Із 23 жовтня 2018 до 20 січня 2019 у Львівському центрі архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова ВЕЖА» триває масштабний візуальний проект «Metropolis. Минулі утопії майбутнього», кураторами якого виступили Павло Гудімов та арт-центр Ya Gallery. Проект складається з основної експозиції, у якій представлені кіно-, фото-, живописні та документальні втілення візій митців минулого про нездійснене майбутнє. Окрім того, у рамках проекту організовано лекційно-дискусійний блок, що складається з досліджень та обговорень архітектурних історичних та сучасних урбаністичних проблем, актуальних для України та, зокрема, Львова. Про мистецтво для життя та минулі утопії майбутнього далі в ART Ukraine.

Архітектура – це статичне просторове  мистецтво, яке формує середовище для життя й діяльності людей відповідно до законів краси. Саме архітектура є найбільш тоталітарною мистецькою формою,  оскільки її впливу не можна уникнути, проігнорувати, закривши очі, як перед полотном, чи затуливши вуха, мов від музичних звуків – архітектура визначає спосіб, у який людина існує протягом усього життя – якими вулицями ходить, у якому положенні та місці спить і де проводить дозвілля.

Усі зображення: yagallery.com

З огляду на щільність та безумовність взаємодії індивіда з простором його перебування, ті, хто мав достатньо влади почали використовувати архітектуру як засіб конструювання світогляду широких мас. Монументальні Єгипетські піраміди чи помпезні ворота богині Іштар, просторі полісні агори чи ковчеги християнських храмів, кремезні романські замки чи пишні барокові палаци, величні урядові споруди Хрещатика чи сірі коробки хрущовських панельних будинків – у різні часи зодчі сприяли чіткому усвідомленню людиною свого положення у світі.

 

Разом із тим, слід пам'ятати, що архітектурна спадщина як культурно-історичне явище – це не лише реалізовані проекти. Поруч із досі живими містами у просторі, будинки, комплекси й такі ж живі міста існують на папері як уявний світ – такий, яким би він міг бути у паралельному вимірі, у кращому житті.

 

Утопія – це зображення такого ідеального світоустрою. Це феномен, який завжди існує поза реальною дійсністю, оскільки лише відсутній досвід легітимує його «ідеальність». Актуальне поняття утопії остаточно утвердилося з початком Нового часу, який тісно пов'язаний зі зміною парадигми розуміння історії. Епоха Відродження позначила вихід за межі циклічного есхатологічного світорозуміння (за якого утопія означала звернення до невідомого минулого – Золотого Віку, Раю тощо). Способи фіксації архітектурних утопій тісно пов'язані з технологічним прогресом та динамікою мистецьких епох. Від вербальних та писемних оповідей про прекрасні міста майбутнього до кінематографу як неявної апробації утопічних архітектурних елементів на масах – утопія, зрештою, стала окремим жанром мистецтва.

 

Поле культурної критики дозволяє звертатися до утопій як до джерела нездійсненого теперішнього. Минулі утопії майбутнього уможливлюють альтернативний погляд на сучасність, визначення його структури, переваг та недоліків порівняно з паралельними неможливими проектами. Експозиція, створена у Пороховій Вежі Львова, демонструє глядачеві візуальний ряд, який окреслює форми фіксації та історичні трансформації утопічних архітектурних проектів українських, світових або вигаданих ідеальних міст.

Масова історія української архітектурної утопії розпочинається з приходом ХХ ст. Мистецькі декларації авангардистів та їхня безпосередня творча діяльність створили плідне підґрунтя для реалізації «нових світів». Одним із радикальних новаторів у створенні проекту майбутнього був засновник супрематизму Казимир Малевич. У рамках проекту “Metropolis…” Тетяна Філевська прочитала лекцію про основні поняття супрематичної архітектури Малевича. Зокрема, про вираз його урбаністичних ідей – концепцію Аероміст, що вільно літають на орбіті Землі.

К.Малевич, Гота. Архітектон. Середина 1920-х. Гіпс. 84,5×48×48 см, Бета. Архітектон. Бл. 1925. Гіпс. 27×59,5×99,3 см, Супрематичні орнаменти. 1927. Гіпс (спільно з Н. Суєтіним)

 

Із початком активної розбудови українських міст у 30-х роках минулого століття, проводиться безліч конкурсів на тотальні архітектурні проекти. Проте, очевидно, що трансформація ідей у радянський час відбувалася нелінійно. Якщо порівнювати архітектурні плани містобудування та основні пріоритети, означені в них, то найбільш виразним переходом позначене зміщення від житлової та промислової архітектури до розбудови публічних просторів та споруд політичного значення. Лекція, яку прочитав Богдан Черкес у межах виставки, зафіксувала цей перехід тематично. Дослідник розповів про львівські архітектурні утопії раннього радянського періоду. Зокрема, про двох архітекторів ХХ ст. – Ігнація Дрекслера, який був автором Львівського генплану 1928–1935 рр. і фактично передбачив територіальний розвиток міста на 100 років уперед та Ярослава Новаківського, під керівництвом якого було створено найвідоміший макет Львова. Саме ці архітектори сформували найрадикальніші утопії розвитку цілого українського міста минулого століття. Наступний розділ цієї лекції був присвячений авторам конкурсних проектів на забудову центрального простору Москви та Києва – Сергію Шестакову, Миколі Ладовському, Борису Іофану тощо.

 

На перетині утопії та дійсності в архітектурному вимірі стоїть урбаністика. Це процес розвитку середовища відповідно до уявлень архітекторів про ідеальне місце для життя цілого суспільства. Урбаністика слугує лімінальним сполучником між тоталітарністю архітектурного впливу та предметною відсутністю утопічної ідилії. Сьогодні всі урбаністичні дискусії та архітектурні рішення щодо інтервенцій у простір міста – це пошук шляхів залучення елементів утопії до реальності. Проект “Metropolis…” зміг стати майданчиком для подібних дискусій. У рамках цього тематичного блоку прочитали лекції Юрій Джигіль ( «Трасформація образів майбутнього в архітектурі на зламі ХХ-ХХІ ст.»),  Ігор Кузьмак («Конфігурація компактного міста. Львівські силуети перспектив приреченості») та Борис Єрофалов-Пилипчак («Архітектура та революція»).

 

Місією «Metropolis. Минулі утопії майбутнього» є дослідження історичної тяглості та варіативності поглядів на мистецтво для життя – архітектуру. Можливо, сучасні урбаністи та архітектори зможуть використати такий досвід візій попередників як джерело для проектування та реалізації ідеального простору у прийдешньому.    

 

Про автора:

Марина Богуш – культурологиня.