Того вечора над старовинним київським пагорбом, над дзвіницею Лаври трембітала трембіта. Вона сповіщала про те, що зовсім поруч коїться диво, яке люди звикли називати мистецтвом. Але ж ми живемо не в ті часи, коли в горах можна почути сопілку щезника чи шум серця лісу… Розповідаючи про «Тіні забутих предків. Виставка», неможливо обійти увагою першоджерело, ‒ повість Коцюбинського, – адже задовго до поетичного кіно Параджанова була мальована проза Михайла Михайловича. Відстежуючи цей ланцюжок, де геній одного йде за генієм іншого, ще більше розумієш, наскільки вдалим, всеохопним і вчасним є проект Павла Гудімова та Андрія Алферова.

 

Інсталяція Антона Логова «Реінкарнація». Усі фото: Кирило Гайдай-Роскошний

 

Якщо прибрати етнографічні подробиці та хрестоматійні фрази про «українських Ромео і Джульєтту», у Коцюбинського матимемо історію про свободу, інакшість людини, її супротив безглуздю, що оточує та живе в людях за інерцією, а не за здоровим глуздом. За іронією чи примхами долі слово Коцюбинського матеріалізувалося у житті та творчості Параджанова. Його стрічка «Тіні забутих предків» ‒ класика мистецьких передбачень, які йдуть крізь століття, вражаючи своєю актуальністю.

 

«Від фільму до книги: Георгій Якутович як ілюстратор “Тіней”»

 

Impression ‒ те, від чого відштовхувався письменник, те, чим жив режисер, і, нарешті, те, що знайдуть відвідувачі виставки «Тіні забутих предків». За першим враженням з’явиться бажання аналізувати, проводити паралелі, зчитувати алюзії. Над тим, щоб воно було максимально сильним, попрацював Антон Логов. За продуманою тектонікою експозиції його інсталяція «Реінкарнація» притискає до стін не стільки своїми масштабами, скільки можливими концептуальними прочитаннями. З одного боку ‒ історична пам’ять, розкладена, зруйнована, щоб побудувати новий об’єкт з власною долею. З іншого ‒ та сама історична пам’ять, але підготовлена до спалення на велетенському вогнищі, полум’я якого сягне вище Лаврської дзвіниці. Якщо прислухатися – почуються сокири; їхнє серцебиття задає ритм, і ця пульсація емоцій не відпускатиме до останньої зали проекту.

 

Гуцульська дерев’яна пластика

 

Дерев’яні гуцульські янголи, сокири, орнаменти, вбрання ‒ традиційні експонати етнографічних музеїв, вписані в загальну ідею, не виглядають як припорошені нафталіном рештки. Те, повз що ми б пробігли десь в Яремчі чи Верховині, в межах виставки «Тіні забутих предків»  привертає увагу, зупиняє і викликає захоплення, адже є, передовсім, частиною цілого. Саме ця цілісність проекту, який гармонічно поєднав різні медіа, твори класиків Якутовича та Сільваші, дозволила створити шлях, що описує не лише історію однієї кінострічки, а подає ґрунтовну оповідь про мистецький супротив системі, про свободу власного вибору попри лицемірні суспільні норми та правила. Зал виставки під назвою «Невидима сокира» подає історичне зіставлення того, що відбувалося в СРСР у 1960-х роках і в світі за залізною завісою. Боб Ділан, The Rolling Stones, шпигунські скандали, виступи Пазоліні, а на одній шостій суходолу ‒ репресії, розстріли мітингувальників, застій, сухі у своїй жорстокості офіційні формулювання стосовно всього, що б могло сколихнути ситуацію. І хотілося б нарікнути на минуле, але сьогодення із зірваним «Маршем рівності» у Львові, пошуком зовнішнього ворога як національною ідеєю, нетерпимістю до будь-кого, хто має іншу думку, що вже кілька років поспіль не йде з інформаційного простору, не пускає до раю.

 

Зала Amor sacro e Amor profano

 

«Тіні забутих предків. Виставка» підкреслила ще одну проблему ‒ подальшу долю Мистецького Арсеналу, яку зараз вирішують чиновники. Неможливо уявити цей проект на іншому виставковому майданчику, та й зібрати частини експозиції приватній галереї без допомоги державного музейного комплексу теж було б складно, зважаючи на всі існуючі бюрократичні перепони.

 

Міжмузейний, кураторський проект «Тіні забутих предків. Виставка» з усіма своїми концептами, засобами організації простору, композицією переконливо довів, що в нашій країні цілком можливо створити виставку європейського рівня, яку і на авторитетне бієнале несоромно відрядити. Звучить банально, але гасло про те, що «разом – сила» ще ніколи не було настільки консолідуючим і таким, що має право на життя у питанні української культури. Втім, як казав Сергій Параджанов: «Найстрашніше – проґавити прекрасне». Тому, можливо, варто відпустити все внутрішнє і зовнішнє, щоб сповна відчути биття серця лісу, почути сопілку щезника – прямо тут, у Мистецькому Арсеналі, у центрі старого Києва.

 

***

 

Анастасія Герасимова – журналіст, копірайтер.