Людина і місто крізь «Ксерокс душі»

10.03.2016

Відкриття спільної виставки Антона Логова та Олександра Ляпіна «Ксерокс душі» відбулося 4 березня в арт-кав’ярні Coffeeok на Виноградарі. Це соціально критичний проект про те, що відбувається з середовищем, в якому ми живемо, і як це трансформоване середовище калічить нас ізсередини. Проект – про один район, але насправді – про всі київські райони (чи, може, про всі райони всіх українських міст?). Назва виставки – це напис на стіні неподалік від кав’ярні; «ксерокс», що його «одушевив» невідомий художник, утворивши дивовижно влучне в контексті сьогодення словосполучення.

Тут і далі – фото авторки з відкриття виставки

До створення проекту авторів спонукав культурний і соціальний занепад, який вони бачать довкола: на вулицях міста, в його районах. Так трапилося, що митці мешкають по сусідству: Антон переїхав у цей район нещодавно, Олександр – близько 20 років тому. Власник місцевої кав’ярні, в якій розмістилася експозиція, – актор Денис Шевченко, – знайомий художників, також людина творча.

Проект складається із двох невеликих серій робіт, котрі вдало доповнюють одна одну. У роботах Антона – слова, у роботах Олександра – зображення, «ксерокси душі». Їх об’єднує спільна тематика і схожі акценти.

Твори Антона – це серія полотен і кілька маленьких дерев’яних дошок, на яких зображені питання та речення, вирвані із контексту. «Десь я щось почув. Тобто якісь речі, які трапляються в мас-медіа чи якісь слова з реклами. Є речення, які я сам придумав», – говорить автор. – «Я ставлю ці запитання суспільству, самому собі, Олександрові, сьогоденню».

Олександр охарактеризував свої твори як «уривки вражень» про район, в якому він мешкає вже багато років. Про район, який руйнується і в якому, не дивлячись на появу нових будівель, стає «все гірше і гірше». «Це така соціальна серія, вона кітчева», – коментує митець. – «Про те, що тут є, про те, як ми живемо і на що ми перетворюємося. Це дуже проста робота – 5 картинок».

Проект базується на особистому досвіді. «Цей район, він – як наркотик. Він влізає в тебе і руйнує мозок повністю», – розповідає Олександр. На прикладі Виноградара проект ілюструє стан всього міста, коли зовнішній соціокультурний занепад, котрий за багато років настільки тісно вписався в наше повсякдення, що ми перестали звертати на нього увагу, стає каталізатором занепаду внутрішнього, незворотньої внутрішньої деструкції. Це – «теорія абсурду», концептуальний проект, котрий підкреслює жахливі речі, що стали для нас буденністю.

У рамках відкриття відбувся показ сюрреалістичного короткометражного фільму Анни Войтенко «Місто». Фільм вдало доповнив експозицію. Головний герой, людина-місто, намагається розібратися в собі, зрозуміти, що з ним відбувається і що чекає на нього в майбутньому. «Хто я?» – звертається він до випадкових перехожих у кадрі і до нас, глядачів. Цей фільм, як і роботи Антона й Олександра – про місто, в якому ми живемо, і водночас – про кожного з нас, про людей зі «зруйнованим мозком».

Питання, які митці намагаються підняти в цьому проекті – універсальні. Втім, органічно проект виглядає саме на Виноградарі, тому що є, так би мовити, автохтонним для цієї місцевості. Митці з сумною іронією розповідають про перші відгуки, почуті від тамтешньої молоді. Мовляв, чому в Антона «такі дивні роботи»? Соціальна критика в обох серіях лишилася непоміченою, зате привабили яскраві барви Олександрових робіт: сказали, що вони «красівше» зроблені. Це ніби підкреслює важливість експозиції і того, щоб вона сягнула свідомого глядача.