Два роки тому я написав статтю «Таємниця МСМ», де йшлося про загальну проблематику функціонування музеїв сучасного мистецтва. Щодо України ця проблема редукувалася до найпростішої констатації: тут МСМ не існувало. Цю нестачу, своєрідний мінус-симптом, я (разом із багатьма інсайдерами художнього процесу, які говорять про це вже майже чверть століття) пов’язував із браком реальних проектів, здатних консолідувати соціум навіть за наявних суперечностей: «Ні, звісно, де-юре наша держава існує, вона незалежна, і в моєму паспорті написано, що він належить громадянину України. Але є щось більше та важливіше за формальні ознаки – за кордони, конституцію, президентів із радами, гімн, герб тощо.

 

Немає головного – власного проекту чи низки проектів-конкурентів. Брак проектів означає брак сенсів. Тобто немає для чого жити. Невже тільки для забезпечення чергової електоральної бази для чергових буро-малинових чи сіро-фіолетових, які пишно промовляють про високу політику та професійний менеджмент? А самі навіть вкрасти грамотно не вміють і апропріюють закордонні проекти лише як запасні бункери на випадок чергового виборчого землетрусу».

 

Здавалося б, зараз, після революції, ситуація змінилася радикально. Та чи на краще? Для значної частини населення країни, м’яко кажучи, під питанням опинилися навіть ті формальні ознаки державності, які зовсім нещодавно здавалися непорушними.

 

Однак те, що доволі несміливо було сформульовано два роки тому, – надія на появу справжнього музею сучасного мистецтва, – безперечно, реалізувалося. Можна впевнено сказати: в Україні з’явився реальний МСМ. І виник він в Одесі. Так, невеликий. Так, локальний. Так, недержавний. Так, обтяжений численними проблемами та вадами, від фінансових до концептуальних. Але він є. Я вважаю новим його відкриттям, на шостому році існування, момент «Нічного новосілля» 18 травня 2013 року. Доти ще не сформувалася «постійна експозиція», але концепція вже була заявлена двома виставками: роботами Людмили Ястреб і Віктора Маринюка на першому поверсі та груповим проектом «Соціальний магнетизм», куратором якого став Мирослав Кульчицький, на другому.

 

Частина експозиції МСМ

 

«Пологам» нової експозиції музею, на мою думку, сприяли два чинники. Про перший я вже писав – вимушені переїзди. Усі музейники знають, як складно міняти усталений імідж колекції. До свого чотириріччя Музей сучасного мистецтва Одеси змінив локацію вперше (не з власної волі). У результаті структура експозиції стала логічнішою, але залишалася переважно modern, а не contemporary. Другий переїзд збігся з підготовкою до Одеської бієнале сучасного мистецтва 2013 року, резонанс якої став другим серйозним чинником, що вплинув на формування нової експозиції МСМО.

 

А тепер спробуймо проаналізувати те, що зараз існує в музеї саме як об’єднавчий проект.

 

Не секрет, що наше художнє співтовариство завжди перебувало в стані перманентної війни напрямів і угруповань: офіційне мистецтво проти неофіційного, модерністи проти постмодерністів, прихильники нових медіа проти «ретроградних» представників традиційних медіа, «холодний» концептуалізм проти «гарячого» трансавангарду. Не кажу вже про одвічні конфлікти між поколіннями чи приховані конфронтації між столицею та провінцією. Суперечності були, є та будуть. Завжди та скрізь. Проте суспільство винайшло інституції, які – бодай теоретично – допускають наявність опозицій, але не бійок, у такий спосіб відкриваючи можливості для продуктивного діалогу. У політиці це парламенти. У мистецтві – музеї. Опинившись у музейній колекції, робота не перестає бути суперечливою, але набуває певного статусу, на який мусять зважати навіть найрадикальніші опоненти. Інакше, це не парламент і не музей.

 

Перший поверх МСМО відведений тому, з чого починалася колекція, – роботам художників «другого одеського авангарду», унікальній епосі андеграунду, переважно 1960-х – першої половини 1980-х, а також творчості цих художників та їхніх послідовників пізніших періодів, у розділі з парадоксальною назвою «Модернізм без нонконформізму». Одеське «неофіційне» мистецтво, феномен квартирних виставок – це, безумовно, незвичайне та недооцінене явище, і музей (іноді – спільно чи паралельно з відомим галеристом Анатолієм Димчуком) не лише не згортає, а й інтенсифікує діяльність у цьому напрямі. Яскрава ілюстрація – постійні контакти з Музеєм Зіммерлі (США), акція «Odessa need you!», що звертається до численних колекціонерів і художників, які емігрували з Радянського Союзу. Ідеться не тільки про роботи, а й про інформацію, що реконструює або доповнює історію одеського «неофіційного» мистецтва в усій її глибині та неоднозначності.

 

Частина експозиції МСМ

 

Утім, нині таке мистецтво здебільшого визнане на батьківщині. Більшість його представників, які й далі провадять діяльність в Одесі та в Україні, уже обтяжені статусними званнями і, нехай не цілковито, але все ж представлені в традиційних пострадянських музеях.

 

Другий поверх МСМО відведено творчості представників тих напрямів українського мистецтва, які переважна більшість наших державних інституцій (освітніх, музейних тощо) досі як мистецтво не розглядає. І така позиція на всіх рівнях, від художніх училищ до Академії та Спілки художників (за несміливим і непослідовним винятком Інституту проблем сучасного мистецтва та Мистецького Арсеналу), транслюється соціуму саме як державна. Тимчасові проекти contemporary art під егідою провідних музеїв поки що – лише тимчасові проекти. Та музею сучасного мистецтва в Києві немає. І, як нещодавно поінформував мене Олександр Ройтбурд, «не буде ніколи».

 

У 1990-х я писав про пострадянську багатоукладність, де в хаотичному броунівському русі зіштовхуються уламки доіндустріального, індустріального та постіндустріального менталітетів, де політикум, сизий від постійної брехні, одним оком звернений до західних кредитів, а другим – до патріархальних цінностей, які сприяють ефективнішому «діалогу» з електоральною біомасою. І що така модель «багатовекторності» рано чи пізно призведе до катастрофічних наслідків, коли індустріальне люмпенізується, постіндустріальне залишиться лише у формі тонкої віртуальної поверхні (якщо не відключать світла), а доіндустріальне заведе в таке гуляйполе, від якого навіть Нестор Іванович перевернеться у своїй паризькій труні.

 

Цікаво (і страшно) було спостерігати, як упродовж двадцяти років пострадянський менталітет трансгресував «ідеологічні» стереотипи у звироднілі консюмеристські, які неминуче повертаються до «ідеологічних». Давньоримський образ генерального прокурора – наочна ілюстрація того, до чого неминуче призводить оцінка культури лише як однієї з видів капіталізації.

 

Частина експозиції МСМ

 

«Це не мистецтво, а сміття, це треба прибрати», – незворушно заявляє безсмертний директор музею з відеодокументації однієї з акцій групи «SOSка».

Поки що тільки одеський МСМ пропонує відвідувачам у постійній музейній експозиції, поруч із живописом, графікою та скульптурою, і ті види – інсталяції, фото, відео, комбіновані форми фото- та відеодокументацій акціонізму, – які вважають мистецтвом у всьому світі, а в нашій нещасній країні досі женуть із храмів культури.

 

Наголошуючи на значенні консолідуючої моделі МСМО, необхідно зауважити й те, що, навіть за певних розбіжностей в естетичних поглядах кураторів музею, в оцінці політичної ситуації вони займають спільну позицію. Водночас цього не можна сказати про всіх авторів, представлених в експозиції. В умовах крайньої поляризації деякі художники опинилися по різні боки барикад, а хтось намагається зберегти позицію понад сутичкою. Однак це не заважає співіснувати їхнім голосам, тобто роботам, у стінах Музею сучасного мистецтва Одеси. Не тому, що музейники йдуть на політичні компроміси, а тому, що роботи хороші. І це, як на мене, не горезвісна одеська еклектика і не всеїдність, а єдина можлива та продуктивна модель існування сучасної культури, а отже, і буття.

 

Частина експозиції МСМ

 

Звісно, музей невеликий, і бюджет його обмежений локальними можливостями. На класичну історико-хронологічну структуру бракує і просторових, і фінансових ресурсів. Багато робіт музейного рівня втрачені чи перебувають поза зоною досяжності. Але навіть не ці проблеми головні для музейної експозиції сучасного мистецтва. Починаючи з кінця 1970-х, чимало акцій і виставок мали проектно-контекстуальний характер. Іншими словами, окремі роботи були надто тісно пов’язані з концепціями, з оточенням, із ситуацією, з історично конкретними та часто альтернативними виставковими просторами. Але, думаю, куратор відділу contemporary art Мирослав Кульчицький знайшов єдиний прийнятний вихід: не дотримуватися чіткої хронології, а навпаки – створювати новий контекст, де старі смисли вступають у діалог із сучасними. Можна (і, напевно, треба) дискутувати щодо окремих нюансів, але загальний принцип побудови експозиції в цьому разі оптимальний. Нова експозиція музею відкрилася 28 листопада 2013 року, через місяць після завершення Одеської бієнале та за два дні до розгону Євромайдану. Проект Кульчицького дістав назву – Між «Холодним» і «Гарячим».

 

У такого типу дискусіях художник Кульчицький завжди був послідовно «холодним». Але як музейник він вибрав одеське «тепле», доволі тонку об’єднавчу модель, украй дефіцитну в кризові періоди. Інтонаційне переведення конфлікту в діалог реалізоване завдяки культурологічній рефлексії гострих дискусій (аж до відкритого розколу після «Великого і величного») у контексті споріднених конфліктів, що сягають корінням щонайменше 1980-х років.

 

Частина експозиції МСМ

 

У новій експозиції ми можемо побачити роботи вже легендарного одеського постконцептуалізму 1980-х: Володимира Наумця, Леоніда Войцехова, Сергія Ануфрієва, Юрія Лейдермана, Ігоря Чацкіна, Лариси Звєздочотової-Резун, «Мартинчиків» та інших, нерідко разом із сучасними роботами тих же авторів. Трансавангардний живопис кінця 1980-х – початку 1990-х (Олександр Ройтбурд, Василь Рябченко, Сергій Ликов, Олена Некрасова, Володимир Кабаченко, Віктор Павлов) виявляється співвідносним із пізнішими інсталяціями та відео того ж Ройтбурда, Кульчицького, Ігоря Гусєва, Дмитра Дульфана, Сергія Зарви, комп’ютерними колажами Олександра Шевчука, Дмитра Орешнікова, Зої Сокол, Володимира Цюпка, із живописом та інсталяціями молодих одеських митців Станіслава Жалобнюка, Apl317, Миколи Лукіна, Франсуази Оз, Богдана Перевертуна та багатьох інших.

 

Кількома об’єктами та відеодокументацією в експозиції представлено довгостроковий проект Гусєва «Артрейдери», який об’єднав за принципом самоврядування кількадесят одеських художників і кураторів різних поколінь.

 

Віддамо належне власнику колекції Вадиму Мороховському та директору МСМО Семену Кантору. Створення нової експозиції було б неможливим без залучення Мирослава Кульчицького, зважаючи на те, що керівництво музею далеко не завжди поділяє естетичні погляди та критерії кураторів. Врахуймо, що значну частину експонатів (фото, відео, інсталяції, зокрема їх реконструкції) придбано. Зауважимо, що найчастіше «дякую» автори не кажуть, а дедалі більше нарікають на низькі закупівельні ціни (порівняно з європейськими, наприклад, цілком державного «Замку Уяздовського»). Я зможу зрозуміти такі закиди, та лиш тоді, коли хоч якась українська колекція музейного типу – неважливо, якої форми власності, – купить цілком музейну за своїм рівнем роботу Сергія Ануфрієва «Шапка-невидимка» (порожній подіум із відповідною етикеткою). Більшість робіт такого типу «неліквідні», зокрема на українському арт-ринку. Та й за кордоном їхня страхова вартість тримається на авторитеті культурних інституцій, які розкривають цінність (насправді високу цінність) якого-небудь пісуара з підписом «Дурень», із чим ніяк не змириться колективне несвідоме сонму сафронових і мединських (утім, ім’я їм – легіон). І держава (цивілізована) прямо або через податкові пільги підтримує такі колекції не тому, що з жиру бісяться, а тому що без «дегенеративного» мистецтва стрімко дегенерує соціум.

 

Частина експозиції МСМ

 

Нещодавня полеміка в соцмережах щодо представництва недержавних інституцій у музейній раді при оновленому Міністерстві культури, як на мене, вкотре продемонструвала глибоку інерційність нашої державної позиції щодо приватних колекцій. Євген Карась, який вважає, що таке представництво необхідне, зіткнувся із запереченнями – мовляв, таких колекцій надто мало, нам би з державними впоратися. Один з учасників дискусії зауважив, що в переліку приватних музеїв, наведених Карасем, лише один гідний називатися музеєм – Музей однієї вулиці. Слона якось і не помітили. Хіба не очевидно, що в радянський період «інше мистецтво» переважно акумулювалося саме в приватних колекціях (за рідкісними винятками на зразок Хмельницького художнього музею)? Тому роботи одеського (наприклад) андеграунду зосереджені здебільшого не в держінституціях, а в зібраннях МСМО, «NT-Art Gallery» Димчука, київського Музею сучасного мистецтва на Глибочицькій або, зрештою, у закордонних колекціях Володимира Асрієва чи Нортона Доджа.

 

Хіба не очевидно, що найповніше зібрання українського мистецтва нової хвилі зосереджене в центрі Пінчука? І ніяк ці роботи не могли повноцінно відкластися в державних музеях, навіть не через брак коштів на придбання, а тому що – яке ж це мистецтво (за критеріями держмузеїв 1980-х – початку 1990-х)? Сам гріх...

Повертаючись до методики експонування сучасного мистецтва в музеї, хочу згадати ще одну загальну проблему. Як поєднати динамічність, притаманну тому, що називається contemporary, із консервативним музейним уявленням про постійну експозицію? Справді, не змінювати ж локації музею що два-три роки. Спосіб розв’язання такої проблеми, розроблений у МСМО, мені здається одним із найприйнятніших. Експозиція змінюється в рамках певного проекту, при цьому частина робіт із попередньої експозиції, яка вписується в концепцію нового проекту, залишається, а частина – змінюється, причому це не конче мають бути роботи, що вже ввійшли в музейний фонд.

 

Таким досвідом став проект «Український п(р)орив», який відкрився цьогоріч 10 квітня. Значна частина залучених робіт, передусім наймолодших учасників, стала оперативною «реакцією на події, що відбулися в нашій країні за останні місяці». Водночас у проекті досить об’ємно використано експонати з фондів МСМО, «щоб за допомогою цих творів (деякі з них виконані понад десять років тому) ще раз наголосити, які серйозні проблеми намагається розв’язати українське суспільство у своєму прориві», як зазначено в прес-релізі. Важливо, що в проекті взяли участь і двоє зарубіжних художників, зокрема Дан Перьйовші, який зробив для МСМО виняток зі свого правила – презентувати тільки works in progress.

 

 

МСМО дуже багато уваги приділяє молоді. Як на мене, навіть забагато. Відкриття «Українського п(р)ориву» поєднали із завершенням першого етапу вже традиційного для музею конкурсу молодих художників: роботи десяти номінантів доповнили проект, двох – Француазу Оз і Сергія Кононова – за рішенням експертної ради нагородили грошовими преміями, а третього призера визначило глядацьке журі в день закриття проекту (голосування бюлетенями тривало впродовж місяця). Ним виявився Сергій Кононов, і збіг думок експертної ради з оцінкою відвідувачів не може не радувати.

Власне, виставкова діяльність музею лише починає розгортатися, але її орієнтація на альтернативні та молодіжні проекти вже визначена. До альтернативних належать презентація діяльності одеської галереї «Вікно» («самоорганізований культурний анклав, що виник усередині демократичної винарні «Дулов» біля Нового ринку», куратор Дмитро Дульфан) і фотодокументація одеського стріт-арту.

 

Під «молодіжним» я маю на увазі простір творчих ініціатив «Артерія». Тут уже відбулося кілька цікавих проектів: спершу груповий «Комплекс українки» (двадцять п’ять учасників з Одеси, Харкова, Херсона, Миколаєва, Києва, із них семеро позначалися як члени групи «UPHA», і по одному учаснику з Тбілісі та Москви); потім – парний «Уявне кохання», спільна робота Kinder Album зі Львова та Сергія Мельниченка з Миколаєва. Куратор обох проектів – Ольга Ланнік. Між цими виставками Роман Громов проадміністрував (якщо це слово доречне стосовно двох райтерів зі Швеції й Одеси) проект «Sweden – Ukraine connection _ Finsta & R37», справжні імена учасників якого, ясна річ, засекречені.

 

Не можна не згадати і про напружену роботу в тій сфері музейної діяльності, яка дуже по-нудному називається науково-фондовою. Історія сучасного українського мистецтва, а тим паче одеського, ще не написана, а якісна каталогізація – вкрай необхідна сировина для майбутніх музейних видань. Якщо до осені 2014 року МСМО зможе запустити ще й нестандартну освітню програму, то весь необхідний і достатній комплекс музею сучасного мистецтва буде укомплектовано.

І насамкінець – про заголовок цього матеріалу.

 

Частина експозиції МСМ

 

Ще до знайомства з руднєвським «Словником культури ХХ століття» я звернув увагу на те, що поширене вербальне заїкання у формі нескінченних «ніби» (рос. «как бы») поволі вичерпується та витісняється не менш паразитарним «насправді» (рос. «на самом деле»). Зрозуміло, що пояснюється це втомою постмодерністського дискурсу в 1990-х і пошуками нової парадигми (за Руднєвим, звичка що п’ять речень додавати «насправді» характеризує покоління, що виросло в 1960-х і реалізувалося в 1970-х; «ніби» каже покоління, яке виросло в 1980-х і не реалізувало себе в 1990-х).

 

Останніми роками всі політики, незалежно від поглядів, починають свої мантри із сугестивного «ви знаєте», а чимало інтелектуалів завершують свої тези неодмінним «якось так». Неважко помітити, що ця формула є компромісною чи об’єднавчою для опозиції «ніби» та «насправді»: у ній гарячий пафос позитивного висловлювання охолоджується тверезою іронією.

 

Чесно зізнаюся: ще торік улітку я не очікував, що реструктуризація МСМО відбудеться так швидко й ефективно. Звісно, у музею багато (і дуже багато) вад – від лакун у колекції до стану туалету, який аж ніяк не порівняти з аналогічними закладами в PinchukArtCenter.

 

Але насправді, я пишаюся тим, що перший в Україні музей сучасного мистецтва, цілком релевантний такій назві, створено саме в Одесі.

 

Якось так.