Нещодавно було обрано переможця та лауреатів двох спеціальних премій конкурсу молодих українських художників МУХі 2015. Першу премію міжнародний склад експертів присудив Дар’ї Кольцовій. Спеціальну премію «За найкраще концептуальне рішення» отримав Антон Саєнко. А грошову нагороду «За актуальність теми» отримала група «Суповой Набор» (Петро Владіміров, Євген Королітов).

 

Останнім премію вручала Оксана Баршинова – експерт конкурсу, історик мистецтва, завідувач науково-дослідного відділу мистецтва ХХ–початку ХХІ століть Національного художнього музею України, кураторка. Вона розповіла ART UKRAINE про складність роботи експерта та досвід кураторської співпраці з молодими художниками.

 

 

Чому для вас є важливою участь в якості експерта у конкурсі молодих українських художників МУХі 2015?

 

Це певним чином верифікація професійних здатностей і досвіду. Під час обговорень можна застосувати здобутки та напрацювання щодо визначення того, що є мистецтвом сьогодні. Це те, що важливо саме для мене. Бути експертом в конкурсі молодих художників – це виключна можливість бачити речі, які нікому майже не відомі; дуже цікаво потім поспостерігати за тим, як розвивається художник, якому ти дав шанс. У роботі з молодими художниками необхідно вміти розпізнавати щось цінне і здатність людини розвиватися. Дуже важливо побачити потенціал, який згодом розвинеться у щось конструктивне.

 

Що було найскладнішим у виборі 10 фіналістів?

 

По-перше, кількість. По-друге, незнання більшості художників і при цьому бажання дізнатися про них більше. Конкурсанти представляли кілька проектів – здавалося, обрати один було б простіше. На мій погляд, іноді кілька проектів розсіюють увагу щодо художника.

 

Думки експертів у конкурсі розходилися. Були лише кілька постатей, враження від яких більш-менш збігалася. Для мене важливо було підтримати цікаві проекти не тільки київських художників, а й представників інших регіонів. Мою увагу привернули дуже цікаві львівські художники, невідомі мені досі. На мою думку, експертна рада підібрана вдало:  її представляли люди різних традицій, художніх шкіл, осередків. Але, зрозуміло, кожен із нас має свої смаки й уподобання. Так, Тетяна Тумасьян симпатизувала харківським художникам, що цілком закономірно (так само, як і я краще знаю київських художників). Але мені здається, що ми всі прагнули дізнатися більше про художників з інших регіонів і бути справедливими в оцінках.

 

Номінанти, переможці, куратор та експерти конкурсу МУХі 2015

 

Ви часто подорожуєте та маєте можливість порівняти молодих художників в Україні з митцями із інших країн. Чи є в українців щось своє, особливе? Чого наші молоді художники можуть навчитися у закордонних колег?

 

Залучати наших художників до міжнародних проектів стали активніше на тлі драматичних подій, що відбуваються зараз в Україні. Ті ж Микола Рідний і Сергій Жадан з проектом «Сліпа пляма» на Венеційській бієнале, Микита Кадан на Стамбульській бієнале – вони виглядають дуже непогано. Мені, до речі,  сподобався Кадан: йому було виділено прекрасне місце, просто контрапункт серед інших проектів. Кураторка Каролін Хрістов-Бакарджиєв, – одна з мега-величин у світі сучасного мистецтва, – зробила проект Микити Кадана важливим висловлюванням на бієнале.

 

Наші художники виділяються тематично: перш за все – соціальним контекстом. Так само, як і наш павільйон, який в цьому році був на Венеційській бієнале; так само, як і участь Андрія Сагайдаковського чи «Відкритої групи» в проекті Вроцлава-Львова (також у Венеції). Це праця з дуже важливою проблематикою про правильний хід і нашу самобутність. Адже якщо подивитися на іноземних художників, які переживають той самий досвід, що і ми, – постколоніальний, постімперіалістичний, пострадянський – їхня робота зумовлена дуже сильним зв’язком з ментальністю, традицією та стереотипами, з дуже конкретним локальним контекстом. Говорити ж сьогодні про якісь національні школи не доводиться. Мова мистецтва міжнародна, універсальна. Звичайно, наші художники так само, як інші, працюють в найрізноманітніших медіа. Це і відео, і фотографія, і живопис, і перформанс – абсолютно все те, що зараз характерне для світового мистецтва. Тому своєрідність може насправді існувати тільки на рівні глибини роботи та критичного осмислення усієї цієї проблематики, яку нам дає життя, особливо – суспільне життя та гостра ситуація, в якій ми опинилися.

 

Яка роль молодого художника, який починає свій активний виставковий шлях, сьогодні в рамках сучасного українського  арт-поля? Кого він потребує насамперед для свого подальшого якісного розвитку? Чи варто сподіватися тільки на самого себе?

 

Буває, мені випадає спілкуватися з художниками-початківцями, які, наприклад, закінчили нашу академію. Приходять і кажуть: «Ми хочемо займатися сучасним мистецтвом». При тому, що, маючи академічну освіту, мислять залежно від матеріалу; матеріал, техніка над ними домінують. «Жертви» глини або олійного живопису, скажемо прямо. Звісно, це непросте запитання: як таку людину «перетворити» на сучасного художника, коли в неї є прагнення і вона хоче зробити цей вибір? По-перше, людина має усвідомлювати, що вона готова долати певні перешкоди перш за все в собі, стати на шлях непевності й невідомості, постійно робити кроки «в порожнечу». По-друге, молодому художнику необхідна людина для діалогу, яка його вислухає (майже як психоаналітик), подивиться його роботи, буде з ним працювати у напрямку вивільнення та втілення ідеї. Це може бути галерист, куратор, мистецтвознавець, будь-яка людина, яка працює в мистецькому полі, головне – щоб вона його направила або просто вислухала. Звісно, ще дуже потрібна самоосвіта – читання, відвідування виставок, накопичення й аналіз інформації про те, що відбувається в світі мистецтва.

 

Експерти МУХі 2015: Надім Самман, Катерина Тейлор, Тетяна Тумасьян, Оксана Баршинова, Януш Балдиґа

 

Чи можна говорити про нове покоління українських митців? Чи є до цього передумови (яскраві художники від 20 до 30 років, у яких з'являються перші виставки)? Або взагалі не варто звертати на них увагу на такому ранньому етапі творчого шляху?

 

Я б не сказала, що з’явилося нове покоління. Поки що не бачу якісних змін. Можливо, трохи пізніше ми зможемо говорити про таке явище. Ми досить довго чекали на молоде покоління, протягом 90-х. Здавалося, після яскравого спалаху Нової Хвилі воно «народиться» одразу ж. Насправді ж майже 10 років відбувався процес накопичення сил. А потім – яскравий ривок у 2004-му році, який дуже чітко розділив покоління. Майбутня нова генерація, можливо, не буде так сильно відрізнятися від теперішньої, тому її важко наразі помітити. Сучасні художники, які почали свою активну практику після першого Майдану, досить широко охоплюють і  продуктивно опрацьовують наявне сьогодні коло проблем.

 

Вручення спеціальної премії МУХі 2015 групі «Суповой набор» за актуальність теми

 

Розкажіть про роботу з молодими художниками в рамках ваших кураторських проектів. Які цінні моменти ви винесли з цієї співпраці? Можливо, тут є і негативний досвід?

 

Негативу, скажу чесно, не було. У мене практично немає досвіду праці  з продакшеном, коли художник створював роботу спеціально до виставки. Крім єдиного випадку, коли в музеї була виставка «Перегони з часом». Тоді ми запросили Івана Світличного, який відзняв відео спеціально для виставки. Після виставки ми одразу стали друзями. Ось такий позитивний досвід. У музеї та й поза музеєм зазвичай залучаю готові роботи художників відповідно до концепції та проблематики виставки. Але, звісно, надзвичайно цікаво працювати з продакшеном.

 

Експозиція проекту «Перегони з часом». Фото надано НХМУ

На початку спільної роботи куратора і художника може бути дуже щирий та навіть гострий діалог – кожен має відстояти свою думку до кінця. Можливо, це навіть буде суперечка, але, коли ви вже дійшли згоди, куратор має бути відданим художнику; він має відстояти ідею художника і бути повністю на його боці. На стадії підготовки проекту художник і куратор можуть мати діаметрально протилежні погляди – це нормальний процес. Якщо доля вже звела їх, то вони мають співпрацювати у цілковитій професійній довірі, хоча й чисто людські стосунки дуже важливі. Є багато митців і кураторів, які, перебуваючи в одному художньому полі, можуть ніколи не співпрацювати. Такий союз може бути не тільки професійним, але й світоглядним збігом. Якщо ми подивимося на кураторів-класиків, то в них все одно є своє коло художників, якими вони займаються, які є для них серцевиною розуміння художніх процесів. Мені здається, що справжній куратор, який працює з сучасним мистецтвом, завжди йде від матеріалу, відштовхується у формуванні концепції від художника, багато спілкується з митцями; відповідно, є певна кількість тих, котрі найбільше збігаються з його уявленням про те, що є мистецтво. Класичний приклад – Акіле Боніта Оліва, який ввів термін «трансавангард» для 5 художників, які стали серцевиною його концепції.

 

Експозиція проекту «Перегони з часом». Фото надано НХМУ

Чим важливі конкурси формату МУХі для художнього середовища в Україні? Арт-менеджери, мистецтвознавці, галеристи, куратори, колекціонери зацікавлені у збільшенні кількості подібних проектів? У чому цінність конкурсів в порівнянні з резиденціями, освітніми програмами, фестивалями, грантами?      

 

У цьому випадку надзвичайно великою є роль галерей. Галереї можуть працювати з молодими художниками, спрямовуючи їхній розвиток. Наприклад, Марина Щербенко і Павло Гудімов дуже ефективні щодо цього. Також – великі проекти, в яких художники можуть брати участь, порівнювати себе з іншими, відшліфовувати своє мистецьке бачення. Колекціонери, музеї, різні інституції з’являються вже на цьому етапі. Звичайно, конкурс – це також шанс, але, на мою думку, коли ти вирішив стати сучасним художником і відразу подаєшся на конкурс, то не отримуєш жодного ефекту. Все одно на виставках має бути напрацьований певний досвід.

 

У такому випадку практика проведення резиденцій дуже потрібна.

 

Так, звичайно. Резиденції – це дуже важливий фактор формування мистецтва. Раніше були сквоти, «колонії митців», довготривалі виїзди на пленери і симпозіуми. Художники групуються не випадково: їм необхідно обмінюватися думками та ідеями, потрібно мати своє коло. Звичайно, є й дуже ефективні творчі колективи, – як, наприклад, «Відкрита група», – які зробили обмін думками між постійними й залученими учасниками своєю творчою стратегією.

 

 

Експозиція проекту «Уява. Реальність». Фото Олександра Бурлаки

 

Багато художників зараз працюють з темою подій Майдану і війни. Раніше ви у своєму коментарі до шорт-листу фіналістів конкурсу МУХі згадали цю закономірність і помітили, що немає сильних робіт. Як ви думаєте, що сприяє поширенню такої тенденції? Можливо, достатньо рефлексивні роботи з'являться після закінчення війни? Може, є роботи, які ви вважаєте більш вдалими з погляду художнього висловлювання у художників старшого покоління? (Оксана Баршинова: «Мені здається, що попри різницю в експертних думках, ми в результаті отримали дуже цікавий і різноманітний список фіналістів. Їхні твори представляють ті медіа, в яких найбільш продуктивно працюють сучасні українські художники. Моє спостереження в процесі відбору: багато робіт на тему війни, але немає жодного дійсно сильного висловлювання. Все досить однозначно, з пропагандистською прямотою»).

 

Так, я писала, що було багато робіт на тему війни та Майдану, але жодна з них мене особисто не зачепила. Яка роль мистецтва під час війни, і як змінюється художник та його творчість – питання складні. Художники можуть рухатися шляхом накопичення досвіду або музеєфікації, шляхом безпосередньої фіксації якихось подій, відчуваючи себе репортером, очевидцем. Можливо, ми займаємося самообманом, сподіваючись, що художник розкриє нам суть речей, а насправді художник перебуває в такій же ситуації, як і ми. Більшість художників так само залучені до активістської діяльності, яка не дає їм можливості дистанціюватися в цій ситуації. Можливо, про війну будуть створені (або створюються вже зараз) роботи, тематично не пов’язані з нею. Але вони будуть нести в собі дуже важливий заряд енергії подій, які змінили світ. Війна ж важлива не сама по собі, а тим, наскільки вона змінює картину світу. Художник вже реагує на ці світоглядні зміни.

 

У представлених на конкурсі робіт є очевидні хиби: майже всі вони пропагандистські, однозначні, прямолінійні. Крім зовсім небагатьох, де зміст ускладнений, а форма цікава.

 

Що дає досвід війни для розуміння мистецтва, то це те, що будь-яка річ може стати знаряддям пропаганди, і це дуже важливий момент переоцінки. Раніше, коли ми говорили про Другу світову війну, існувала така думка, що, попри соцреалізм, жорстку ідеологічну систему контролю, загальну міфотворчість і брехню, художники пішли на фронт і малювали безпосередньо там, що і стало справжнім реалізмом. Але сьогодні стає зрозумілим, що це не так: все одно люди займають певну позицію, і ця позиція часто не дає відокремити себе від усього, що навколо.

 

Зараз в Національному художньому музеї відкрилася польсько-українська виставка «Уява. Реальність», яка, зокрема, присвячена роздумам про те, чим є війна, чи відкриває вона момент істини. Усвідомити себе нам допомагає польська частина (куратор – Вальдемар Татарчук), яка є дуже сильною позицією в діалозі. Насправді вони вказали на те, що все є медіа-продуктом: війна дуже швидко і легко споживається, стає елементом поп-культури, а також засобом маніпуляції, коли глядач перебуває поза нею, в зоні комфорту. Українська частина (куратор – Тарас Полатайко) будувалася за принципом міри дотичності художників до військового конфлікту. З одного боку, ці твори більш безпосередні (тяжіють до жанру документу), а з іншого – також виявляють сутність мас-медіа, що змушують дивитися на війну під певним кутом. Мені здається, сьогодні кураторські проекти можуть сказати про війну, – про те, в якій точці її усвідомлення ми перебуваємо, – більше, ніж окремі художні твори.

 

Експозиція проекту «Уява. Реальність» в НХМУ. Фото Олександра Бурлаки

 

 

Ви були знайомі з творчістю якихось учасників конкурсу МУХі раніше чи тільки з конкурсними проектами? Чи важливо, які медіа обирає художник для конкурсного проекту?

 

Знайомство з творчістю митця в цілому дає можливість спостерігати. Один проект може дезорієнтувати, створити хибне враження. Коли бачиш кілька проектів і знаєш, як розвивається свій потенціал, тоді, звісно, легше робити висновки.

 

Звичайно, деяких художників я вже знала. І, чесно кажучи, деяких хотілося підтримати (справді талановиту людину  завжди варто підтримувати, навіть якщо на тлі інших проектів її робота в цьому випадку не найрепрезентативніша). А, крім того, є художники, яких я знала ще до початку їхньої художньої практики. Наприклад, Дана Косміна: вона була моєю студенткою в академії, навчалася на архітектурному факультеті. Дуже цікаво, як люди з однієї сфери переходять в іншу, як розвивається їхнє критичне мислення і розкривається творчий потенціал.

 

Безумовно, важливо, які медіа обирає молодий художник, але це тільки перший крок. Це дуже правильно, що він одразу мислить категоріями медіа. Тут можна вже оцінювати, наскільки релевантні ідея та медіа. Ми живемо в епоху «після концептуалізму» і, відповідно, митець має досить добре розуміти, що йому потрібно, щоб найкраще виразити свою ідею. Я думаю, що в даному випадку на куратора  покладається найбільша відповідальність – об'єднати різноманітні проекти в одному просторі, в один наратив, а також співпрацювати з художником щодо найбільш переконливої візуалізації його ідеї.

 

 

Сьогодні значення роботи художнього керівника, – куратора, – куди більша, ніж просто створення виставки. Яке головне завдання кураторів сьогодні?

 

Роль куратора – допомагати художнику ставати художником. Створити ситуацію діалогу між художником і глядачем. Працювати з художником можна різними шляхами: допомагати обрати медіа, відшліфувати ідею, зробити її придатною до трансляції. Не менш важливим є введення художників у більш широкі контексти – не просто персональні виставки, а саме групові проекти; спілкування і порівняння з іншими художниками, що й самому художнику дає усвідомлення, чим є його мистецтво. Звісно, коли це молоді художники, то від куратора залежить дуже багато. Саме куратор виступає каталізатором ідей і дає змогу реалізувати ці ідеї. Звичайно, куратору треба не менше, ніж художнику, дивитися і бачити – це та інформація, яка аналізується, структурується і, власне, з якої виходять цікаві проекти.

 

Редактор матеріалу: Євгенія Буцикіна

 

***

Про автора

 

Марина Леонтьєва – студентка факультету теорії та історії мистецтва НАОМА.