Назар Білик — один з найвідоміших сучасних скульпторів України. У грудні в національному музеї «Київська картинна галерея» відкрився його новий персональний проект «Уявні відстані». Це перша персональна виставка Назара за останні три роки. Вона привернула велику увагу як з боку широкої аудиторії, так і професійної спільноти. Проект реалізований спільно з арт-менеджеркою Іриною Юферовою, яка спеціально для Art Ukraine провела інтерв'ю з Назаром і поговорила про експозицію «Уявних відстаней».

 

І.Ю.: Твій проект «Уявні відстані». Про що він?

 

Н.Б.: Він про стосунки з собою і людьми, про діалог і неможливості знати іншого напевно. Іноді людей пов'язують довгі роки знайомства, але чи означає це, що ми здатні побачити іншого в повній мірі? Як змінюється наше сприйняття під впливом отриманого досвіду і часу? Ці питання лягли в основу ідеї проекту. У Київській картинної галереї мене спонукало виставитися саме середовище. Коли я дізнався, що за огорожею в виставковому залі стоїть велика скульптурна група, прихована від очей глядача, проект склався в єдину картину. Присутність цієї скульптури і її недосяжність для глядача створює якусь таємницю. Мій проект по суті про таємницю людини як такої. І хоча таке формулювання досить очевидне, часом всі ми потрапляємо в ситуацію стану «на дотик», коли питання розуміння себе і навколишнього ситуації актуалізуються.

 

Фрагмент експозиції «Уявні відстані» у Київській картинній галереї

 

І.Ю.: Назва проекту «Уявні відстані». Про які відстані ти говориш?

 

Н.Б.: Про відстані між ймовірним знанням і реальністю, про особисті надбудови і шаблони, що відсторонюють нас від себе та інших.

 

І.Ю.: Перше, що бачить глядач на виставці — це твій фотопортрет і скульптури, вкриті пластиком, що нагадують портрети людей. Деякі портрети всередині під пластиком реалістичні, обриси чітко проглядаються. Інші ж — абстрактні, у них лише з певного ракурсу вгадується нечіткий силует людського обличчя. Розкажи, будь ласка, про цей зал. Чому експозиція починається саме з нього?

 

Н.Б.: Представлені портрети взяті з полиць майстерні, деякі я робив протягом приблизно 15 років, в різні періоди часу. Це етюди з натури, які я опрацював прозорим пластиком перед виставкою. Ліплення портрета — це завжди спроба фіксації людини в часі. Без погляду на портрет або фото складно пригадати точні риси обличчя в своїй свідомості. Вони розмиті. Тому я заповнив зліплені портрети пластиком, повертаючи стан розмитості, що зберігає про них свідомість.

 

Така ламінація документує особисті спогади і говорить про те, що знання, навіть про близьких людей, завжди туманні, неповні і часто їх потрібно добувати, позбавляючись від власних шаблонів сприйняття. У першому залі я запрошую до обговорення взаємин між людьми.

 

Назар Білик. Автопортрет

 

І.Ю.: За яким принципом ти обирав людей для портретів?

 

Н.Б.: Тут не було вибору ... Життя обирало за мене: з кимось я був дуже близький, дружив, з деяким спілкуюся і зараз.

 

І.Ю.: У цьому проекті ти, як митець, відкрився з несподіваного боку для тих, хто знайомий з твоєю творчістю. У всіх своїх проектах останніх 5 років ти працював з контрформою. У цьому проекті працюєш з об'ємом і робиш портрети. Що підштовхнуло тебе до таких змін? Яке завдання ти для себе ставив?

 

Н.Б.: Лейтмотивом моїх робіт завжди є взаємодія об'єкта і простору. Дослідження об'єкта і його «другої частини». Тієї, яка відсутня, але заявляє про себе у вигляді простору. Це ідея про те, що створення твору мистецтва — це створення простору, а реальність — лише те, що ми вигадуємо на шляху до неї.

 

Я працюю з матеріалом як основою реальності, і намагаюся з його допомогою вивчити нематеріальне. У серії портретів я використовую дві реальні субстанції: пластик і гіпс, щоб торкнутися ідеї про відносність нашого знання про інших. Процес створення цієї серії не можна назвати чимось задуманим, а потім створеним. Ці роботи було виявлено, а не створено. Вони зберігалися в майстерні багато років, а потім ожили в інших формах. Це звучить дуже містично, але з досвіду я знаю, що чим менше свідомість, раціо, проникає в форму, тим вона цікавіша. Так що створення об'єктів не є метою, яку я переслідував, готуючись до виставки. Створення середовища, міфологічних можливостей — ось, що для мене цікаво. Мою увагу привертає «нематеріальність» прозорого пластика. Він спочатку текучий, але під впливом середовища змінює свої властивості. Так само я небайдужий до бурштину, цієї природної смоли. У дитинстві, коли бував на Балтійському морі, знаходив уламки бурштину. Бажання знайти частину історії, застиглої в смолі, змушувало мене бродити берегом годинами. Ця зацікавленість історією і пам'яттю, залишеною землею, ніби послання крізь час, притаманна мені і нині. Я звертаюся до його нескульптурності, коли хочеться дематеріалізації.

 

І.Ю.: Ти використовуєш у створенні портретів свою авторську техніку, заливаючи їх полімерними матеріалами. Так ти досягаєш ефекту нашарування зображення внутрішнього і зовнішнього.

 

Н.Б.: У серії портретів я використовую нехарактерний для скульптури принцип і направляю розвиток сюжету: рух об'єму не від об'єкта до глядача, а навпаки. Глибина, простір, розчинення — це методи, з якими скульптура взагалі не працює. У традиційній скульптурі сюжет завжди розгортається в напрямку від об'єкта в простір. Це напрямок від поверхні вперед. Я ж розгортаю цю динаміку і направляю її всередину. До тієї реальності, якої не видно, вона прихована в товщі прозорого пластику. Рух до реальності як основа творчості — це ще одна ідея проекту.

 

Назар Білик. Портрет

 

І.Ю.: Минулого року ти з'їздив до Каппадокії, і ця поїздка сприяла появі ідеї проекту «Уявні відстані». Розкажи, будь ласка, про цю поїздку.

 

Н.Б.: Для мене Каппадокія стала місцем сили. Я був вражений красою вулканічного ландшафту, який простягається на десятки кілометрів. Я потрапив у світ об’ємів, створених природою. Це дуже близько до методу, який я використовую при створенні своїх скульптур. Там я навіть жив в покинутій печері. Це була своєрідна спроба побути на самоті, заглибитися в роздуми, пошукати, задуматися. За відсутності зовнішніх подразників ти можеш відповісти собі на важливі питання. Така ізоляція необхідна для того, щоб відросли вуха у твоїй душі. Там сама природа подбала про це, а людина просто зберегла створені середовищем умови для світу і тиші.

 

Назар Білик. Карти

 

У Каппадокії я опинився в світі метафізики, зафіксованої в формах, і отримав якийсь особливий імпульс, який спробував перенести на рівень форми. Так були створені 3 масштабні роботи, представлені в експозиції виставки. Одна з них — абстрактний рельєф, триметровий автопортрет.

 

І.Ю.: Автопортрет відсилає до твоїх попередніх проектів, де ти працював з контрформою.

 

Н.Б.: Так і є. Це була фіксація портрета в його незвичному вигляді, деякі несвідомі рухи олівцем після поїздки до Каппадокії. На маленькому клаптику паперу, який я збільшив. Такий прорив несвідомого і його монументалізація в розмірі моїх параметрів перетворився в портрет на повний зріст. Фігура, яка служить стимулом для вільних асоціацій, і глядач може побачити там довільні образи. Такий собі тест, заснований на припущеннях і здогадах. Що людина побачить в плямі, визначається особливостями її особистості і служить психологічним інструментом пізнання.

 

Назар Білик. Портрет з іншою площиною

Назар Білик. Портрет з іншою площиною (фрагмент)

 

І.Ю.: Цей проект ти готував близько року, для експонування в конкретному просторі — Київській картинній галереї. Скажи, ідея і втілення відразу вигравірувалися у тебе для цього проекту чи видозмінювалися по мірі підготовки проекту?

 

Н.Б.: До цього всі мої виставки формувалися на основі вже готових робіт. Я розумів як хочу їх експонувати і спокійно готувався. У цьому проекті все інакше. Він схожий на резиденцію. З одного боку, це хвилююче і складно через безперервний пошук і сумніви, та й дедлайн підтискав, але є у всьому цьому якесь задоволення, що підштовшує до мети. У підсумку виставка виявилася досить особистою ... Її ідеї — це мої питання, які звелися до публічного промовляння. Без місії і порад. Я досить скромно себе поводжу в цьому сенсі. Навпаки — мій голос затихає під тиском відчуттів навколишнього світу і від особистих переживань.

 

І.Ю.: На ці особисті переживання, напевно, спонукає здобутий досвід? У заключній роботі проекту ти якраз розмірковуєш про досвід і про відбитки, які він може залишати в нашій душі, і як може впливати на нас.

 

Н.Б.: Заключна робота експозиції — шестиметровий горизонтальний рельєф. Не дарма я назвав її «Відстань». Величезна скульптура своєю масою витісняє глядача з простору залу, повертаючи його до початку експозиції. Таким чином запрошуючи виконати подорож всередину себе ще раз, привласнити досвід і, можливо, в результаті стати ближчим до себе самого.

 

Назар Білик. Відстань

 

І.Ю.: Ти задоволений своїм новим проектом?

 

Н.Б..: Я відчуваю, що це важливий етап. І я вдосталь висловився...

 

І.Ю.: Ти перфекціоніст?

 

Н.Б.: Так.

 

І.Ю.: Тобі це заважає?

 

Н.Б.: Вже не можу по-іншому. Я зрозумів, що мій спокій забезпечує тільки на совість зроблена робота. Та, якою я задоволений, саме вона дає мені сили.

 

Виставка триватиме до 14 січня 2018 року в національному музеї "Київська картинна галерея" за адресою вул. Терещенківська, 9.