Вже сьогодні стане відомим лауреат другої Премії Бориса Возницького за видатний внесок у розвиток музейної справи. Ця премія, яку започатковано Мистецьким Арсеналом, щодва роки вручається музейникам, які, попри майже нестерпні умови функціонування галузі в сучасній Україні, примудряються рухати вперед свою нелегку, але таку соціально корисну справу. Сьогодні ми повертаємося до першого переможця Премії – Олеся Пошивайла, директора Інституту керамології і провідного наукового співробітника Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.

 

Село Опішне розташовано у центрі гоголівського маршруту на Полтавщині – якраз між Великими Сорочинцями і Диканькою. Проте, знамените це невеличке селище зовсім іншим. Це найвідоміший в Україні центр гончарного промислу, де й по сьогодні живуть фантастичні майстри cтародавньої справи, існує великий музей гончарства і інститут керамології, которим керує активіст розбудови гончарської справи Олесь Пошивайло.  З паном Олесем ми познайомились у Києві, куди він приїхав на вручення Премії Бориса Возницького у 2013-му. Бадьорий і говіркий чоловік справляв враження людини, щиро захопленої своєю справою. Одразу ж подарував купу книжок і журналів про опішнянську кераміку, надрукованих протягом останніх кількох років. Розказав про значну активність у опішнянському музеї: симпозіуми, виставки, фестивалі – навіть важко уявити, що все це відбувається у невеличкому селі на Полтавщині.

 

Так, ми звикли по-снобістському ставитися до «провінційних» ініціатив, вважаючи, що усе більш-менш цікаве відбувається у Києві. Коли потрапляєш до Опішного, усі ці стереотипи руйнуються в одну хвилину. Неймовірне село, з чудовими краєвидами, багатющим музеєм, дешевою смачною їжею і усміхненими красивими людьми геть не вписується в модний і актуальний образ деградуючого села де «так страшно жити».  

Сюди хочеться повертатись знову і знову, щоби ще раз побачити фантастичні гончарні вироби місцевих майстрів і отримати величезний заряд оптимізму й любові до нашої країни. Напередодні травневих свят і літніх канікул дуже рекомендуємо вам внести Опішне у свій план подорожей, адже поїздка сюди справді того варта і може стати частиною більш широкого туру розкішною Полтавщиною.

 

Експонати Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

 

- Олесю,  яким чином ви прийшли до ідеї створення в Опішні Вашого музею? Чи були до Вас якісь попередники чи аналоги?

1904 року до Опішного прибув Петро Ваулін – відомий художник-технолог, який працював в Абрамцево з багатьма відомими російськими художниками. Він був вражений асортиментом гончарних виробів опішнянських гончарів, різноманіттям глин. І він настільки зацікавився цим, що кожного літа до 1906 року приїжджав сюди, працював з гончарями, тому почав стихійно збирати колекцію кераміки старовинних зразків.  І тут він і відкрив перший публічний музей. У 1906 році він виїхав звідси до Петербурга, тому музей було продано музею Полтавського губернського земства. Це був перший досвід з відкриття музею тут, в Опішному.

 

Другим досвідом стало те, що моя бабуся в 70-х роках почала стихійно збирати колекцію кераміки, вишивки, народного живопису і відкрила домашній музей, до якого з’їжджалися люди навіть із-за кордону. Люди, які побували в цьому музеї, могли взяти щось собі на згадку – вони розбирали найкращі вироби. Тому, коли я створював вже свій музей, тут залишилося тільки найгірше: биті та щербаті вироби. Пізніше музей став частиною мого життя.  І тому, коли 85-го року для місцевого художнього заводу кераміки збудували нове приміщення і він туди перемістився з цього земського будинку, то виникло питання, як його далі використовувати. Завод хотіли віддати робітникам під гуртожиток. Проте віддати під гуртожиток – це перепланувати його, змінити його абсолютно і втратити як пам’ятку. Тому я ініціював створення там музею. У 1989 році Кабінет Міністрів України прийняв рішення щодо створення Державного музею-заповідника українського гончарства.

 

- Скажіть, будь ласка, а воно - робити музей і такий великий культурно-мистецький осередок так далеко від столиці? З якими перешкодами ви стикаєтесь?

- Справа дається тобі легко, коли ти закоханий у неї. Тоді знаходяться люди, які підтримують тебе, однодумці, які можуть допомогти. Для мене такими людьми стали Борис Олійник та Олесь Гончар, багато художників, зокрема – Дерегус. Завдяки цим людям музей і постав.

 

- За радянських часів – зрозуміло, адже радянська влада дуже опікувалася народним мистецтвом, порівняно з сучасною. А як Вам вдається виживати і розвиватися сьогодні?

- Ми перебуваємо на межі і нікому не потрібні. Проте, не дивлячись на це все, ми робимо свою справу, аби зберегти гончарство.

 

- Які Ваші головні ініціативи, якими Ви пишаєтесь? Чим Опішня може зацікавити туристів?

- У нас найбільша колекція кераміки, яка налічує близько 50 тисяч екземплярів. Це найбільша в Україні колекція традиційної кераміки.

 

- Яку частину з цієї колекції може побачити пересічний глядач?

- Дуже мізерний відсоток – близько одного. Все інше зберігається у фондосховищах. Проте іноді ми практикуємо виставки, на яких презентуємо деякі фондові речі. Бо можливості показати їх в експозиції немає, оскільки за 25 років існування музею не було побудовано жодного приміщення. Це, з іншого боку, і добре, що ми не збудували традиційного музею, як у всіх інших.

 

- Яка кількість відвідувачів в середньому відвідує Опішню? І хто ці люди?

- Від тридцяти до сорока тисяч на рік. Для області це найбільша відвідуваність. Минулого року за квитки до музею ми заробили близько семиста тисяч гривень. А на рахунок відвідувачів – переважно це організовані групи, які збираються через туристичні фірми, але протягом останніх двох років переважають сімейні екскурсії.

 

- Загалом до вас їдуть із Полтавської області чи кияни?

- Як не дивно, з Полтавської області їдуть найменше. Найбільше людей приїжджає з Сумської, Харківської, Дніпропетровської областей. Останні два роки багато людей з Донбасу приїжджали.

 

Інтер’єр музею

 

- Таким чином, ми розуміємо, що Ви свідомо, підсвідомо чи, може, навіть вимушено  створили дійсно сучасний музей нового типу і справді дійшли до тих сучасних тенденцій, які характерні в усьому світі: часткова чи повна відмова від перманентної експозиції, модернізація, залучення людей до додаткових активностей. Але, поза тим, у Вас така шикарна колекція. Чи створюєте Ви якийсь каталог за нею, який може бути доступний громаді – наприклад, зацікавленим студентам в Києві чи закордоном?

- Як такого каталогу ми не створюємо, оскільки, щоб його створити, потрібні  кошти, яких і так не вистачає. Але головне – не так кошти, як люди. Потрібні фахівці, які б цим займалися. У нас їх немає. Тобто люди, які могли б цим займатися, є, але поза межами нашого музею. Протягом останніх років ми проводимо багато масових заходів, кураторами яких є співробітники музею – це фондові працівники, працівники бібліотеки, наукових підрозділів, які, крім посадових обов’язків, повинні ще займатися кураторством і керувати різними фестивалями. І це забирає багато часу.

 

- В Опішні функціонує гончарний колегіум. Куди потім йдуть працювати його випускники? Який попит на таких фахівців? Чи створюється в Опішні центр виробництва гончарних виробів?

- Свого часу колегіум став актуальною проблемою, адже гончарство почало  занепадати і молоде покоління не хотіло займатися ним. Тому ми вирішили створити колегіум в структурі музею заповідника. Навчання в ньому триває з першого по восьмий клас. Діти з першого класу можуть вивчати гончарство, живопис, скульптуру та інші мистецькі дисципліни. Метою цього колегіуму є давати загальну естетичну художню освіту місцевому населенню, насамперед, для того, щоб гончарство продовжувало розвиватися, а не занепадало. А випускники колегіуму вступають у художні вузи.

 

- А чи повертаються вони потім в Опішню?

- Найкращі, що не дивно, не повертаються. Тому, що вони не мають тут поля для реалізації своїх здібностей і можливостей.

 

- Чи робиться щось для того, щоб створити ринок для збуту опішнянської кераміки? Бо якщо буде ринок – він пожвавить і виробництво.

- Це можливо створити, але потрібно, щоб на державному рівні хтось цим займався. Або щоб були бізнесмени, які зацікавлені в цьому і патріотично, налаштовані. На жаль, в Україні їх немає. На початку ХХ століття такими питаннями займались земства, і одне з найактивніших було Полтавське. Тоді це вважалося дуже престижно – дарувати князям і вельможам витвори народного мистецтва.

 

- А чи можете Ви зараз сказати, що Опішня як центр гончарства, готовий до ринкового буму? Чи достатньо у Вас кадрів, які гідно могли б виготовляти продукцію?

- Такі гончарі в нас є. Проте все визначає маса, яка створює продукцію середньої або низької якості, бо вони вдень працюють на газовому промислі, а ввечері чи у вихідні дні сідають виготовляти глиняний посуд.

 

Експонати Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному

 

- Хто з гончарів є «зірками» сучасної Опішні, які могли би стати брендом міжнародного рівня і представити гідно ваш край і в Києві, і за кордоном?

- Це, наприклад, Олександр Шкорпула. Його персональна виставка зараз експонується в музеї Кричевских. Також майстри колегіуму мистецтва. Вони виготовляють дуже цікаві речі. Зі старого покоління майже вже немає нікого. Але молодь підростає і є досить активною та талановитою. У нас є майстри, які виготовляють цікаві вироби, але це лише поодинокі речі.

 

- Чого ж не вистачає? Можливо, попиту?

- Попит, може, і є, але немає того, хто б займався менеджментом. Треба замовляти якісь речі, їх кудись везти, продавати. Мабуть, треба працювати з великими супермаркетами чи магазинами.

 

- А як Ви бачите майбутнє вашого проекту?

- Я не можу говорити про майбутнє, бо я завжди ішов за потребою часу. Немає коштів на придбання експонатів – ми почали проводити симпозіуми, не маючи можливості проводити симпозіуми. Ми зробили акцент на кабінетних дослідженнях, почали займатися наукою, створили в структурі музею інститут керамології для дослідження кераміки.

 

- Минулого року Ви отримали премію Возницького, яка вперше видавалася за видатні досягнення у музейній галузі. Власне, коли серед музейників була дискусія щодо того, кого нагородити за інноваційний підхід, то Ваша кандидатура була безальтернативною. Ви є дуже віомою постаттю у професійних колах. Чи не хотіли б Ви об’єднатися з іншими регіональними центрами для того, щоб разом шукати  шляхів розвитку і, можливо, знайти якихось зацікавлених бізнесменів чи маркетологів для покращення справи популяризації народного мистецтва?

- Знаєте, переносити досвід дуже важко і часто є неможливо. Ніхто не може повторити те, що створив, наприклад, Борис Возницький. Така ж ситуація і зі мною. Те, що я зробив, в нинішніх умовах повторити дуже важко. Кожен повинен шукати свій шлях для створення якогось явища. А йти вже пройденим шляхом – це безнадійно, мені здається.

 

- Ви не сумуєте за тим, що весь час повинні приділяти організаторській роботі? Чи, можливо, навпаки – Ви знайшли в цьому своє покликання? Ви ж гончар за фахом і маєте досвід у цій галузі.

- Я за фахом історик, а не гончар. Я мав досвід у гончарстві, бо моє дитинство пройшло тут, у цьому дворі і цій хаті (показує поглядом на двір і хату), де кожен день дідусь гончарював, а бабуся декорувала гончарні вироби. Також поруч був завод кераміки, куди мене дитиною водили, і я на грубці там сидів. Я бачив, як виготовляли ці вироби, як гончарі вручну закачували глину, як випалювали, тобто ця справа непомітно увійшла в моє життя.

 

- У Вас дуже унікальна родина і кожен член Вашої сім’ї відомий в усій Україні. Розкажіть, як так склалося.

- Цим ми повинні завдячувати тільки нашій бабусі, яка нас підштовхнула до того, що ми повинні заснувати музей, продовжити справу гончарства, повинні це зберегти, намагатися про це всім розказати.  Нічого іншого ми знали. Моя мама, наприклад, працювала в колгоспі бухгалтером, я її майже не бачив, бо вона постійно була на роботі. Тому я слухав бабусині «проповіді». І вона наставляла нас всіх. Я почав займатися наукою і це стало прикладом для мого двоюрідного брата – Ігоря Пошивайла, який став кандидатом історичних наук. Тепер він працює в Києві, в музеї Івана Гончара – пише книжки, опікується створенням Музею Майдану.

 

- Розкажіть, будь ласка, про завод опішнянської кераміки. Яка його історія? І чи можливо відновити там виробництво?

- Відновити виробництво неможливо, тому, що в 2000 році він оголошений банкротом. В 2006 чи 2007 році була перевірка генеральною прокуратурою, і виявилося, що із 24 збудованих за радянських часів підприємств художніх промислів в країні функціонувало тільки два. Всі інші було знищено або перепрофільовано. Тому і опішнянський завод до сьогоднішнього дня не функціонує. Зараз там приватне підприємство «Гончарний круг» – людей із двадцять виготовляють кераміку. Інші цехи стоять напівзруйновані.

 

Олесь Пошивайло

 

- А які були потужності цього заводу?

- Дуже великі. Але там переводили виробництво на штампування на шпиндельних верстатах. Проте продукція заводу користувалася великим попитом. От тільки керівники не були готові до змін, які настали після розпаду радянського союзу. Вони думали, що і надалі держава буде турбуватися про завод, а самим ні про що не потрібно думати.

 

- А які головні ініціативи вашого музею на майбутнє? Що ви плануєте на цей рік?

- У нас перехідний період. За нашою звичкою, будь-які ініціативи не тривають більше п’яти років. Наприклад, національні виставки кераміки. Ми п’ять років проводили їх, а тоді стало нецікаво. Нам хочеться чогось іншого, але альтернативи поки що немає. Так само і з симпозіумами. І так само ми видавали український керамологічний журнал п’ять років. Зараз закінчується наша п’ятирічка граффіті-фестивалів, боді-арту, ковальських заходів. Але що буде далі – я сказати не можу. Все зазвичай виникає раптово.

 

Олесь Пошивайло

 

- І наостанок. Які ви дасте поради нашому читачу, який захоче завітати до Опішної? Що відвідати? Як можна дістатися до вашого музею?

- На наших сайтах (їх всього шість) музею є зазначені маршрути, якими можна дістатись до нас із Києва, Харкова, Полтави: поїздом, автобусом, маршруткою, власним транспортом. Бажано їхати на весь день, щоби встигнути все побачити. Ми безкоштовно даємо майстер-класи гончарування, декорування глиняних виробів, які потім можна забрати з собою на згадку.

 

Фото Олеся Пошивайла – автора

 

Фото експонатів музею – зі сторінки у Вікіпедії