Багато митців зверталося до народної культури у своїй творчості, але лише невелика кількість з них могли працювати з фольклором на актуальному, не кітчевому рівні. Київський графік минулого століття Георгій Якутович став одним з тих, хто у своїх графічних (переважно) творах неодмінно бажав наслідувати народні мотиви – і робив це з філософським осмисленням того, що зображував та інтерпретував. Серед численних проілюстрованих книг, оформлених фільмів і звернень до натури в Якутовича неодмінно прослідковувалась велика пристрасть – Карпати. 

 

Гуцульська культура стала для Георгія Якутовича справжнім джерелом натхнення, завдяки якій художник постійно віднаходив нові стилі та методи у своїй творчості, а його мистецька діяльність розвивалася та не стояла на місці. До Карпат Георгій потрапив вперше на початку 50-х років, переховуючись від ймовірних політичних переслідувань. Однак гірська місцевість швидко стала другою домівкою для художника, куди він здійснював щорічні поїздки, де мав власну хатинку в селі Дземброня, гуцули ставилися як до свого, а на шістдесятиріччя Якутович охрестився в місцевій церкві.

 

Перший карпатський період художника можна умовно обмежити кінцем п’ятдесятих та шістдесятими роками. Саме тоді розпочалися «випробування» карпатської тематики: у 1960-му, після плідної роботи над ілюструванням книги «Як Довбуш карав панів», Якутович створює гравюру «Аркан». Динамічність та експресивність роботи поєднуються з новаторським стилем молодого художника, що пригортає увагу широкого кола поціновувачів – і картина подорожує виставками в багатьох країнах. Тема танцю розвивається й далі, у роботі «Є у мене топір, топір!..» 1963 року. Це є переходом від колективного «Аркану» до образу індивідуального, однак єднання людини з пейзажем навіть посилюється на ліногравюрі 1963-го року. 

 

Аркан, 1960, ліногравюра

 

Усі ці розробки поступово підводили Георгія Якутовича до колоритного твору про гуцульську культуру, а саме повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. За ілюстрування книги художник узявся ще у 1963-у, однак зробив лише три гравюри – і розпочав працювати над однойменним фільмом Сергія Параджанова в якості художника-постановника. Згодом цю діяльність Якутович розцінює як оновлення власного  стилю та очищення від здобутих раніше навичок. І вже після зйомок кінострічки Георгій знову повертається до ілюстрування – новий подих Карпат втілюється у книжковий формат вже в 1967-у році.

 

«Тіні забутих предків», як книга, так і фільм стали певною кульмінацією першого заглиблення Георгія Якутовича до насиченого світу Гуцульщини. Під час зйомок кіно художник отримує відчуття свободи від застиглого досвіду минулих років – і з мистецькою свіжістю береться за книжкове оформлення. 

 

Дитячі радощі. Іван і Марічка, ілюстрація до книги «Тіні забутих предків», 1965, дереворит

 

Таким чином, протягом тривалого часу Георгій Якутович звертався до теми Карпат, однак майже завжди у кінцевому результаті між ними стояв медіатор – книга або фільм. Починаючи з 70-х років художник поступово наближається до безпосереднього контакту з натурою. Культура та природа вже не є вимогою сюжетності певного твору – вони стають центральною темою зображення.

 

Персонажі серії «Люди села Дземброня», яка створювалася впродовж другого карпатського періоду Якутовича, близькі та добре знайомі Георгію. Коли художник вирішив охреститися, а було це вже у 90-х роках, то хрещеним батьком обрав собі гуцульського ґазду Дмитра Іллюка. Ще до цього часто зупинявся в його оселі, тісно спілкувався – і в результаті зробив два наповнених життям портрети, самого Дмитра Іллюка та його невістки Марії. Зацікавлення особистостями гуцулів відчутно у глибокій психологічності гравюр. Одночасно з цим, у Якутовича завжди залишається присутнім єднання людини та пейзажу, в якому вона розташовується. 

 

Марія Іллюк, 1986, ліногравюра

 

Своєрідне ставлення до зв’язку гуцулів і природи Якутович сформулював ще при роботі над фільмом і книгою «Тіні забутих предків»: «Коли я доволі довго жив у Карпатах, більше за все мене вразила жива краса та гармонія селян, які працюють у горах, на полонині, та їхня скутість знизу, в долині…». Можливо саме тому, бажаючи передати красу гуцулів, Якутович завжди супроводжував їх детально проробленими карпатськими пейзажами.

 

Серед робіт серії одразу ж виділяється «Чаклунка» – своєю сучасністю та семантичною наповненістю. Наслідуючи народні мотиви не тільки за формою, але й за змістом, Якутович створює традиційний образ родючості у вигляді жінки. Сила «Чаклунки»  очевидно зосереджується в тілі гуцулки, сама поза якої відсилає до шаманських обрядів. На тлі зображення, у свою чергу, лінії складаються в орнаменти, що нагадують язичницькі символи та розписи. Художник не так часто звертався до нереалістичних сюжетів у своїй творчості, однак ця гравюра насичена гуцульською містикою.

 

Чаклунка, 1990, ксилографія

 

Зв’язок Георгія Якутовича та Гуцульщини тісний та прослідковується впродовж усього життя митця. Не тільки художник передав душу Карпат у своїх роботах, але і сама місцевість постійно впливала на стиль, методи та мистецькі теорії Якутовича. Пізнавати художника завдяки джерелу його натхнення – це вже є суттєвий крок до більш глибокого осмислення його творчості.

 

Однак, культурні феномени, навіть найяскравіші, можуть забуватися без їхнього постійного оновлення в інформаційному просторі – тим більше зараз, коли він суттєво перенасичений. Відомі свого часу українські графіки 60-х – 80-х років минулого століття сьогодні підпадають саме під категорію «несправедливо забутих». Один з кроків у відновленні актуальної пам’яті зробив цього літа арт-центр Я Галерея з новим проектом «Георгій Якутович і Карпати».