Чим загрожує нашому суспільству культурна амнезія як політична стратегія? Що веде за собою ностальгія за тим, чого з нами ніколи не траплялося? Ґрунтовне есе Ліни Романухи на важливу тему історичної пам’яті й того, навіщо вона взагалі потрібна. 

Пам'ять — це процес, і, здається, найбільше про нас говорить саме те, що ми намагаємося забути. Творення української історії нагадує постійне переформатовування жорсткого диску. Накопичену інформацію намагаються стерти вщент. У результаті отримуємо історію, схожу на мистецький об’єкт художника Аслана Гайсумова — книгу, створену з кількох підручників чеченської історії різних періодів. Цього Голема неможливо навіть розкрити, він існує як окремий, автономний, франкенштейноподібний організм. 

 

Аслан Гайсумов. З серії «Без назви (війна)», 2011

 

Звісно, у цьому контексті не можна не згадати про декомунізацію — результат набутої навички історичної амнезії. Ми вже навіть забули, що декомунізація як явище виникла не сьогодні і навіть не в 1991 році, коли на Західній Україні дуже тихо і злагоджено замінили пам’ятники Леніну на Шевченка. Що декомунізація була і в часи німецької окупації, і, трішки у іншому прояві, в періоди шістдесятництва й дисидентства.

 

Сьогодні в Україні знищують не лише пам’ятники радянської епохи, а й унікальні барокові костели, собори, замки та  палаци ХІХ століття, розграбовуються кургани, польські та єврейські кладовища. «Нові» забудовники теж недостатньо розумють, наскільки важливо збеігати історичні пам'ятки: «реконструюють» Андріївський узвіз, намагаються забудувати територію довкола Сошенка, 33,  руйнують десятки історичних пам’яток, які були навмисне доведені до аварійного стану.  Замість того, щоб будувати «новий світ», наші посадовці застрягли на процесі руйнування. Це і дешевше, і створює ілюзію активної діяльності. Пам’ятати іноді надто боляче, але виникає враження, що меморіали і пам’ятники створюють саме для того, щоб швидше забути.

 

За словами кураторки Люсі Ліпард, «культурна амнезія продиктована не стільки втратою пам'яті, скільки навмисною політичною стратегією». А художник Олександр Ройтбурд ще у 1995 році в тексті «Мистецтво і держава» констатував, що ми перебуваємо у «...традиційній радянській системі імітації культури. Вона активно виробляє нову державну ідеологію (садомазохістська звичка жити в ідеологізованому суспільстві перетворилася тут у фізіологічну потребу)». Тому те, що ми називаємо декомунізацією сьогодні, є радше символічною помстою, у якій процес очищення відбувається не цивілізовано, а серпом і молотом.

 

Пам’ять — це конструкція, неоднорідна й багатошарова. На початку 2016 року у  Фонді ІЗОЛЯЦІЯ відбулася виставка «Реконструкція пам’яті». Її учасниками стали художники та фотографи, які були вимушені залишити свої домівки в результаті окупації Криму та військового протистояння в Донбаському регіоні.

 

У межах цієї виставки дует Krolikowski Art зробили інсталяцію під назвою Розпад пам’яті. 300 фотографій, серед яких багато однотипних, були розміщені майже як килим на стіні, тільки от деякі його частини відпадали, як кахлі на старих будинках. Художники натякали, що пам’ять – це сітка математичної матриці, яку ми заповнюємо різними зображеннями. Цікаво, що фотографії були зроблені вже навіть не в Донецьку, а в містах, які нагадували «щось». Тобто часто наші спогади є симулякром, і ми здатні ностальгувати навіть за тим, чого, можливо, ніколи не існувало. 

 

Дует Krolikowski Art. Інсталяція Розпад пам’яті, 2016

 

Більша частина «нашої» пам’яті сформована не власним досвідом, а тим, що нам розповіли інші: ЗМІ, книгами, батьками. Доктор філософських наук Оксана Довгополова на лекції «Антропологія пам’ятування» говорила про те, що одна з функцій колективної пам’яті — заспокоювати, допомагати автоматично орієнтуватись у світі.

Сьогодні ми перебуваємо в ситуації розірваної історичної пам’яті. Ландшафт нашого колективного пам’ятування нагадує партизанські окопи. У понівеченому снарядами рельєфі величезна кількість землянок, де одні угрупування  видають на-гора завчені, але не перевірені власним досвідом «факти», а інші вперто мовчать.  

Тілесна пам’ять. Науковець В. Пенфілд порівнював пам’ять із звукозаписом на магнітофонній стрічці. Чим інтенсивніший електричний імпульс, тим міцніше запам'ятовуються події, факти, картини. Часто потужні електрошокові удари не лише відбиваються у свідомості людей, а й проникають у фізичний простір і залишаються на рівні тілесності й габітусів поведінки. 

 

Цікава в цьому контексті робота Івана Світличного «Субобраз» у межах проекту «PAC-UA Переосмислення». У пошуках власної ідентичності художник провів бактеріологічне і генетичне дослідження, а отримані цифрові результати разом із аналізом власної біографії та художніх робіт батька трансформував у цифрові потоки. Вони задавали форму скульптури та створювали звукове середовище. Власне, в цій апеляції до ДНК є дивна метафорика: наше тіло — мудре сховище інформації попередніх поколінь.  

 

Робота Івана Світлчного «Субобраз»

 

Але в тілесної пам’яті є ще один аспект. Нещодавно до Києва приїжджало дев’ять молодих кураторів із різних країн світу в рамках проекту Curatorial Program for Research. Серед речей, які їх здивували — радянська архітектура, яка викликала в них відчуття перебування в паноптикумі, ідеальній в’язниці, де в’язень завжди видимий і контрольований.

 

Наше суспільство просякнуте нав’язаними ще за радянських часів конвенціями поведінки. Особливо це відчутно в рівні дистанціювання: негласний кодекс поведінки передбачає нехіть до спілкування з незнайомцями, численні паркани та ґрати відгороджують нас від зовнішнього світу, у містах кількість зон відпочинку мінімальна. Звичні для нашого суспільства норми поведінки проявляються на рівні тілесності, в тому, як ми рухаємось, як говоримо, наскільки більше уваги приділяємо зовнішньому вигляду, ніж психічному й фізичному здоров’ю.

 

Пам’ять — це досвід. За деякими теоріями, людина існує як біологічний вид завдяки вмінню передавати інформацію, знаходити різні медіуми для її фіксації. З погляду семіотики кожен твір може бути проявом автокомунікації культури й суспільства. Людство залишає повідомлення собі самому в майбутньому. Нам не потрібно навіть бути живими, щоб транслювати якесь повідомлення. Книги, картини, архітектура — типові приклади того, як творіння переживають авторів. Іноді видається, що мистецтво — це можливість «виграти у шахи в Смерті». Український філософ Володимир Єрмоленко коротко та влучно описав цей процес: «Коли я дивлюся на старі скульптури, яким сотні чи тисячі років, я розумію одну річ. Мені не дуже важливо, що там є "схожість". Мені не дуже важливо, що вони щось добре "відображають". Мені важливо, що вони бережуть. Краса, яка була їхнім натхненням, вже давно мертва. Обличчя, з якого ліпився той чи той образ, швидко змінилося. Уже років за п'ять воно стало іншим, а років за двадцять чи п'ятдесят його вже не стало взагалі. А образ залишився. Мистецтво часто є єдиною в світі річчю, яка береже красу. Яка є її ангелом-охоронцем, який дає їй існувати навіть тоді, коли її вже не існує».

 

Особливо зворушують історії про процес будівництва готичних соборів. Коли ті, хто розпочали будувати храм, розуміли, що ніколи не побачать результату своєї роботи. І, власне, цей процес передачі знань «наступникам» давав надію на те, що твір буде завершений.

 

Але іноді пам’ять потрібна для того, щоб забувати. На думку філософа Вахтанга Кебуладзе, «уміння забувати доповнює здатність пам’ятати». Від вічного — до сьогодення, від постійного — до тимчасового. «Ми живемо не так у фізичному, як у культурно-історичному просторі, в якому немає усталених позицій, де все мінливо». Зміну «парадигми пам’ятування» гарно ілюструє один із чотирьох постаментів на Трафальгарській площі в Лондоні. Приблизно раз на півтора року на ньому з’являється нова тимчасова скульптура. сучасних митців.

«Синій півень» Катарини Фритч, «Подарований кінь» Ганса Хааке, «Елісон Лаппер вагітна» Марка Квінна

 

Сучасне суспільство намагається не обтяжувати себе зайвим досвідом. Сьогодні важливим стає знання того, де можна отримати потрібну інформацію і хто є експертом у певному питанні. Художник з Ізроїлю Ґай Кьоніґштайн, наприклад, взагалі вважає, що  функцію колективної пам’яті наразі виконує Інтернет.

 

Пам’ять множинна і мінлива. Спогади схожі на скельця в калейдоскопі: сьогодні ми дивимось на світ крізь одну усталену конфігурацію, а завтра колесо часу прокрутиться й картинка буде зовсім іншою, навіть попри те, що скельця наче одні й ті ж. Але не зважаючи на цю темпоральність, пам’ять має неабиякий вплива на наше бачення майбутнього. Формуючи канони, вписуючи той чи інший витвір в історію, ми, насправді, частково намагаємось убезпечити себе від забування. Поважаючи минулі покоління, ми сподіваємось, що «наступні» так само ставитимуться до нас. А оберігаючи витвори мистецтва від знищення, тим самим просимо зрозуміти інших, що творчість іноді не відємна від контексту в якому існувала: історичного, політичного, просторового.

Як і мистецтво, пам’ять часто апелює до образів, іноді сенсорних, іноді документально підтверджених, але найчастіше уявних.

 

Пригадування нагадує процес фотодрукування, коли зображення на папері з’являється після занурення в хімічний розчин. Деколи картинка нечітка, часто негативи накладаються один на одний, а буває, що папір так і залишається порожнім. І так не затишно, коли щось ніяк не вдається пригадати...