Німецька мисткиня, художня керівниця театральної компанії theatercombinat (Берлін-Відень) Клаудія Боссе у співпраці з агенцією urban curators (Київ) з 15 травня розпочне проект "Прикладна поетика міста" в столиці України. До того ArtUkraine докладно поговорив з Клаудією про суспільний простір і все, що з ним пов’язано.

 

Чому ви обрали для дослідження саме Україну? Чи вплинула на ваше рішення суспільно-політична ситуація, яка склалася за останні три роки в країні?

 

Разом з моїм колегою Гюнтером Ауером ми з 2011 року проводимо дослідження та вивчення перехідних суспільств, таких що намагаються перелаштувати стару систему для нових потреб через різноманітні політичні жести та переосмислення самої суті демократії. Наше дослідження та зацікавлення суспільствами такого типу постало 2011 року з подій у Каїрі та Александрії, там ми побачили реальність по-новому, у новому контексті. Ми багато говорили з людьми, брали багато інтерв’ю, осмислюючи, як люди сприймають сучасну їм ситуацію та історичні події, чи можливо подолати один, пропонований медіа, наратив та започаткувати те, що я називаю мультинаративом. Під мультинаративом я розумію ситуацію багатоголосся, коли різні бачення/позиції щодо однієї події створюють куди більш складну картину події, розкривають множинність бачень та значень. І це важливо зараз для України та й для усієї Європи. Ми розпочали трошки експериментувати у Будапешті, і тепер продовжуємо свою роботу не стільки з наративами, а з апропріацією/присвоєнням міського простору в Україні. Нас цікавить тіло у міському просторі, зіткнення з міським простором самим по собі. Ці питання стали надзвичайно актуальними зараз у Європі у зв’язку з кризою міграції, зараз усі політичні наслідки ще Першої Світової оприявилися і загрожують дестабілізацією загальної ситуації та структури Європи.   

 

Тут і далі − проекти театральної компанії theatercombinat

 

Клаудіє, ви вже були у Харкові, Львові, Києві. Якими вам здалися ці міста, якими вони є, на вашу думку, ворожими чи дружніми, відкритими чи законсервованими?

 

Складне запитання! Це завжди дуже складне запитання, мушу сказати, ще й тому, що  у нас була дуже коротка подорож Україною. У вересні 2016 року я вперше в житті була в Україні, і звісно, я чула щось про неї у наших медіа, бачила фото і таким чином мала певне уявлення. Мої друзі переживали за безпеку подорожі, казали, що  тут небезпечно  щось робити у публічному просторі, мовляв, ти зробиш щось і тебе пристрелять. Думаю це тому, що  перед цим ми були у Бейруті та інших країнах щодо  яких існує ось цей історичний та підхоплений медіа флер страху. Ми побували у кількох містах у пошуках цікавих міських утворень, міської інфраструктури, яка сприяла реалізації нашого проекту. Тож я не певна, що можу судити. Загальні архітектурні характери Харкова та Львова кардинально відмінні. Львів видається мені більш  звичним містом, він такий, як будь-яке місто в Австрії. А урбаністичні конструкти на кшталт Харкова мають зовсім інший дух монументальності, такої собі міської вибіленості, що для мене як для дурненької іноземки надзвичайно цікаво, оскільки тут поряд існують і міські простори задіяні під некомерційний бізнес, і дисфукнкціональні, проблемні ділянки, які можна використати. Я думаю, що це дуже цікаво. Важко сказати, яке місто більш дружнє, як всюди. Завжди є привітні і не привітні люди. Загалом мене надзвичайно цікавить архітектурний концепт  модернізму у всій множинності його виявів, як модернізм розглядав архітектуру прилаштованою до  певного типу суспільства і як це виражалося. Скажімо, у Відні зовсім інший підхід до орнаменту, зрозуміло, що Відень відносно Харкова має дуже монархічну міську структуру. Мені дуже цікаво дослідити і зрозуміти, як такі відмінні типи архітектури та міського простору впливають на моє тіло, особливо зараз, коли так багато людей бояться міського простору. Це надзвичайно цікаво, адже десь із 2008 чи 2010 року ми знову зрозуміли, що людське тіло у міському просторі може бути політичним аргументом опору, проте досі надзвичайно багато людей бояться міського простору. То ж як їм вписати власне тіло у міський ландшафт, де їм зустрічатися з іншими людьми? Ця суперечність видається мені дуже цікавою.   

 

 

Чи згодні ви з твердження про те, що побудова публічного простору це побудова вакууму?

 

Це цікаве спостереження. Думаю, основне питання тут у природі публічного простору. Мій життєвий досвід багато в чому пов’язаний з Берліном вже після падіння Стіни, там я зрозуміла, що багато дисфункціональних та не огороджених просторів дають можливість для самовираження й апропріації. Постають місця, що  від початку не були прилаштовані для певного використання. І коли ми говоримо про публічний простір, маємо розуміти, чого саме прагнемо: чи хочемо ми прорахувати усі рівні потенційного використання цього простору, чи хочемо віддати можливість освоювати та використовувати простір за власним бажанням спільноті. Наскільки міське планування та архітектура мають бути маніфестацією матеріального, і наскільки вона може стати школою освоєння публічного простору, лабораторією різних соціальних груп, де переплітатимуться їхні шляхи та інтереси, де б вони могли співіснувати... Міський простір не може бути виключним, не може відповідати інтересам лише однієї групи людей, виражати тільки їхнє бачення публічного простору. Мені видається цікавим знаходити і розуміти наскільки ми можемо закликати людей користуватися публічним простором, усвідомлювати як саме він, побудований з певною метою та з певними ресурсами, може трансформувати ці ресурси для потреб людського вираження. У чому функція пам’ятників? Чи мають вони на меті просто проілюструвати певний історичний момент? Що  ці сліди значать для міста?  Чи можемо ми їх замінити якимись плинними утвореннями, задля того, щоб, скажімо, захистити певні місця від комерціалізації? Важливо, що зараз у Відні або в інших містах, де питання комерціалізації публічного простору надзвичайно гостре і перетинається з усіма сферами життя, ми досі можемо створювати некомерційні зони публічного простору, які надихають, змінюють уявлення та інформаційні сліди в уявленнях людей.     

 

 

Експериментальний театр – один з видів вашої діяльності. Чи можна говорити про те, що спроби вивільнити театр, вивести його в інший простір, є поверненням до його витоків?

 

Безумовно! Я дуже близька до цього. Я доволі довго вивчала призначення та функціонування театру у Давній Греції, де він був елементом становлення демократії. Цікавим є те, що на початку розвитку античної  демократії в Греції, один із правителів намагався попередити виникнення громадянської війни у полісі, переструктурувавши місто, інакше організувавши його. Він вирішив відійти від кланової системи, перейти від вертикалі до горизонталі. Разом із запровадженням цієї реформи вигадав провести змагання хорів, коли кожен новий район мав зібрати колектив, щоб позмагатися з представниками іншого району. І така цілком мистецька річ як хор, що поєднував різних людей, об’єднаних реформою міського простору, перетворилася на соціальну та естетичну лабораторію нового  суспільства. Мені здається, з цього  все починається, багато в чому тут відображена суть театру. Театр має сенс лише тоді, коли провокує тіло, провокує чуття та розум людей, як учасників процесу так і глядачів. Що ж це означає? Що театр повинен мати тісний зв’язок із нашою контрастною реальністю та, так би мовити, мистецьким відчуженням. Театр має витворювати щось дивне, щось, що  відрізнятиметься від звичних для нас речей, адже так він оприявлює дві речі: наше нормативне і нормоване існування, те, якими ми є суб’єктами цієї нормативності, а з іншого  боку театр створює можливість оновлення через естетичний акт, рух чи навіть звук, дію. Мені здається, що театр завжди має відтворювати таке продуктивне протистояння, яке дозволяє людині, що з ним взаємодіє, визначити власну позицію. Театр не може і не має бути інструментом споживання, він  завжди має бути проти чогось чи за щось, і має передавати це чуття вам. 

 

Клаудія Боссе

 

Театр − надзвичайно цікавий інструмент для створення, скажімо так, контраверсійних ситуацій, які відображають усю повноту та парадоксальність нашого  життя, більшість політичних, соціальних та гендерних конфліктів, усіх наших конфліктів загалом. Ми завжди прагнемо знайти когось, хто скаже нам правду чи озвучить правильну позицію, проте ми маємо усвідомити, що  цієї правильної  позиції просто немає, натомість ми маємо зрозуміти як прийняти множинність та різноманітність позицій, і в цьому може бути роль театру.

 

Коли ми говоримо про публічний простір, то передбачаємо, що цей простір знаходиться в місті. Місто, за однією з теорій його виникнення, постало як те, що обмежує. Як жити, працювати з цим своєрідним парадоксом? Коли є те, що обмежує, а всередині нього − те, що має надавати свободу?

 

Надзвичайно хороше запитання. Ми маємо окремий проект, що називається «Катастрофи 11/15 Ідеал Раю», який зачіпає питання міста й того, як демократія та релігія впливають на наші уявлення, навіть якщо ми вважаємо себе атеїстами, зокрема і я теж. То що ж пов’язує християнство та ідею демократії із організацією захищеного простору? Якщо  ми уважно прочитаємо Книгу Буття, то побачимо, що  Райський Сад ніщо  інше як тоталітарна система із забороненою до перетину зоною всередині та одним президентом-Богом. Рай має чітко  окреслені кордони і правила, і якщо  ви правил не дотримуєтесь, вас викидають геть. Чи дійсно це аж такий рай? Мені здається, якщо  подумати над цим з  точки зору структурної  архітектури, з  точки зору планування простору і поєднати це з нашими уявленнями про демократичні системи, то тема захищеного  міста з конкретним режимом стане для нас актуальною як ніколи. Повернемося до міста. Місто від початку було захищеним простором, і захищеним з суто комерційних причин: кожне місто мало свій торгівельний маршрут, і дуже часто саме торгівельні простори були першими публічними просторами. Мені здається, що ця закритість вже була в самому серці міста, його первинною складовою… Хоча зрештою, ви знаєте як кажуть, побачити інакшість можна лише коли ти сам її для себе визначиш, тож… Для мене одним із виходів з цього обмеженого простору може стати дослідження кочівних систем. Нам необхідне ретельне вивчення і розуміння цього  способу існування, не пов’язаного  з прив’язкою до території. Коли, говорячи про право на землю/право на місце, ви маєте на увазі не конкретну територію, не конкретну землю, а спосіб планування і облаштування простору, якому властивий постійний процес перемовин. І постійний рух тільки сприяє перемовинам.

 

У нас повсюди кордони: особисті кордони, просторові кордони, межі розуму. Ми маємо зрозуміти, яким чином можемо їх посунути, зробити більш гнучкими. Так само і з простором — інколи ми самі встановлюємо кордони там, де їх немає. Скажімо, часом пішохідна частина вулиці має цілих 15 метрів, проте усі люди чомусь користуються лише смужкою завширшки в три метри. Чому так? Звідки походить цей парадокс і що  він  означає? Це надзвичайно цікаво. Аналізувати себе також, зрозуміти як ти ставишся до власності, до кордонів, чи можлива ідея перемовин та умовності кордонів, чи це все просто порожня балаканина про світ без кордонів? Я не певна в можливості такого світу, проте точно впевнена в необхідності постійно атакувати кордони, ставити під питання їхню необхідність та актуальність, ставити під питання законодавчі регулювання, і особливо уявлення про кордони в очах індивіда, спільнот і народів. Правове поле теж надзвичайно важливе, необхідно  розуміти, як працює закон, щоб уникнути сірих зон та перейти до відкритих перемовин і обговорень наших інтересів та потреб, щоб мати можливість рухатися вперед. Розумію, що це не пряма відповідь на ваше питання, проте я намагалася... Мені здається, що питання надзвичайно актуальне.

 

Повний текст інтерв’ю — у травневому випуску журналу ArtUkraine.