У лютому Британська Рада в Україні дала можливість українським кураторам, менеджерам та продюсерам долучитися до міжнародної делегації брістольського фестивалю In Between Time та взяти участь у його шоукейс програмі. Про свої враження та спостереження розповідає  менеджерка проектів фонду IZOLYATSIA Ліна Романуха.

Брістоль — місто, розташоване за 200 кілометрів від Лондону, й вважається батьківщиною музичного напряму trip-hop (яскравими представниками якого є гурти Portishead та  Massive Attack) та стріт-артиста Бенксі. Фестиваль In Between Time — IBT/Міжчасся був заснований у Брістолі у 2001 році як місце зустрічі представників різних мистецьких практик: театральної, танцювальної, перформативної, активізму, клубної культури та музики. У якості фестивальних локацій організатори та учасники IBT намагаються задіяти найрізноманітніші простори, починаючи від театральної сцени, галерей, до вулиць міста, старих будинків, пожежних станцій, приміських паркових зон та лісів.

 

Тут і далі — фото з фестивалю In Between Time 

Надано авторкою

 

Розповідаючи про фестиваль, варто зауважити, що в Англії, замість слів Performing Art / перформативне мистецтво, намагаються використовувати поняття Live Art / живе мистецтво — термін, який почали використовувати у Великій Британії у 1980-х роках, у часи, коли чимало художників, на знак протесту проти комерціалізації арт-ринку залишили галереї та театри й шукали інші відкриті простори для взаємодії з аудиторією. У цьому термінологічному протистоянні англійці намагаються виокремити декілька основних відмінностей Live Art від Performing Art. На їхню думку, поняття Live Art охоплює ширше поле різноманітних практик, які не обмежуються перформансом, хепенінгом, танцем, а можуть включати в себе й інші художні, тілесні та навіть повсякденні дії. Фізична присутність митця навіть у тому ж просторі, що й аудиторія, не обов'язково означає, що він чи вона “виконує”, “грає” або щось “вдає”. Live Art легітимізує, в межах сучасної культури, діяльність художників, чиї роботи не відповідають традиційним уявленням про мистецтво¹. Директорка Live Art Development Agency (LADA) пані Луїза Кейдан жартома називає Live Art “прихистком мультидисциплінарних маргіналів”.  

Структура фестивалю поєднувала в собі дискусійну, експериментальну та перформативну частини. У його програмі були лекції, вистави, перформанси, відеопокази, музичні концерти та вечірки. Власне фестиваль розпочинався зі святкової вечері учасників та іноземних гостей, а наступного дня — з симпозіуму.

Атмосферу симпозіуму багато в чому задавала тема How can Live Art Unf**ck the World? / Яким чином мистецтво може змінити світ? Панельні дискусії межували з художніми провокаціями та показами відео. Митці висловлювали стурбованість тим, що відбувається у сучасному світі, неодноразово згадуючи Brexit (вихід Британії з ЄС), перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США, проблему біженців, кліматичні катаклізми.  У своїх промовах учасники дуже відверто говорили про особисті проблеми й те, що відчувають своє безсилля перед складнощами сьогодення й життям в атмосфері постапокаліпсису.  Іноді ці промови були настільки особистими, що нагадували сеанс колективної психотерапії.

 

 

Під час акції Woodland відвідувачів запрошували у парк за межами міста, дорога до якого проходила повз цвинтар. Учасникам видавали каремат, ковдру, навушники та телефон з мапою та аудіо-гідом. Потрапляючи в парк, вам радили вибрати затишне місце, лягти й прослухати невеличку “оповідь”. Протягом 20 хвилин приємний жіночий голос, очевидно апелюючи до буддистських та медитативних практик, розповідав про те, як поступово розкладається тіло. Детально, з науковою точністю описуючи те, що відбувається під час цього процесу не лише зі шкірою та органами, а й з ґрунтом довкола, в кінці учасникам пропонували зробити фото крони дерев та залишити свій відгук на сайті проекту. 

 

 

Перформанс Мартіна Обрейна «Я з'їм тебе, щоб залишитись живим» можна назвати своєрідною ретроспективою акціоністського руху. Під час перформансу Мартін пришпилював до шкіри фото своїх рубців, різав себе скальпелем, як свого часу робила Марина Абрамович, кусав відвідувачів як собака-людина Олег Кулик, засовував до рота рибацькі гачки, нагадуючи актора фільму Кім Кі Дука. На думку автора “самодиструкція найкраще ілюструє хронічні хвороби суспільства і, здається, лише інфіковані зможуть в ньому вижити”.

 

 

Одна з фестивальних локацій була розташована у старому неоготичному храмі, який наразі функціонує як культурний центр. Серед вистав, які там проходили, варто згадати роботу Lost in trans митця Дікі Боу, в якій підіймались питання трансгендеру. Актор на сцені говорив під фонограму віднайдених аудіо-артефактів — чоловічого і жіночого голосів. Велика кількість відео-проекції, сценографія та музичне оформлення викликали відчуття, що виставка могла б відбутись і без актора. Після невеличкого антракту глядачів запросили на дійство Whatever Being/Незалежно від істоти під час якого акторка змінювала різні образи від чоловіка до жінки, від однієї поп-ікони до іншої, від людини до янгола. І всі ці трансформації відбувались в форматі клубного концерту. 

 

Один з проектів, який приємно вразив своєю виразністю й одночасно простотою, мав назву Come as you are (очевидно натякаючи на відому композицію гурту Nirvana). Відвідувачам роздавали аркуші паперу з питаннями: як вас звати? розкажіть щось про своє минуле; своє сьогодення; майбутнє. Потім по черзі глядачів запрошували на маленький подіум, який обертався по колу, над ним було розміщене маленьке табло. За столом  навпроти сиділи автори інтерактивного перформансу Алекс Бредлей, який друкував текст, та Біл Леслі, що генерував музику. Текст і звуки залежали від того, яку асоціацію викликали у них люди на подіумі. Іноді це була меланхолійна музика, іноді ледь не циркова, а  іноді сакрально-піднесена. Глядачі могли вкотре пересвідчитись, що людина, навіть якщо вона нічого не говорить, транслює певну інформацію. Здавалось, що головна інтрига перформансу була у тому, щоб учасники самі прийняли рішення залишити подіум і припинити крутитись по колу своєї вісі чи/та щоденної рутини.

 

 

Під час перформансу художниці з обмеженими можливостями Неомі Лакмаєр Вдягати/Переодягати чоловік протягом п'яти годин вдягав та роздягав її. За словами Неомі таким чином вона намагається дослідити інтеракцію між жіночим, не рухомим тілом та рухомим чоловічим. Турбота та відстороненість, увага та механічність. Максимально прості дії нагадують про багатозначність, яка може приховуватись за повсякденними вчинками.

 

У чомусь дуже подібними видавалися вистави Real Magic/Спавжнє чудо та Looping Pieces/Зациклені частинки. Як з'ясувалося пізніше, в них був один і той самий режисер Тім Етчеллс. Обидві вистави будувались на абсурдності тексту, який постійно повторюється на телебаченні й в рекламі. Ілюзія вибору, свободи слова, очікування, нагадували атмосферу п'єс Семюеля Беккета.

 

 

Враження від фестивалю залишились двоякі. З одного боку — чудовий рівень організації й роботи з глядачами, а з іншого — зовсім інший рівень концептуального наповнення більшості вистав. Попри те, що фестиваль називався «Міжчасся», майже усі вистави намагались бути актуальними й висвітлювали проблемні соціальні питання постколоніального суспільства: гендеру, ЛГБТ, расизму, свободи слова й вибору. Але в цій гонитві за сьогоденням у виставах майже зовсім не прозвучали інші часові простори й індивідуальні, особисті висловлювання.

Незважаючи на те, скільки вистав та подій вдалося відвідати під час фестивалю, залишилось важення, що, можливо, саме ту, найкращу, чомусь пропущено. Ймовірно, що саме через “комплекс меншовартості”,  про який говорила пані Оксана Забужко, більшості молодих українських театральних діячів здається, що “там, за кордоном” зовсім інший рівень театру. І так, він інший, але не за рівнем майстерності, новизни режисерських рішень, а радше за тематикою й відсутністю страху перед мінімалізмом, вразливістю та оголеністю.