Проект “Раймузей”, що відкрився в просторі ArtUkraine Gallery — колаборація трьох знаних українських художників — Олега Тістола, Миколи Маценка та Романа Мініна. “Сучасне мистецтво — це логістика сенсів” — говорять автори і відразу запрошують глядача до гри сенсами, починаючи із самої назви проекту.

 

Отже, РАЙМУЗЕЙ, як, втім, і кожна виставка названих вище художників, — подія вельми непересічна. У країні — війна, у культурних колах —лихоліття, розбрід і хитання. Серйозні люди за таких обставин можуть зробити тільки серйозну заяву. Так і вийшло. Хочеться розібратися, що ж сталося. Можливо, цей текст — спроба пояснити самій собі, що ж я побачила. Втім, не варто спокушатися і покладати занадто багато відповідальності на слово — тексти, що описують візуальне, тільки спроба  пояснити словами те, що не словами було сказане.

 

Фрагмент вітражів Романа Мініна на вікнах ArtUkraine Gallery

Фото Ірини Сухомлинової

Назву проекту “РАЙМУЗЕЙ”, як підкреслив Олег Тістол на відкритті, вигадав Микола Маценко. Чому б не процитувати цього митця, до речі? Під час роздумів про те, що ж хотіли сказати художники Олег Тістол, Микола Маценко та Роман Мінін своїм проектом Раю, до мене випадково потрапив текст Маценка “Декрет про землю”. У далекому 2008-му красномовно і виразно митець доводив, що єдиний спосіб зміцнити українську державність —примусово звільнити громадян від зайнятості в сфері сільського господарства, а також важкого машинобудування, металургії, гірничорудної промисловості, а робочу силу, що звільнилася, вислати за кордон (західний, як очевидно) для навчання і перекваліфікації, а також, окремим пунктом,— залучити максимально можливі інвестиції до сфери культури та наукоємних технологій. Таким чином, Микола Маценко у 2008-му запропонував свій проект вкрай необхідного оздоровлення суспільства шляхом занурення в очисні води мистецтва.

 

Маценко. Троянди й виноград. 2017. Полотно, акрил

Вочевидь, РАЙМУЗЕЙ — ще одна спроба зміцнити українську державність, зрозуміло, засобами художніми. Тож про художників йде мова.

Що таке художній твір — предмет, артефакт чи послання? Якщо предмет — повинен стояти на своїй полиці, якщо артефакт — зберігатися в безпечному місці, якщо послання — мусить бути доставленим. Музей, ідеальний музей, райський — водночас і відповідне місце, і місце, придатне для відповідального зберігання, а також для демонстрації і прочитання, що б це не означало.

 

Фото: Богдан Пошивайло

Крім усього іншого, деякі сучасні художники, противники авторитетів, вважали художні роботи живими істотами, наділеними почуттями, і, значить, душею: “Картини теж ображаються, якщо на них не дивитися” (Зігмар Польке). Тобто – художні роботи повинні, з'явившись на світ в надрах майстерні, залишити цей пологовий будинок, і знайти будинок справжній — тобто музей.

У своєму довгому творчому житті художники Олег Тістол і Микола Маценко, діючи як “Нацпром», неодноразово робили спроби запропонувати країні свої проекти музеїв — “Музей Ататюрка”, “Музей архітектури”, “Музей України”. Борючись “за красу стереотипу”, “Нацпром” пропонував новий проект українських грошей, проект великого герба тощо. І ось, в 2017 році, коли двері Мистецького Арсеналу знову почали заростати павутинням, художники Тістол і Маценко, та Мінін, що до них приєднався, у межах ArtUkraine Gallery створюють черговий музей — РАЙМУЗЕЙ, спробу такого локального раю — в одному окремо взятому районі, десь дорогою в чистилище.

 

Вітражі Романа Мініна на вікнах ArtUkraine Gallery

На думку художника Марини Скугарєвої, що присутня в проекті принаймні в чотирьох зображеннях, а також є обізнаним глядачем, думці якого можна довіряти, виставка “РАЙМУЗЕЙ” не розрахована на глядача:

 

“Це приватна подія, камерна, а у нас є можливість туди зазирнути. Це такий рай, який вони (художники — авт.) утворили між собою. У нього може зайти будь-хто, але він влаштований так побожно і щиро — не для публіки.

Це важливо — якщо хочеш зайти, заходь. Як у “Степовому вовку” — “Вхід тільки для божевільних”. Ніхто дуже не зазиває. Мені здається, що виставка вийшла саме українською, одразу видно, що це не польське, не балтійське, не турецьке мистецтво, природно, не російське. Воно — українське.

Вони взяли й поцілували Україну взасос! Там такий імпульс любові, увесь наш стан, це все там є, хоча й не говориться явно. Олег сказав: “Ми ж не будемо малювати про те, як ми воюємо, ми воюємо для того, щоб потім малювати”. Нема зображення війни і зображення України, але все  просто насичене цим. Я, коли увійшла в галерею, відчула цей імпульс. Йдеться не про конкретні роботи, а про створення такого простору. Тому ж воно і райське, куточок раю, я це відчула”.

 

Скульптура Романа Мініна 

Фото: Богдан Пошивайло

Зовні на сірий лютневий сніг лягають картини Раю — на весь Київ, здається, світяться французькі вікна ArtUkraine Gallery — червоним, жовтим, зеленим. Святі і грішники, шахтарі Романа Мініна, автора сучасної агіографії, оживають у вітринних вітражах. Храмом виглядає ArtUkraine Gallery. Всередині, зліва від входу — продовження теми, гігантська лялька–покиванка, скульптура Мініна — яскрава, як іграшка, мати, Марія (бо кожна мати —Марія) обіймає спляче немовля, гойдаючись на дитячому конику — і спить сама, з блаженною посмішкою, і бачить сни, і це втеча не з Єгипту, а в Єгипет. Напевно, тому що всюди — Єгипет, скрізь дитині небезпечно, різноликий, багатоголовий Ірод вбиває немовлят. Порятунок тільки у мами на руках, або в музейному раю, і зелений коник заколисує пару, і німби як райдужні обручі, захищають сни.

Навпроти входу в галерею — “Кохайтеся, чорнобриві” — триптих, створений “Нацпромом”: злилися в ніжному цілунку козак та українська гурія, невинно оголена, як Єва у раю до гріхопадіння.

 

Нацпром. Кохайтеся, чорнобриві

Праворуч — гігантський автопортрет Олега Тістола, саме портрет художника: очі догори, у руках, як клейноди — кельма та булава. Художник ніби левітує, лине над реальністю, іронія та ніжність, пастель та жорсткий контур, нібито Великий Архітектор у процесі творіння дитячих забавок.

 

“На відкритті я сказав, що ця виставка — етичний жест, — пояснює свою позицію Олег Тістол. — Виставка про етику, там все про етику. Там, взагалі, нічого про естетику, все про мораль. Але знову ж таки – про мораль глядача. Я вийшов, як голий з булавою, будь ласка, дивіться”.

 

Олег Тістол. Ескіз. 2017. Полотно, акрил

І десь там — “Дари ланів” Миколи Маценка — золоті такі, прекрасні, як марні очікування та нездійснені надії. Мабуть, час зупинитися — випадкових робіт в експозиції немає, можна довго стояти в тому чи іншому кутку складного простору галереї, вишукуючи нові смисли, що виникають на перетинах діагоналей. Безглузда це справа — намагатися словами переказати візуальне. Треба дивитися.

Є і універсальний ключ, яким зовсім не проти поділитися художники. Микола Маценко, наприклад, говорить про те, що символи, з яких автори складають кожне зображення, ясні, зрозумілі і універсальні — як слова. З яких, народжуючи, однак, абсолютно новий зміст, складають вірш. Так і тут — зі знайомих предметів, з елементарних одиниць сенсу, складаються вірші нової епохи.