У багатьох країнах світу давно існує інституційна система, яка стратегічно підтримує розвиток дизайну як один з найважливіших показників економічного і культурного розвитку країни в цілому. В Україні ця сфера, починаючи з 1990-х рр., зупинилася на рівні особистої ініціативи окремих зацікавлених персон і підприємців малого бізнесу.

 

Сергій Папета – кандидат мистецтвознавства, дизайнер, доцент Київського університету культури, викладач School of Visual Communication, автор багатьох статей про мистецтво і дизайн в Україні. Аліна Сандуляк поспілкувалася з мистецтвознавцем про головні проблеми, які на сьогоднішній день існують у царині історії українського дизайну та освіти дизайнерів, про те, як гарний дизайн формує ідентичність, а також про сплеск інтересу до українського авангарду.

 

Г. Собачко. Тривога. 1916

- Хотілося б розпочати з питань до вас саме як до історика дизайну. Чому історія українського дизайну є досі ненаписаною? Адже якоїсь структурованої антології чи книги наразі немає.

- Історично так склалося, що сфера дизайну знаходиться поза державними інтересами, тому й створення історії дизайну в Україні поки що залишається неактуальним. Якщо ж зовсім просто – немає замовника. Ми можемо вирізнити окремі персоналії, які ще в період модерну більш-менш професійно займалися типографікою та оформленням поліграфічної продукції. Наприклад, таким спеціалістом був Георгій Нарбут, який одним з перших дійсно почав вникати в технічні аспекти виготовлення друкованої продукції. Але в більшості випадків займатися прикладною графікою розпочинали художники, котрі не спеціалізувалися безпосередньо на графічному дизайні. Українська промисловість була злучена з російською, що також не сприяло самостійному розвитку дизайну, а лише гальмувало його. Тому по суті такої спеціалізації, яку ми зараз назвали б графічний дизайн, як, наприклад, у Швейцарії, де завжди була потужна поліграфічна база, до появи в 1917 році Української академії мистецтва, виокремити немає можливості.

 

Г. Нарбут. Обкладинка журналу «Солнце труда». 1919. №1

 

- Але з якогось періоду все ж стає можливим це виокремлення? Які явища чи події в Україні можна назвати початком зародження дизайну?

- Першим серйозним прецедентом, коли поступово почала формуватися національна течія в дизайні, можна назвати створення Київського кустарного товариства в 1907 році. У межах цього угруповання починає формуватися ідея відродження українського традиційного мистецтва через відновлення національних промислів, які перебували в глибокому занепаді. Згодом, коли професійні художники усвідомили усе багатство малярства, художніх ремесел, регіональної орнаментики і оцінили їхню художню вартість, відбувається поступове зближення народного ужиткового мистецтва і творчості художників-авангардистів. Саме в цей час особливо загострюються пошуки оригінальної української стилістики – мистецьку спільноту хвилювало питання «А чи існує український стиль, який він, і чим відрізняється від російського чи польського?» Це була загальна проблема пошуків національної самоідентифікації, а не локальні аспекти промислового або графічного дизайну. Рух, який зародився наприкінці 1910-х років,  у період з 1918 по 1930 роки набув небувалого масштабу і динамізму: мистецькі об’єднання і художні рухи як ніколи до і після цього отримали бажану свободу і статус легальних учасників культурного будівництва нової України. Проте цей період був надто коротким і завершився трагічно. Як і раніше українська культура, а відтак і дизайн, виявилася обмеженою вимогами чужої культури – спочатку Російської імперії, потім Радянського союзу. Таким чином, весь час доводилося боротися і відстоювати свою самобутність, замість того, щоб органічно розвиватися.

 

- Тобто точкою відліку українського дизайну може бути період авангарду?

- Принаймні, однією з точок відліку це точно.

 

- А які ще ви б назвали?

- Я вважаю, що насправді коріння цього явища зародилося ще за доби Київської Русі. Це була потужна середньовічна держава, з дійсно міжнародним статусом, і така культурна спадщина не зникає просто так. Такими ж реальними явищами, які залишили по собі культурні коди, є Галицьке князівство, козацьке бароко, народне мистецтво. На це можна спиратися зараз.

 

Г. Нарбут. «Akta Narbutorum». Т. 1. Титульна сторінка із зображенням засновників роду Нарбутів. 1918

 

- Виходить, якщо писати історію українського дизайну вона буде дуже сконструйована та притягнута за вуха?

- Ні, не все так погано. Просто вона не буде мати тієї цілісності, прямої спадкоємності, які простежуються в німецькому, британському або американському дизайні. Тут ми не зможемо поставити знак рівняння, ці явища не співмірні. Історію українського дизайну доведеться збирати по часточках, перекидати мости через сторіччя залежності від інших культур, відшаровувати "своє" від "чужого". Адже і по цей день дизайн в Україні – це переважно ініціативна діяльність певних людей, немає жодної діючої програми щодо розвитку українського дизайну.

 

- Ви казали про самоідентичність та роль дизайну в цьому. Чи саме тому зараз так часто почали звертатися до українського авангарду?

- Так, ми зараз намагаємося віднайти якісь визначні персоналії та факти в нашій історії мистецтва, які б були визнані не лише на національному рівні, але і на міжнародному. Адже як ви думаєте, хто першим запропонував термін «український авангард»? Зробив це француз російського походження Андрій Наков у 1970-х роках. В ті часи в Україні заборонялося досліджувати і писати свою власну історію, але і в період незалежності подібних досліджень залишається катастрофічно мало. Знов таки ці дослідження також не отримують жодної підтримки з боку держави.

 

Г. Собачко. Рух кольорів. 1919

 

- Вже багато років ви викладаєте історію дизайну в державних вищих закладах. Це також можна назвати ініціативою та певним видом подвижництва. Розкажіть, з якими труднощами ви стикалися у викладацькому полі?

- Те, що спеціальність дизайн з’явилася у вузах, це заслуга певних людей, а не стратегічна програма відповідних міністерств. Наприклад, у 1999 році невеликій групі викладачів вдалося на свій страх та ризик відкрити кафедру ландшафтного дизайну в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Просто вдалося переконати ректора, що це модно, перспективно... З 1999 по 2004 роки ми зрозуміли, що можемо зробити Інститут дизайну і зробили його, так само переконавши ректора академії. У цьому і полягають труднощі – всі ініціативи йдуть від певних людей і вони точкові, весь час усіх потрібно переконувати, що дизайн – це важливо і це потрібно вивчати професійно. 

 

В. Татлін. Обкладинка збірки поезій М. Бажана, М. Семенка, Г. Шкурупія «Зустріч на перехресті». 1927

 

- Як вам здається, аби дизайн в Україні почав потужно розвиватися і на якісному рівні, що необхідно?

- Для розвитку дизайну потрібна, перш за все, державна стратегія. Потрібно, аби країна не доводила весь час, що вона має на щось право, а щоб вона просто жила і працювала. Зараз ми маємо таку ситуацію не тому що українці чогось не могли, або лінувалися, а тому що весь час, як ззовні, так і зсередини, вибивали з під ніг можливість стратегічно будувати промисловість і культуру на рівні країни. Наприклад, у Британії ще у 1944 році створили Британську раду дизайну і до сьогодні саме держава, з державного бюджету, продовжує фінансувати її діяльність: підтримка друкованих видань, конкурси для молодих дизайнерів і т.д. Такі країни як Британія, Німеччина, Америка, усвідомили, що дизайн є абсолютно реальним важелем, який має виводити економіку із стагнації. 

 

В. Кричевський. Обкладинка до книги Щербаківського «Українське мистецтво». 1918

 

- Як вони це зрозуміли і яким чином дизайн може це робити?

- В США поштовхом до усвідомлення стала економічна криза 1930-х рр. У Європі це відбулося після Другої світової війни, коли усі країни були виснажені і ніяк не могли конкурувати з Америкою, яка не зазнала значних втрат і стала законодавицею моди. При тому що був величезний дефіцит у якісних матеріалах, які пішли на військову промисловість, європейці побачили в дизайні потужний інструмент, який може перетворити прості елементарні речі та матеріли на щось привабливе. Вони почали використовувати фанеру, низькоякісний метал, дешевий пластик, і робити з цього елегантні речі, які прикрашали побут, оскільки для європейських країн це традиційний спосіб життя (Британія, наприклад, ще в кінці 19 століття була законодавицею мод в предметному та графічному дизайні). Зразком свідомого підходу до розвитку дизайну може послугувати повоєнна Німеччина: у 1945 році країна програє  війну, а в 1951 створює Ульмську школу дизайну, яка стала правонаступницею Баухаузу.  Це сталося всього через шість років після закінчення війни.

 

Сергій Папета

 

***

 

Про автора

 

Аліна Сандуляк – мистецтвознавиця, дослідниця фотографії. Куратор напрямку «Мистецтво» і курсу «Documentary Photography» у School of Visual Communication.