП РОБОТИ

Із пам’яті виринає, що є два підходи: європейський і американський. Перший – через ескізи, зменшення, а потім збільшення. Американський же – художник бере ломаку і «бах!», потім поклав щось, зафарбував там, полив фарбою. Це американський підхід, хоч і дещо грубо змальований. Тоді я звернувся сам до себе: «О, то я, скоріш за все, європеєць, бо навіть ескізи роблю!» (але насправді, думаю, що я скоріше американець…).

 

 

Підготовка до роботи займає, буває, тривалий час і потребує певних зусиль. Визначення робочого місця, встановлення, наприклад, дерева для зручної обробки. Належить до підготовки й саме визначення: що конкретно я буду робити сьогодні. Навіть у процесі марудної, щоденної роботи над уже розпочатим об’єктом завжди виникає потреба в підготовці: чи погострити різці або сокиру, чи підготувати фарби на палітрі, чи ще багато чого іншого, чи навіть розтопити піч, якщо це взимку.

Та все ж найголовніше в підготовці до праці – це вирішення: що ж робити? Бувають періоди, коли це відбувається спонтанно, раптово, та найчастіше воно здійснюється за вже готовими малюнками. Та тут слід уважно придивитися і визначитися: що треба зробити спершу. Мабуть, віднайдення «художнього рішення» – це підсумок, вершина й кінець великого процесу, тривалого навчання, а також співпраця з різними художниками.

 

НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА

Найважливіше, що виникло із закінченням радянської епохи, – це свобода. Насамперед – свобода думки, емоцій і їх вираження. Я почав позбуватися у своїх роботах тієї фальшивої «монументальності», яку нав’язувала мистецтву влада, й спробував відтворювати те, що мене оточує. Водночас матеріально люди опинилисяу ще більшій скруті. Одна з перших моїх робіт того періоду – «Покрова» (яєчна темпера, 1994 – прим. ред.) – це ремінісценція цього стану, коли вчорашня більш-менш забезпечена інтелігенція перетворилася на дезорієнтовану масу.

 

 

Звісно, ця свобода незалежної України мала більш ілюзорний характер. Якось на одну з річниць Незалежності до виставки в «Лаврі» я підготував три живописні роботи в чорному кольорі. В уявленні мистецтвознавиці проекту роботи до свята мали би бути зовсім іншими – в світлих мажорних тонах, тому вона відмовилася їх брати. Коли ж я почав наполягати на своєму праві мати саме таке художнє вираження, вона викликала охоронця. Тож я забрав свої роботи й пішов із «Лаври».

 

ПРО МИСТЕЦТВО І ТВОРЧІСТЬ

Як художник, із часом я дійшов висновку, що потрібно поєднувати інтуїтивне зі свідомим – таке поєднання більш перспективне для творчості. Врешті-решт, художник має свідомо вирішувати, з чим йому працювати: на чому зосередитись, а що відкинути.

Мистецтво не має відповідати на питання, а лише їх ставити.

 

Один польський художник, теоретик і викладач мистецтва Владислав Лам, написав, що мистецтво – це життя, але життя, яке більше, ніж життя («Malarstwo», 1966 – прим. ред.). Краще за нього, здається, ще ніхто не сказав. Він викладав у студентів, і з самого початку вчив їх бачити по-художньому, казав: «Ти малюєш не кухлик, а художній твір: кухлик нехай буде сам по собі, а ти, дивлячись на нього, створюєш художній твір». У наших інститутах навчали навпаки – «опредмечувати». Але неможливо відтворити точно такий самий предмет, і не потрібно. Художній твір має бути, художнику треба постійно шукати такі формальні рішення, аби твір відбувся.

 

Микола Малишко

 

Більш за все на це впливає середовище, в якому живе митець, – це те, що його творить. Не наука чи попередники, а саме середовище. Неможливо й не потрібно робити так, як Леонардо Да Вінчі, бо час, у якому він жив, неможливо ні відтворити, ні скопіювати, ні навіть зрозуміти.

 

Найкраще мистецтво – те, що твориться зараз. Бо воно відповідає потребам людини, яка живе сьогодні. У своїй творчості я намагаюся сказати насамперед те, що бачу й відчуваю, – те, що мене хвилює, й те, що пройшло крізь мене.

Дерево – це наче кістки людини, що залишаються від неї.

 

МЕТА

 

Для мене як художника завжди була мета вчитися і стати художником, аби стати вільним.