Виставка «Наше національне тіло», яка відкривається 1 червня в Музеї Тараса Шевченка, об’єднана романтичним  поняттям, запозиченим з риторики публіцистичної історичної літератури ХІХ століття. Роботи художників з Польщі, України і Росії – це спроба деконструювання національних міфів і стереотипів, які побудують у кожній з цих держав. Взаємини між поляками, українцями й росіянами як поле для спостереження у даному контексті вимагає повернення до  міфологізованих сюжетів і персонажів. Автори виставки наголошують на тому, що образи, до яких звертаються художники, мають вимушено вибірковий характер, проте дають можливість символічного «анатомічного аналізу» національних тіл цих трьох  держав. Польська кураторка Моніка Шевчик розказала про свій досвід роботи з даними темами.

 

Моніка Шевчик

Моніко, як відбувався відбір авторів до проекту?

Із  більшістю художників  з Польщі та України я кооперуюся вже багато років. Проте з Владою Ралко і Давидом Чічканом я працюю вперше. Для мене цей досвід дуже цікавий, в цілому я відчуваю, що художні висловлювання українських актуальних митців досить потужні.  Також для виставки я запросила двох художників із Росії.  Один з художників, який добре  відомий у всіх трьох країнах, – Петро Павленський, – був засуджений на два роки позбавлення волі після перфоманса «Свобода», який був пов’язаний з темою Майдану, тому під час підготовки виставки у Києві ми комунікували через  його партнера. Проте Петро вже бачив експозицію, коли вона була показана вперше в Галереї Арсенал у Білостоці. Для мене також став цінним досвід роботи з художниками із групи «Что делать?».  Важливi політичні ідеали учасників цієї групи, всі вони цікавляться ситуацією в Україні і підтримують її.

 

Практично у всіх роботах, представлених в рамках виставки,  йдеться про опозицію до влади. Тобто, національні міфи і кліше стають видимими в процесі протистояння?

Я вважаю, що держава повинна повторювати риси нашого національного тіла. Те, що я хотіла показати в рамках проекту – автостереотипи.  Показати наше власне ставлення до сучасникiв та історії. Для цього я хотіла організувати попереднє обговорення між художникам-учасниками.

 

Кілька років тому я організувала виставку, на яку запросила представників шістьох країн східного партнерства. За час підготовки проекту ми обговорювали стан наших країн.  У якийсь момент ми почали вільно висловлюватися на цю тему,  говорити про спільні проблеми і сміятися над собою. У всіх країн є такі «національні»  жарти. Я вважаю, що ця самоіронія є важливою для нас і для державних діячів. Гумор і такий метод дистанціювання дуже корисний для нашого уряду і для стосунків між громадянами і державою.  Нам необхідно використовувати подібну іронію, але, в той же час, дана виставка, її теми і методи є серйозними.

 

Говорячи про національну міфологію важливо артикулювати гендерні ярлики і неявні маніпулятивні структури. Чи апелює даний проект до цього питання?

Так, дана тема дуже важлива для мене. Проте ця експозиція включає  багато різних історій. Я думаю, що можу продовжувати цю серію довго, поки не відчую необхідність завершити. Коли я робила виставку у Білостоці, там була скульптура Анни Баумгард (Hanna Baumgard), що відтворювала образ  вагітної  жінки, яка стоїть в національному триколорі, як в хітоні. Робота була про те, як держава може маніпулювати гендерними питаннями. Схожі твори дуже актуальні в Польщі. Ми не змогли привезти у Київ цю роботу, оскільки на даний момент вона зберігається у музеї і дуже крихка.  Але навіть без неї експозиція цілком самодостатня.

 

В Украні широко підіймається питання самоідентифікації, адже процеси національного переосмислення в багатьох пострадянських державах і досі тривають. Як, на вашу думку, дані процеси відбуваються у Польщі?

По-перше, я ще раз хочу підкреслити свою повагу до людей, які долучились до процесів на Майдані, підтримували цей рух. В Україні зараз все відкрито, є багато можливостей. Хоча, звичайно, ви перебуваєте в дуже складній ситуації: енергія, яка відкрилась у людях після Майдану, дуже потужна.

 

У Польщі вже років 5 відносно стабільна ситуація. Але зараз жителі країни розділилися на два табори.  Це нація, яка протистоїть сама собі всередині країни. Робота Пйотра Укляського (Piotr Uklański)  –  це дві фотографії, які дослівно розбивають колись об’єднуючий символ руху «Солідарність».  На одному зображені люди на корабельні об’єднані у слово «Солідарність», на ішому вони розійшлись, перетворились на безіменний натовп. Тому для Польщі наразі актуальним є питання пошуку спільної платформи для дискусії, яка б знову об’єднала суспільство.

Якою б могла бути виставка, створена у колаборації з художниками Західної Європи? Чи можливий такий хід для вашої практики. Якими б, на вашу думку, могли бути принципові відмінності?

Мені здається,  найцікавішими є  кооперації саме з художниками зі Східної і Центральної Європи. На мою думку,  наше мистецтво більш глибоке – я відчуваю сильну силу в мистецькому потенціалі цієї частини Європи. Можливо, на заході мистецтво нашого часу не настільки чуттєве, не таке потужне, бо в них вже тривалий час все досить стабільно. Коли ми говоримо про ідентифікацію у Румунії, Польщі, Україні – требе розуміти, що ці країни все ще перебувають у стані протистояння, боротьби.

 

Чи може ця виставка потрапити в російську галерею?

Наразі – ні.  Я запросила художників, які використовують близьку мені риторику. Я їздила у Санкт-Петербург і не побачила можливості для такої виставки. Там немає галерей і аудиторії, яка готова обговорювати такі речі. В Україні публіка готова до самокритики, аналізу. Країна змінюється – це видно, навіть коли йдеш по вулиці.

 

У контексті дискусії щодо декомунізації та пошуку шляхів реалізації даної програми подеколи в Україні нищаться цінні з точки зору історії і культури об’єкти. Що ви думаєте про долю пам’ятників радянського минулого?

В мене є цікавий приклад з історії мого міста. У нас є пам'ятник визволителям Білостоку, тобто монумент радянській армії. Проте в ньому немає нічого кричущого – абстрактний символ, ніякого соцреалізму. Очевидного приводу для демонтажу не було, проте його історія була відома. Тому хтось із представників правих політичних поглядів маркерував пам’ятник написом: «Бог, честь, Батьківщина». Але  ж ніхто не може стерти цей напис, бо ніхто не може протестувати проти Бога, честі, Батьківщини.

 

Сьогодні нам потрібна якісна освітня модель. Звичайно, немає нічого хорошого в надмірній кількості монументів Леніну.  Але ж деякі з радянських пам’яток є хорошим прикладом мистецтва, слідами пам'яті.  Для мене цікаво знайти такий монумент в пострадянському місті, а ще цікавіше зустріти у міському просторі скульптуру Жанни Кадирової.

Коли ми говоримо про архіви, минуле, у нас виникають проблеми з достовірністю, неможливістю свідчення про трагедію (згадуючи Джорджо Агамбена), фальсифікацію. Якими інструментами, на вашу думку, ми повинні користуватися, аналізуючи нашу історію?

Я вірю в силу художнього висловлювання – це потужний інструмент для реконструкції  міфів. Коли художник опановує іконографію міфу і може її відтворити, це дає нам можливість переосмислення. У нас все ще є момент приховування, щось ще заховано під нашою шкірою. Я впевнена, коли ми говоримо відкрито, ми в кращій позиції, ніж коли ми щось приховуємо.

 

Мистецтво – дуже хороший інструмент, тому що в ньому немає агресії. Адже мистецтво можна ігнорувати.  Воно відкрите для людей, які спроможні сприймати, відкрите для нового розуміння. Тому саме мистецтво є найкращим інструментом для зміни світу. Залишається сподіватися, що влада  навчиться сприймати мистецтво таким чином і буде прислуховуватися до нього.

 

Виставка «Наше національне тіло» пройде за фінансової підтримки Міністра культури й національної спадщини Республіки Польща.

 

***

Моніка Шевчик (р. н. 1961) – куратор виставки «Наше національне тіло». З 1990 року очолює Галерею Арсенал у Білостоку, визнану однією з найважливіших у Польщі. Засновниця й керівниця Підляського товариства підтримки мистецтв (2004-2013). Виступила кураторкою Колекції ІІ – вражаючої збірки творів сучасного мистецтва, створеної спільними зусиллями Галереї Арсенал і Підляського товариства підтримки мистецтв, а також кураторкою багатьох виставок сучасного мистецтва.

 

Про автора

 

Валерія Карпань – культурний менеджер, куратор, культуролог.