Бесіда починає цикл інтерв’ю про анімаційні практики українських митців у рамках дослідницького проекту «Анімація в художніх практиках митців України ХХ-ХХІ ст.», заснований на вивченні застосування, перетворення і переосмислення анімації, оптики, кінетики українськими художниками. Цього разу ініціатор дослідження Вікторія Перевознікова говорила з Лесею Хоменко про відео-інсталяцію «Автопортрет», що була створена у 2013 році. 

 

 

Вікторія: Загалом Ви працюєте з класичним живописом, що для Вас дійсно багато означає. Що є відправною точкою для появи такого медіа як анімація у роботі?

 

Леся: Фактично те, що я роблю в живописі - це є деконструкція картини, деконструкція живопису. За час своїх експериментів я перепробувала дуже багато способів звільнитись від живопису, звільнитись від тих рамок, які визначає класичний живопис, але при тому залишитися в живописі. Щоб живопис отримав нову якість і новий вимір. Я пробувала прийти з фігуративу до абстракції, репрезентувати живопис як об’єкт, картину як об’єкт. Це те, чим я останніми роками займаюсь. Логічно, що я прийшла до анімації.

 

В принципі саму ідею анімації продиктувала в даному випадку ідея роботи, а не природня потреба зайнятися анімацією як такою. Найпершим імпульсом послужило життєве спостереження. Я маю маленьку доньку і постійно витрачаю багато часу, щоб заколисати її. Це відбувається так: ми лежимо поруч, обличчя до обличчя, і ніби спимо, але насправді обидві імітуємо сон. Я імітую, щоб вона швидше заснула, а вона весь час перевіряє, чи я по-справжньому заснула, і ми по черзі відкриваємо очі, зустрічаємось поглядами, фактично на такому напівзакритому стані очей. Це відбувається нескінченно, ми підглядаємо одна за одною. Я зрозуміла, що це прекрасна метафора, цей погляд або закривання очей - це прекрасна метафора зорового контакту глядача з художником, або глядача з мистецтвом. Звісно, якби я створила автопортрет, який би уникав прямого зорового контакту з глядачем, це було б прекрасно.

 

Ця робота, анімація, яка називається «Автопортрет», містить кілька рівнів інтерпретацій. Перше - це історія з донькою, фактично, я дуже приватне переживання виношу в публічний простір, запрошую глядача стати для мене кимось таким же інтимним, як і найближча мені людина. Також тут відбувається аналіз класичних форм мистецтва. Автопортрет -  це така вже незмінна солідна форма живопису. Скільки вже художників працювали з темою автопортрету. Мені було цікаво показати цей автопортрет, це не просто анімація. Я писала свій автопортрет на великому полотні, 200х266 см протягом місяця, документувала процес фотокамерою і протягом прописування деталей я час від часу закривала і відкривала очі на автопортреті, але робила це послідовно, тобто так, щоб потім вийшла анімація. Фактично крім того, що автопортрет закриває і відкриває очі, це відбувається протягом всього прописування картини.

 

В результаті вийшла нескінченна картина, закільцьоване відео, яка, крім того, що живе своїм живописним життям, живе якимось сюжетним життям із цими очима. Я пішла далі і в кінці, після місяця роботи, зафарбувала полотно білою фарбою, зробивши з нього екран під цю ж анімацію. Вийшло, що відео один до одного просто повторює цю картину, а картини вже нема. Тут ще третій дуже важливий для мене момент - це репрезентація процесу, але знищення результату. Картина – це завжди дуже матеріальна річ, дуже матеріальний художній продукт. І я маю картину, не маючи справжньої картини. Я маю семихвилинне відео, але картину, до якої я вже встигла прив’язатися і полюбити, я знищила.

 

І в принципі це не просто анімація, це інсталяція, бо сама проекція неможлива без полотна. Оскільки я писала її більше місяця, там фактура наросла з фарби, і якщо подивитися, це можна побачити.

 

 

Яке місце мусив би чи міг би зайняти глядач відносно роботи?

 

Глядач опинявся на місці моєї доньки, але я не ставила собі за мету поставити себе в позицію старшого або більш досвідченого суб’єкта. Фактично, йшлося про те, щоби подолати дистанцію і поставити глядача в якусь дуже інтимну ситуацію, тобто підпустити його максимально близько. Звісно, дистанція збереглась, оскільки медіумом був живопис, тобто це не я особисто стояла, але моє обличчя було величезного розміру і момент засинання дуже інтимний у будь-якому випадку, навіть якщо людина на самоті. Момент втоми і засинання в цьому автопортреті закладений, і момент цього підглядання, може навіть якогось загравання.

 

Я прекрасно розуміла, що робота принаймні перший раз буде презентуватись у найбільш відвідуваному місці для мистецтва в Україні. Це широке коло глядачів. Звісно, я уявляю десяток своїх друзів, я з ними веду внутрішній діалог, я на них теж орієнтуюсь. Середовище, з яким ти себе співвідносиш, або улюблені художники, з якими ти себе співвідносиш. Хтось на іншому кінці світу, про кого ти думаєш, хто, можливо, щось схоже робить, і тому ти про нього весь час міркуєш, коли робиш роботу.

 

В Пінчук Арт Центрі відбувалося перше експонування?

 

Я здійснила цю роботу за допомогою Пінчук Арт Центру, робота експонувалась на конкурсі премії Пінчука і вона була зроблена за гроші інституції. Мені допомагав чудовий художник, який теж працює з анімацією, Сергій Сабакар. Він мені багато чого пояснив щодо анімації. Це був нібито живопис, але я дуже сильно думала, як його писати, щоб вийшла справді анімація. Протягом усього живописного процесу я зробила десь півтори тисячі кадрів. Я пишу акрилом вже 10 років. Акрил – це дуже швидко. Це мій такий підхід. І не можна акрилом писати більше двох шарів. Інакше живопис просто перетворюється в коричневий треш. Треба було місяць писати, я повернулась до класики, до олійних фарб. Тут я почала на собі волосся рвати. Перші 5 тюбиків білила я видавила за перші півгодини і зрозуміла, що це взагалі не варіант. Це була дика боротьба з матеріалом. Потім в майстерні сусідка, досвідчений живописець, зайшла і каже: «А чи не додати тобі алкідної емалі в білила?». Мені люди почали здавати класні секрети.

 

 

У Ваших творах зазвичай домінує зміст чи форма?

 

Часто вигадуєш ідею, потім шукаєш форму, або ж знаходиш класну форму і чекаєш, коли тебе зачепить така проблематика, яка дуже гарно в цій формі може виразитись. Але майже завжди ідея розробляється одночасно з формою. Це настільки залежні речі. Я послідовно працюю із живописом. Є ідеї, які неможливі в живописі і вони спеціально придумані під перформанс, чи під інсталяцію, чи ще під якісь речі. Я працюю досить послідовно, серіально. Наприклад, я зробила серію чи роботу і мені відразу відкривається, куди б можна було далі підсилити ту проблематику, яку я визначаю в картині, як можна було б піти ще далі. Тобто, шлях прокладається дуже послідовно. Робота в мене часто складається так, що виникає якийсь імпульс, він часто пов'язаний або з формою або зі змістом, потім навколо нього розкривається якась історія.

 

Дуже часто я працюю так, що  я співвідношу свій бекграунд, себе як художника, себе як людину з матеріалом, із яким я працюю. Тобто, я не працюю просто абстрактно з матеріалом. Найважливішою є відстань між мною та проблемою і матеріалом. Де я стосовно цього. Де я стосовно авангарду, наприклад, або якихось речей, з якими я працюю. Навколо цієї дистанції в мене виникає майже літературна історія. В якийсь момент це наростає настільки, що доводиться з гарячим серцем і холодною головою відсікати все зайве і дотискати роботу до якоїсь дуже виразної та чіткої форми. І в цьому процесі може переважати зміст або форма, але все одно це доводиться до стадії, коли робота має сама за себе говорити.

 

Я роблю коментарі на виставках, тексти, які коментують роботу. Але ідеально якби робота говорила сама за себе. Була ідея, при чому, я спочатку думала робити відео. Потім зупинилась на анімації. Спочатку був варіант, що це має бути просто анімація, з 1000 окремих малюнків. Я дуже швидко прийшла до того, що я ж працюю із картиною і це золотий шанс показати процес. Це все моментально склалось в одну роботу, сумнівів взагалі не було.

 

 

Як Ви розглядаєте анімацію? Це є для Вас просто інакшим технічним засобом чи в цій рухомості бачите інші смисли?

 

Мені цікавий такий підхід, коли художник має можливість, придумуючи нову роботу, не обмежуватися вузькою спеціальністю, в якій він працює. Звісно, є прекрасні художники, які послідовно працюють з якимось одним медіумом і вони, безперечно, майстри в цьому. Інша крайність художники у яких дуже багато ідей і які працюють в будь-яких медіа, роблять це поверхнево, або наймають людей, які є професіонали в цьому. Ні до чого не доторкаються руками, тільки роблять ідею і все. Мені мабуть цікаво щось посередині.

 

З одного боку, я послідовно працюю з медіумом, який для мене означає дуже багато. Живопис для мене не просто майстерність. Я не відточую свою майстерність, щоб не втратити школу. Я 15 років присвятила академічному навчанню. Для мене піти написати етюд  –  це не варіант. Я можу пів року не писати, але думати і планувати щось, а потім почати працювати. З одного боку для мене це дуже важливо, бо живопис – це такий культурний бекграунд, який я, як типовий представник свого середовища, маю і мені цікаво це осмислити. Дуже багато незручних моментів є в нашій освіті, в цьому соцреалізмі, в усьому. Є з чим працювати, щоб можна було їх залишити і піти кудись далі. Тобто, з одного боку, класно копатися в якійсь одній темі технічно, а, з іншого боку, після того, як ти вчився в залізних лещатах технічної школи, усвідомлення, що ти можеш все, – взагалі все! – просто п’янило мене в 20 років.

 

Справа в тому, що це стає мистецтвом тільки коли ти це репрезентуєш. Ти можеш в майстерні займатися чим завгодно. Ти стаєш художником, коли ти це показуєш публіці. Довічне питання розчинення мистецтва в житті. Всі можуть займатись мистецтвом, звичайно. Але мистецтво починається, коли автор це презентує як мистецтво. І те, як він це робить – це його відповідальність. Тоді це вже потрапляє чи не потрапляє в якісь критерії, це підлягає дискусії чи не підлягає. Репрезентація - це єдина межа. Це те, що відрізняє професійного художника від творчої людини, графомана, хіпстера, просто нормальної людини. Коли ти це репрезентуєш, ти співвідносишся з усім світовим культурним доробком. Ти повинен розуміти, до кого ти говориш, про що ти говориш. Я розумію, що наша публіка до картин більше звикла, і я розумію, що це був би ключ до контакту з роботою.