Нещодавно у просторі мистецького об’єднання ЧервонеЧорне у Каневі було представлено персональний проект Влади Ралко та Володимира Буднікова “Свобода та її привид”. Про його концепцію, ставлення до критики та мистецтво як мову – далі в інтерв’ю. 

 

Виставка поєднала два цикли робіт, створивши своєрідну опозицію між митцями. Утім, “Політ” Володимира Буднікова, як і “Привид свободи” Влади Ралко, аналізують спільну тему. Про те, чим для художників є внутрішня свобода, яку роль відіграла резиденція у Каневі у створенні робіт та про джерела гуманізму з митцями поговорила арт-оглядачка Анастасія Герасимова.

 

Назва виставки “Свобода та її привид” резонує з тим, що відбувається в нашій країні. Проте, чи може сучасний художник бути вільним від обов’язку перед суспільством?

 

Володимир Будніков: Вважаю, може. Будь-який художник здатен бути вільним від зовнішнього світу, проте це потребуватиме жертв – духовних, матеріальних. Захищати особисту свободу надзвичайно важко, але цілком можливо, хоча й за рахунок величезних внутрішніх затрат. Значна частина мого життя минула за «совка», за різних його періодів. Це були такі жахи, про які навіть не хочеться говорити, але навіть тоді, як і десятиріччя потому, я намагався зберегти свою внутрішню свободу. Звісно, яка теж була відносною.

 

Усі зображення надані авторкою

 

Мені здається, що у 2000-х від художників вимагають наявності громадянської позиції щодо того чи іншого питання, тож її відсутність, яку часто прирівнюють до «мистецтва заради мистецтва», підлягає критиці.

 

Володимир Будніков: На мою думку, це помилкове сприйняття тих, хто критикує. Наприклад, Гойя міг одночасно малювати парадні королівські портрети та «Капричос» – цілком соціальні речі, натомість втілені мовою мистецтва, що є найважливішим. Як на мене, конче важливо не забувати про якість створених художником робіт.

 

Влада Ралко: Володимир щойно сказав дуже важливе слово – «мова». Мистецтво є мовою, яка, у свою чергу, є чимось базовим, людським, таким, що відрізняє нас від решти тваринного світу. Ми зараз розмовляємо про надто вузьку межу балансування між двома крайнощами. Я відчуваю, як певне зло криється у визначеннях «потрібне», «корисне», «соціально значуще», у критичному мистецтві, коли воно дуже прямо звертається до насущної теми. З іншого боку, я не розумію другої крайнощі «чистого мистецтва», бо, якщо повернутися до твердження про мистецьку мову як базову необхідність, випливає, що вона не може існувати заради себе самої, не може бути герметичною.

 

 

Як ви вважаєте, чи можна назвати найбільш вільним абстрактне мистецтво? Можливо, були рамки, що обмежували і його?

 

Володимир Будніков: Важко сказати. В історії абстрактного мистецтва були різні періоди. Скажімо, в США 1950 – 60-х років воно було головним. І коли на виставках Ротко або де Кунінга з’являлися якісь там Воргол чи Раушенберг, їх виганяли звідти, бо на думку перших, їхнє мистецтво було банальною самодіяльністю. Пізніше абстрактне мистецтво відійшло на другий план, але лише для того, щоб за деякий час знову підвестися на повний зріст. Те саме відбувалося і з живописом взагалі. Нині маємо період, коли інші види мистецтва більш затребувані. Цей процес можна простежити за експозиціями великих виставок. Раз на п’ять років у Касселі відбувається “documenta” – вона задає основні тенденції розвитку мистецтва на найближчі роки. Пам’ятаю, як там виставлявся Бойс, потім раптом усе замінили «екранчики» – тільки відео й нічого більше. Після цього було концептуальне мистецтво Кошут – тексти, тексти… Усе змінюється. Але, я вважаю, живопис нікуди не дінеться. Завжди будуть актуальними найкращі зразки тих або інших течій.

 

Влада Ралко: Мені ввижається певна вульгарність у ствердженні абстрактного мистецтва як найбільш вільного, бо свобода не означає необов’язковість. Це тільки на перший погляд видається, що художник зволікає майстерністю й просто робить щось занадто просте, не схоже на те, що ми бачимо навколо. Насправді це найсуворіша дисципліна, особлива суворість у внутрішньому налаштуванні, надзвичайно високий ступінь відповідальності.

 

 

Розкажіть, будь ласка, про резиденцію в Каневі. Це місце вважається майже сакральним для української культури. Воно стало для вас чимось особливим?

 

Влада Ралко: Канів насправді важко відокремити від образу, створеного Тарасом Шевченком, від того, яким він хотів бачити це місце. Так, справді, там красива природа. Але водночас там відчувається нашарування дуже різних тем, міфів. З одного боку – це шевченківське місце, з іншого – зона радянського та пострадянського штучно створеного культу Шевченка. Канів як місто також штучний, бо зростав після побудови канівської ГЕС згідно з нагальними потребами її обслуговування. Тобто міста, як тіла, організму, там немає взагалі. Окремо стоїть собор, окремо – абсолютно дика радянська забудова, на відстані – Чернеча гора як місце для ритуалів. Ми працюємо в резиденції вже шостий рік, але місто не змінюється й абсолютно не транслює нічого з того, що відбувається в Україні. На противагу цій позірній сталості, всередині цього місця, яке я назвала би «місцем замовчування», саме крізь незмінність оточення, дуже гостро сприймаються теми, над якими ми починаємо працювати задовго до поїздки. Зазвичай у резиденціях прийнято рефлексувати з приводу місця, у якому ти працюєш. Натомість тут у нас відбувається дещо інше, послідовне, таке, що я назвала би справою.

 

Володимир Будніков: Безумовно, відбувається певне зіткнення з цим середовищем. Це відчувалося ще під час наших перших поїздок. У мене навіть був цикл пейзажів – віддзеркалень того, що на березі, таких собі буквальних рефлексій. У Каневі весь час присутнє якесь дивне відчуття покинутості, містики. Наші майстерні, дякувати Богу, знаходяться доволі далеко від центра міста, а саме у його найдавнішій частині, яка називається Бессарабія. Я бував там ще у 1950-ті роки, ще до появи водосховища; хлопчиком їздив до студентів на практику. Трохи вище від нинішніх майстерень «ЧервонеЧорне» знаходиться база академії мистецтв, що існує з 1930-х років, де було створено багато чого з класики українського радянського мистецтва. Після чорнобильської аварії базу закрили. Вона стоїть порожня й досі, хоча це одне з найкрасивіших місць у Каневі. Саме місто насправді дуже штучне, сюрреалістичне через видимість Дніпра, який лише зовні широкий і повноводний, а насправді перетворився на заросле водоростями болото. Суцільна видимість – ріки, лісу…

 

 

Щодо нашої головної теми, ми часто говоримо про свободу творчості, утім яке ваше ставлення до свободи сприйняття мистецтва, до критики?

 

Володимир Будніков: Цілком нормальне. Критика має бути. Хоча вона, як і похвала, мені нічого не дає. Я не переймаюся через жодні висловлювання щодо моїх робіт, бо знаю, що роблю – усвідомлюю помилки й недоліки.

 

Влада Ралко: Свобода – це така особлива дисципліна сприйняття. На жаль, вона часто розуміється як необов’язкова довільність, зволікання освітою або поверхневість судження. Насправді я прислухаюся до думки надзвичайно обмеженого кола людей. Наприклад, для мене є важливою думка Володимира. Коли ми працюємо поряд, спілкування про роботи – це дуже крихкий небезпечний процес. Ти стримуєшся, аби не сказати щось невчасно, мовчиш, поки тебе не спитають або поки не впевнишся всередині себе у точності сказаного. Саме так, коли ви питаєте про свободу висловлювання, я думаю саме про відповідальність критики.

 

 

Влада, у вашому авторському тексті до виставки є фраза про те, що «вийти на волю можливо тільки крізь людське». Звідки ж це людське брати у наш складний час?

 

Влада Ралко: Невідомо звідки. Нещодавно вночі саме думала про ті необхідні складники, з яких виплавляється гуманізм. Що підтримує його у гарячому стані? До речі, ці питання загострилися після фільму про Бергмана, бо досі тривають розмови про те, чи можна слухати Вагнера або читати Гамсуна, Гайдеггера, зважаючи на їхні політичні переконання. Скоріше за все, якесь зло ховається у твердій упевненості у власній правоті, у знанні про те, як має бути. Художник навпаки працює з тим, чого не знає. Мистецтво ніколи не діє напряму.

 

Володимир Будніков: Мені здається, що будь-яке мистецтво гуманне, головне, щоби воно було мистецтвом. Коли дивишся на чиїсь роботи, що жахають, наприклад, Босха, вони настільки ж гуманні, як селянські сцени Брейгеля. Коли з’являється мистецтво, усі інші умовні ідеологічні моменти кудись зникають, перетворюються на плакат, пропаганду.