Материнство – це «страждання протиріччя: убивчої плетениці обурення з присмаком гіркоти і оголених нервів, з блаженним почуттям вдячності й ніжності», – писала Адрієн Річ. Виставка «Материнство» у Центрі візуальної культури зібрала роботи художниць, які не з чуток знають про відповідальність народження і виховання дітей.

 

 

Світлини із серії «Тіло» Оксани Брюховецької демонструють неминучі зміни жіночого тіла під час вагітності, які з кожним місяцем ніби віддаляють її від нав’язаного ідеалу пропорцій. Занижена самооцінка – це часто та гірка «винагорода», яку жінка отримує після пологів, постійно перебуваючи під пильним поглядом, що оцінює красу її зовнішності.

 

 

Заново народитися вирішила художниця Анна Вітт. У своїй відеороботі вона символічно повертається туди, звідки з’явилася на світ, – під нічну квітчасту сорочку своєї матері.

 

- Мені здається, що ти не влізеш, сонечко, ти занадто велика. 

 

Але вона все ж таки влізла. Через дев’ять хвилин, поступово висовуючи голову, руки й ноги, художниця знову побачила світ.

 

 

- Дорогенький! Я про все подумала і все-таки хочу стати татом.

 

Польська художниця Марта Фрей іронізує над стереотипами, прийнятими у суспільстві, використовуючи зображення з інтернету та фрази, які ілюструють культурні механізми поведінки та сприйняття гендерних ролей. Мама-супергерой, озброєна брудним памперсом, і діти, які граються у патологічну родину – це не просто художня вигадка, а меми за мотивами реального життя.

 

 

Сирий досвід материнства без прикрас, щоденна домашня праця під авторитарним поглядом камери, яка не обирає кращий ракурс – у відеороботі Маші Годованної «Голод». Під її прицілом – досвід материнства й неоднозначний процес вписування дитини у своє життя.

 

 

У другому залі виставкового простору червоно-жовта пісочниця з купою старих іграшок одразу привертає увагу, пробуджуючи у дорослих ностальгію за дитинством, а у малечі – непереборне бажання побавитися. За задумом Оксани Брюховецької, пісочниця постає метафорою «громадського» життя матері, бо з інших публічних сфер вона почувається виключеною.

 

 

 

На стіні навпроти – історія втілення мрії, боротьби та народження. У фотографіях, колажах і відео – жива, зворушлива, подекуди химерна, але справжня розповідь про Розу, доньку художниці Йоанни Райковської, яка мала народитися в Берліні. З першого дня, коли нога художниці ступила на берлінську землю, а донька перебувала ще в її лоні, усі дії майбутніх батьків були спрямовані на «саджання» Рози в німецький грунт. «Я попросила Ендрю викопати яму і поховати мене там – разом з тобою». Йоанна залазила під землю, занурювалася під воду, аби на глибині озера «розірвати диявола на шматки», підіймалася на найвищі точки міста, щоб Роза була над усім Берліном. Після тяжких пологів, які також стали частиною задокументованої історії, батьки здійснили останній акт «вкорінення» Рози в Берлін – поховали її плаценту під Рейхстагом, а згодом на її місці виросла густа зелена трава.

 

 

 

Червона пляма на роботі Аліни Клейтман «Сьогодні можна» з першого погляду може нагадувати кров. Це дійсно не фарба, а справжнє менструальне випорожнення. Таким природним живописом художниця нагадує про щоденні турботи жінки щодо власної репродуктивної сфери. Займаючись сексом з чоловіками, вона змушена пильнувати, як уникнути небажаної вагітності або ж давати раду її наслідкам.

 

 

Жінка з пильним поглядом, що смажить м’ясо, одночасно тримаючи непосидюче немовля на руках – ситуація на фотографії, мабуть,  знайома кожній матері. Потрапляючи у вир нескінченних обов’язків та рабство домашніх справ, жінці доводиться ставати невтомним супергероєм.

 

 

 

Фото – автора