Сьогодні мистецтво все частіше шукає відповіді на ті самі запитання, що й політика, стаючи простором політичної уяви та політичного інструменту. Подивитися на сучасні політичні процеси крізь призму мистецтва пропонують у Центрі візуальної культури на виставці «Кажуть, там ти знайдеш своє щастя».

 

 

Художники з різних країн, з різними політичними долями намагаються поглянути на карту сучасної політичної уяви, аби розгледіти шляхи, якими ми прямуємо в пошуках спільного щастя. Частина робіт, представлених на виставці, була створена раніше. Як стверджують куратори,  це такі хітові проекти, як «Держава в часі» Neue Slowenische Kunst чи «Рух за єврейське відродження в Польщі»  Яель Бартани. Інша частина – показана вперше і створена спеціально для виставки. Серед них роботи свідків подій на сході України, – Нікіти Кадана і Олексія Радинського, – та перша за декілька років робота відомого американського митця Шона Снайдера («Інтерв’ю»).

 

Масивна металева конструкція, що одразу впадає в очі, але не одразу зрозуміла, – це Гемоніїв Поміст. Робота Паризької Народної Майстерні, як і більшість представлених в експозиції, вимагає уважного прочитання тексту. Ця ораторська споруда, призначена для публічних висловлювань, ставить питання про публічність політичного простору. Але її функції на цьому не закінчуються – робота сама себе трансформує і може так само бути самостійною скульптурою.

 

Частинка Радянського Союзу зберігається в уяві старшого покоління разом із радянськими паспортами. Проект «Радянський паспорт» Тетяни Фьодорової про людей з Молдови та Придністров’я, які досі використовують паспорти давно неіснуючої держави. Фотографії цих бабусь та їхні слова змушують замислитися: можливо, СРСР все ще існує? Хоча б в уяві цих людей.

 

За останній рік політичні уявлення українців про державу, які здавалися очевидними, не просто похитнулися, а перетворилися на відкриті запитання. Майдан поставив питання про співвідношення суспільства і держави, породив сплеск проектів щодо суспільної трансформації. «Протягом останнього часу ми бачили, як відновлюється холодна війна і разом із традиційною телевізійною пропагандою, нарощується її мережева  складова, використовуючи всі засоби та стратегії, винайдені ринком. Якщо у 50-ті поштовхом до масової комунікації стали військові технології, то у 2000-ні індустрія розваг забезпечила все необхідне для військових потреб. Сьогодні концепт держави, якому фактично і присвячена виставка, перетворюється на один з інструментів гібридної політики, спираючись на свою цифрову симуляцію, граючи за правилами маркетингових стратегій Apple чи Coca Cola», – розповіли куратори виставки Леся Кульчинська та Сергій Климко.

 

Серед проектів у другому виставковому залі, – пошматований іржавий прапор, – проект Нікіти Кадана. «Газелька» – таку назву має розірваний шрапнеллю залізний лист від фургону авто ГАЗ-3302, що потрапив під обстріл. Цей матеріал художник знайшов у Сіверодонецьку навесні 2015-го. «Піднятий на прапор» – сам по собі досвід матеріалу, досвід зруйнованої повсякденності. Чи можливо уявити прапор жертв, прапор розтрощених будівель, зламаних речей, рослин і тварин, що постраждали від бойових дій? Це далеко не всі питання, які ставить художник.

 

«Останнім часом по всьому світу ми спостерігали вибух протестних рухів. Але коли їх єдиним результатом стає зміна правлячих еліт, це неминуче веде до розчарування, оскільки революційні очікування пов’язані з трансформацією держави,  реформуванням як державного апарату, так і самої ідеї держави. До речі, після хвилі революцій, зараз увага медіа все більш зосереджується на активності нових псевдодержавних утворень», – прокоментували куратори.

 

Ще одна робота про Донбас – матеріали до фільму «Люди, які прийшли до влади» Олексія Радинського і Томаша Рафа. Це погляд на Донецьк зсередини, слова очільників так званої «ДНР» та її прихильників, які нібито щиро хочуть самостійності та захисту своїх прав. Вони кажуть, що захищаються, вони впевнені у своїй правоті й так чекають на допомогу свого «захисника» Владіміра. Діти радісно фотографуються з військовими ДНРівцями, а самотня жінка зі слізьми кричить, що в сусідньому селі люди лежать мертві. Її схопили і повели подалі від інших – можливо, щоб вислухати, а, можливо, щоб не псувати «ідилію».

 

 

 

 

 

 

Побачити ці роботи на власні очі та ознайомитися з рештою політичних проектів можна у Центрі візуальної культури до 15 червня.

 

Всі фото з виставки – автора