«Альберт, або найвища форма страти» – це, безумовно, театр. Та сьогодні для подібних проектів існує більш влучне слово – перформанс. Засновниця мистецької агенції «АртПоле» та режисерка Оля Михайлюк об’єднала літературу Юрія Андруховича, мелодекламацію Уляни Горбачевської, музику Марка Токара та графіку Анатолія Белова у відеовиконанні VJ-групи CUBE в цілісне мультиформатне видовище. Саме завдяки «Альберту…» 15 березня на сцені київської Національної музичної академії ім. П. Чайковського всі вони вкотре змогли побути тими, кими насправді не є.

 

 

Письменник, співачка та джазмен прожили життя Альберта Вироземського – шахрая та нечестивця з оповідання Андруховича. 1641 року героя було спалено на площі Ринок у Львові «за вельми загадкових обставин». Сам пан Юрій постає у виставі таким собі верховним оповідачем. Він не відсторонюється від власноствореного першоджерела, а, навпаки, всіляко кепкує над текстом, з насолодою обертаючи на язиці дотепні каламбури та смакуючи інтонаціями з подекуди садистським задоволенням. Горбачевська тим часом або заливається звичним для себе народним співом, або зненацька підсилює якусь із реплік літератора гіпертрофовано емоційним вигуком, додаючи до «Альберта…» виразніших нот абсурду. Злеліяний міжнародними фестивалями контрабасист лише на початку вдається до вельми артистичного монологу, а далі віддає всього себе виключно інструменту. У приглушеному сценічному світлі не так просто розібрати, що обличчя головного героя п’єси на екрані позаду дійових осіб має саме його риси.

 

 

Синхронно із репліками акторів та порухами сюжету обабіч портрету Вироземського промальовуються його два головні життєві шляхи. Ліворуч – приблудна доля продавця квитків на вистави цирку «Вагабундо», праворуч – шанс розпочати все з tabula rasa під покровом монастиря бернардинів. Нехтуючи усмішкою фортуни на користь вродженої злодійкуватості, Альберт дозволяє глядачеві зазирнути до не надто праведного побуту за замковими щілинами священницьких келій. Знімки зі зносинами прекрасної діви та єдинорога, криниця, в яку нібито скидають немовлят від тутешніх цілком порочних зачать – все це спонукає нас до пошуку «десяти відмінностей» між шатром цирку і склепіннями собору.

 

 

Межу на кордоні між реальністю та потойбіччям для Альберта остаточно перекреслюють казематові ґрати. Ув’язнений за надмірну хіть, злодій намагається врятувати життя ціною власної душі, влаштовуючи аукціон із темними силами. Посланець Пекла на ім’я Вуглик – зовсім не Мефістофель, а статечний «французький аристократ», який б’є по руках із героєм на вкрай невигідних для останнього умовах. І тільки у розв’язці «Найвищої форми страти…», – під врочисте лопання повітряних кульок, – розумієш, чому Андрухович називає свій твір застарілим терміном «мораліте».

 

 

Зрештою, у п’єсі знайшлося місце і для злободенного лексикону. Під час вступного слова до вистави Уляна Горбачевська надає коротку довідку про тогочасні форми страти, не випадково називаючи осінь «отоплювальним» та «опалювальним» сезоном. Пізніше виявляється, що Альберт зберігає нацуплені кошти в «Сбербанку Росії».  В якийсь момент всі троє взагалі виходять з образів і захмеліло наспівують почутий у маршрутці шансон, а залою в цей час проноситься терпкий запах алкоголю. Здається, що це вже не вистава, а вечірка трьох друзів-інтелектуалів, які зібралися розважитися та пожонглювати словами.

 

 

Певно, головна ідея «Найвищої форми страти…» – саме у виправданні цієї постмодерної гри. Виходить, немає нічого святого, але й нічого грішного – навіть на тому світі на все начеплено цінник. Сенс існування? Вигадка! Змінити світогляд так само легко, як одяг чи перуку. Власне, не важче, ніж грати роль. Чуємо «Альберт» – розуміємо «Юрій», «Уляна», «Марк», (Ваше ім’я). Залишається сподіватися, що, попри все, кожен своєї останньої миті дочекається на власного ангелика згори. Ніхто ж не знає, що утне для нас найголовніший штукар.

 

Фото – Юлії Беби