ArtUkraine розпитав відомого українського фотографа Віктора Марущенка про роботу над виданням Ukrainian Erotic Photography, межу між еротикою та порнографією та поширення лібералізму в українському суспільстві.

 

Про поняття «українська еротична фотографія»

Таку назву ми придумали самі. Це ж не науковий термін, не мистецтвознавчий.

 

Дана Павличко заздалегідь вирішила робити видання англійською мовою. На цій назві спинилися тому, що вона звучала найбільш привабливо: там є «еротика», є «українська» і є «фотографія».

 

Ця назва може стати терміном, якщо будуть якісь дослідження. Ми не претендували на те, щоб це було дослідженням, тому що для цього треба було би створювати велику антологію, ми б не потягнули. По-перше, немає дослідників (Мироненко Вікторія та кілька інших мистецтвознавців трохи займаються цією справою, але цей сегмент фотографії лишається невивченим). Друге: все ж таки треба було б дуже багато перелопатити, дуже багато авторів, це було неможливо, у нас була дуже маленька авторська група.

 

Тут і далі — сторінки з видання Ukrainian Erotic Photography

Усі зображення надано видавництвом «Основи»

 

Про роботу над виданням

Сама ідея виникла коли ми працювали над виданням про війну «POO-TEE-WEET?». У процесі роботи, ми з Олею Костирко (вона тоді була у нас редакторкою) передивлялися дуже багато кривавої фотографії. Тому що ми хотіли якомога ближче підійти до війни і щоб були фотографії не просто фотографів, а бійців. І коли вона спитала: «Ну що, яку наступну книгу будемо робити?», я сказав, що треба робити еротику, щоб трошки відійти. Але створити виданя про еротику виявилося навіть складніше ніж про війну. Підібрати те, що ми хотіли, з першого разу не вдалося, на все пішло близько двох років. Ми шукали якийсь об’єднавчий концепт, тож вирішили, що це будуть фотографи з незалежної України. Є й трошки раніша фотографія, припустимо у Роми П’ятковки, але це в принципі великого значення не має.

 

Про межу між еротикою та порнографією

Межа така є, чисто візуально, якісь заборонені речі, які не можна виставляти.  Хоча на Заході, де я частково проживаю, я дивлюся на ці сучасні виставки і там підхід зараз дуже лояльний. Порнографією називають те, що не має авторського підпису. Якщо фотографія підписана ви можете яку завгодно давати порнографію. І у Маплторпа, відомого гея-фотографа, який помер ще у 89-му році, яскраво представлена ця тематика. Я постійно відвідую виставки в Європі і бачу як там ця межа пересувається: все більше і більше все це показується і мені здається це природнім й нормальним.

 

Про еротичну фотографію в радянські часи

Зараз, я думаю, оголене тіло всі знімають. І фотографи починають навчатися фотографії не з соціалки, вони починають з оголеного тіла. Або з портретів. У радянські часи я теж собі це дозволяв, але тут одна справа – це знімати, інша – робити цю фотографію публічною. Ну публічною ні. Можливо, там у якомусь «Советском фото» можна було б. Там друкували оголене тіло. Але там була дуже обмежена естетика: трошки в життя – і це вже не йшло.

 

 

Про специфіку української еротичної фотографії

У нас дуже гарні люди. Ми ж тому і шукали таку незаангажовану фотографію, щоб знайти ці перші джерела, первинні, звідки оця краса може виходити. Не знаю наскільки вдалося, можливо, більш ретельно треба було працювати. Але це перша спроба, я думаю, все ж таки, якщо говорити про книгу, а не про список авторів, вона пристойно витримана.

 

Мені важко казати, тому що я споживаю західну фотографію теж, для мене межі немає. Україська... Автор може бути хороший, а може бути поганий. І говорити який він – німець, або українець – це вже друге питання. Тому ми шукали з нашої позиції, з нашого смаку, з нашого досвіду. Група у нас була, по-перше, різна за віком. І я, зважаючи на мій вік, не втручався в те, що вирішували Курмаз або Костирко. Якщо вони казали: «Оце добре», я казав «добре, я підтримую це», але коли треба було зауважити, я казав, що тут є сумніви. Я довіряю цим людям. І для нас не було значення звідки автор. Тому що в провінції теж не погані автори. Не знаю. Мені на цю тему дуже важко говрити, тому що, знаєте, у нас вийшло так, що ми заплющили очі, зробили, а тепер дивимося що вийшло. Ми працювали над ідеєю, над змістом, але все ж таки це була terra incognita.

 

 

Про принципи відбору фотографів

Дуже багато фотографів незадоволені тим, що вони туди не потрапили. Але у нас не було мети охопити усіх. Крім того, Курмаз, котрий робив основний відбір, дбав про те, щоб це естетично було в якомусь не штучному, а більш природньому ракурсі. Така фотографія – це певний тренд сьогодні. Особливо в еротичній фотографії. Тому що, як відомо, є різні напрямки еротичної фотографії. Від комерційної, припустимо, реклама на колготках, (адже це також еротична фотографія) або знімків у глянцевих журналах. Тому що у нас є дуже багато ну супер фотографів, які знімають оголене тіло, але на замовлення, для різних календарів і таке інше. Я маю на увазі комерційну фотографію. Це ми відмітали одразу, ми хотіли чисту фотографію, випадкову.  Зараз оголене тіло всі знімають. І ми хотіли знайти саме такий пласт, коли, наприклад, красива жінка, яка не має чоловіка або хлопця, зранку прокидається зла, підходить до дзеркала і там Айфоном починає себе знімати. Ми хотіли такі, не знайшли. Можливо тому, що недостатньо копали і не знайшли джерела подібної фотографії.

 

Про тренди в сучасній українській фотографії

Тренди є світові. Це ЗМІ, медіа. Сьогодні ми всі з своїми смартфонами стали кореспондентами, знімаємо новини. Тому фотожурналіст або документаліст пішов в аналітику, дослідження життя. Далі – комерційна фотографія, це – замовлення, просування товару, послуги або персони. Ну і арт фотографія, арт-простір, де працюють художники, інструментом яких є камера. Подібне є й в Україні.

 

 

Про зображення тіла і лібералізацію українського суспільства

Я думаю, що наше видання в цьому плані у певному мейнстрімі. Тому що, якщо ми кажемо взагалі про нашу візуальну культуру, – все ж таки ми за час існування незалежної української фотографії в незалежній країні просунулися дуже далеко. Якщо казати про виставки після 91-го року, то певний рух є. Я згадую, наприклад, виставки «Українське тіло» (закрита) та «Своя кімната» Ж.Білорусець (розгромлена). А от виставку «Nudes in the city» комерційного фотографа Руслана Лобанова не чіпали.

 

Так, у нас є праві радикали, які хочуть сім’ї, церкви і все таке. Є така боротьба і, можливо, вони в чомусь праві, але все ж таки ми впустили сюди Захід, ми обрали цей напрямок і треба це питання якось вирішувати. Як воно далі буде вирішуватись – погромами на виставках або якось все ж таки словами – не знаю.

 

Про майбутнє еротичної фотографії в епоху перенасичення візуальними образами

Я думаю, тут буде пересуватися дозвіл на показ якихсь більш інтимних речей, тому що на Заході це вже є. Припустимо, там є дуже багаті колекціонери, які колекціонують порно, а потім показують його як частину своєї мистецької колекції.

 

 

Про наступні кроки в дослідженні

У нас взагалі фотографія не досліджується. Дуже мало теоретиків. І це дуже погано – якщо по сучасному мистецтву у нас все ж таки є якісь люди, вони не пишуть про сучасну фотографію. Наприклад в Європі, у просунутій Європі – у Німеччині або в Швейцарії, або в Англії – все ж таки мистецтвознавці, які сьогодні пишуть про сучасне мистецтво, вони пишуть і про фотографію, тому що сьогодні фотографія – частина сучасного мистецтва. І фотокамера – це інструмент художника. У нас такого немає, хоча у нас є люди, які пишуть про сучасне мистецтво, дуже багато. Ми знаємо їх всіх поіменно, але вони нічого не можуть написати про фотографію. Навіть зараз, коли ми були в Берліні, з нами поїхала мистецтвознавиця, яка займається сучасним мистецтвом, Галина Скляренко, і ми передивилися дуже багато фотовиставок, з два десятки. Вона дуже приємно була вражена рівнем, кількістю всіх виставок. Взагалі цим процесом. А у нас нічого немає і те що робиться, от де ми стоїмо зараз (Photo Kyiv 2017 – ред.), – це все ж таки сейрозніші спроби. Хоча тут вони від зворотнього ідуть , від продажу – це ярмарок буде, але все ж таки це буде рухати фотографію.

 

Нам треба запустити процес. Тому що процес у нас в мистецтві і особливо у фотографії – він дуже повільний. Ми бачимо як все міняється і як все досліджується. Я вам скажу з точки зору людини, яка прожила багато років і дуже багато бачила: от я викладаю історію фотографії – фотографи відзняли Францію, відзняли Америку, Англію – все це є. А у нас цього немає.

 

Взагалі історії немає, просто немає таких засобів, і в тому числі фотографій, які б описали наше минуле. На Заході, там і авторська фотографія і вона описує, тобто двох зайців вбивають. А нас такі собі провали, десь все зникає. В Америці фотограф помер – зробили музей. У нас фотограф помер – зник архів.

 

Обкладинка видання Ukrainian Erotic Photography

 

Про перспективи і очікування за кордоном

Вони хочуть бачити місцевий матеріал. Щоб ми не копіювали Захід, а все ж таки, щоб там були якісь речі автохтонні. Я не кажу, що мають бути оголені моделі у вишиванках. Але все ж таки треба, щоб ми бачили Україну. І до певної міри цей місцевий матеріал у виданні присутній.

 

Про важливість видання

Я думаю, що будь-яка українська книжка, візуальна і фотографічна, вони сьогодні важливі тому, що в Європі в книжкових магазинах існує дуже великий вибір книг цієї тематики – вони видаються, перевидаються, всі автори зафіксовані, з усіх країн. Якщо в книгарні немає певної книжки, ви можете її замовити. Можете навіть використосувати книгарню як бібліотеку. Є такі книгарні – береш книжку, попрацював знею і знову кладеш на полицю. У нас цього практично немає, дуже велика спрага по цьому. Інтернет не замінює цього процесу – немає ритуалу.

 

 

* * *

Віктор Марущенко відомий український фотограф, учасник понад 60 персональних і групових фотовиставок в Швейцарії, Німеччині, Франції, США, Канаді, Бразилії, Чилі, Словаччини, Росії, Україні. Учасник бієнале у Венеції (2001) і Сан-Паулу (2004). Фотографії Марущенко знаходяться в колекціях музеїв, галерей і приватних колекціонерів.

 

Ukrainian Erotic Photography (Українська еротична фотографія) — перше англомовне видання, присвячене фотографії тіла в сучасній українській фотографії. В книгу увійшли роботи як молодої генерації фотографів (Ярослав Солоп, Сергій Мельніченко, Ігор Чекачков та ін.), так і відомих авторів, які вже стали частиною української історії фотографії (Микола Трох, Євген Павлов, Роман Пятковка, Гліб Вишеславський). Це дало можливість створити найповнішу історичну картину генезису еротичної теми в українській фотографії останніх двадцяти п’яти років. В книзі представлені роботи 21 авторів та більше 100 фотографій.

 

Автори: Віктор Марущенко, Ольга Костирко, Саша Курмаз, Вікторія Мироненко

 

Книгу було створено разом зі Школою фотографії Віктора Марущенко.