«Спочатку їжа, а потім етика», – своєрідний порядок істин, родом з брехтових текстів [1]. Остаточно вирваний з контексту, він неодмінно кружляє у виставкових просторах. Мистецтво годує й наставляє, – чи не такою є незборима модель його сприйняття? Чи не ця сама модель найбільше лякає? Коли художник зізнається кураторкам, що найжахливіше – це і є створення виставки.

 

Проект «Прогулянки із задоволенням і не без моралі», який експонувався в дніпровському арт-центрі "Я Галерея" з 8 вересня до 4 листопада цього року, містить у назві такий собі парафраз згаданої максими. Група «Група» (єдиний постійний член Костянтин Смолянінов і «передвіжники» Марія Гоїн, Юрій Коваль, Олена Субач, Володимир Топій та Kinder Album) і незалежний кураторський колектив Марії Ланько та Лізавети Герман пропонують втілення амбітного жесту-поєднання. Словами кураторок, це «…спроба передати суб’єктивний досвід співтворців п’яти дійств на перетині краєзнавчої експедиції, гастро-туру, фотополювання та хеппенінгу» [2]. Словами Смолянінова – рух «у напрямку жанру подорожі, жанру тревел-муві, жанру пікніку і барбекю» [3]. Тобто, літературного і живописного, антропологічного і перформативного. Мова йде про п’ять днів, п’ять мандрівок у п’яти різних складах, що лишили по собі матеріал на межі мистецтва [4] і особистого нотатника – фотографії та короткі відеозаписи з прогулянок не надто далекою географією. Й ураховуючи те, що мистецтво годує і наставляє, у вимірі створення проекту, харчування локальними стравами і записані в підсумку текстові «послання» потрапили до його складу.

 

Автор: Олена Субач

 

Здебільшого така жанрова суміш зосереджена навколо медіуму фотографії. За тим самим правилом, що втілювач покоління кави і пирога може виплюнути ковток напою, пояснивши це його високою якістю («damn fine cup of coffee»), а вже потім – температурою [5], або представник покоління кави і цигарок, який кинув палити, саме через це може дозволити собі викурити ще одну, так і учасник групи фото-і-перформансу констатує істину власних можливостей через негацію: «Ми фотоклуб і тому тільки ми можемо собі дозволити розкіш відмовитися від фото» [6]. Розгортанням такої розкоші і є «прогулянки», кожна з яких, від 1 березня 2014 року, яке було першим з цих джойсових днів, й до останньої, що увінчалася перформансом Володимира Топія, була підсумована у листах Смолянінова передвіжнікам.

 

У п’яти посланнях обговорювалися різні теми: сутність мистецтва; апологія Нового Середньовіччя через безвилазне життя у мікрорайоні – на противагу ренесансним «великим географічним відкриттям»; невидимі підземні води у центрі стародавнього мегаполісу; місця, позбавлені наративу; воскресіння Тарковського (якби він хотів перезняти «Сталкера»); пекло найдавнішої у Східній Європі солеварні Дрогобича; голуб’ячий послід, як ознака близького Апокаліпсису; вагнерівські простори у тростянецькому кар’єрі. Власне, на приватному рівні (через е-мейл розсилку) цими текстами завершено структуризацію усіх дійств – «гіперформансів», як їх називає Смолянінов.

 

Автор: Марія Гоїн

 

Утім «те, що було артикульовано, має бути зібрано» [7]. Або ж переглянуто наново і перезібрано, коли йдеться про експозицію. Кураторки Герман і Ланько не вперше роблять видимою цю цілком зрозумілу, проте складну спробу [8]. Проголошуючи увагу до принципу самоопису, вони втілюють форми поміркованої систематизації, яка насправді закладена у природі самих тих явищ, з якими вони працюють. Імовірний фотоальбом чи папка з файлами перетворюються на виразні просторові форми – проекцію, фотошпалери, іконостас. У той час як міста, автори, дати подорожей виносяться в окремий додаток-довідник, рішуче відокремлений від виставки (на стінах галереї – жодних підписів). Така спроба передбачає можливість відхилитися від конструкції – як самої виставки, так і від реальної хронології-географії-авторства, під впливом тієї рухливої номадичності, що присутня у проекті як ще одне спостереження Смолянінова: «Мені навіть страшно за те, що настане день, коли несподівано не станеться нічого несподіваного» [9]. Тому «Прогулянки із задоволенням і не без моралі» – це структура, що є завершеною і самодостатньою як виставка, при цьому відкритою і нескінченою [як сіль у Дрогобичі] як особистий досвід.

 

Можна сказати, що у центрі цього досвіду знаходиться досвід ненаративності. Досвід візуальних випадків і картин, що можуть бути охоплені широким полем інтерпретацій – від релігійного мистецтва до соціальної критики, від форми на перетині постмодернізму і нової чуттєвості до марксистських чи психоаналітичних спроб тощо (на особистий смак критика).

 

Фото Олега Самойленка з експозиції

 

Такими картинами є війна, що настигає подорожніх одного дня; хрести металевого каркасу, що проступають крізь кам’яні лінії електропередач; очікування трапези в апостольському образі; перформанс на тлі забутої утопії – де екскаватор підміняє космічний корабель, говорячи написом про важливі людські кроки (точніше – стрибки): «Стопів, поворотів нема». Картин, у яких драматургія, обмежена віддзеркаленням церкви в калюжі [10]. Де крутим сюжетним поворотом стає кольорове співпадіння шапки передвіжніка і отієї церкви (ба більше, то є кольори державного прапора). Картини начебто змішаного, монотонного, знову ж таки, постутопічного світу, але серед яких можна натрапити на реді-мейд виокремлення як такого: стенд з фотопортретами «Кращі люди Зборівщини».

 

Автор: Костянтин Смолянінов

 

Мабуть, зайвий раз треба підкреслити, що ключем до виставки є їжа. Їжа, як форма комунікації. Присутня не тільки в «змістовній частині» проекту (з чебуреками і пепсі, кавою у пластикових стаканчиках, шашликом, морозивом та іншими стравами й напоями), а й поза його номінальними порогами. Наприклад, в азербайджанському печиві шекербура (заради якого не гріх прокотитися у Дніпро), що його куштують кураторки під час роботи, а потім і автор цієї рецензії. У стравах, що ховаються за назвою проекту. Оскільки стоїть за нею ніхто інший, як кобзар Дармограй – вісник доброго майбутнього і великий шанувальник гастро-турів. Його слова: «…как уплетал мой едва проснувшийся родич сухари с чаем после такого гомерического обеда, как мы с ним уходили» [11]. Або: «Была пятница, – и обед, хоть не совсем умеренный, но был совершенно постный, т.е. без рыбы; это-то и спасло меня от объядения. Однако ж я все-таки всхрапнул часика два после обеда» [11].

 

Якби існувала гастрономічна теорія мистецтва, як повноцінна герменевтична практика, що аналізує твір через рекомендації (годувальні практики) і попередження (наставницькі практики), сіль займала б у ній місце фундаментального поняття. Як кристалічна структура, що дозволяє говорити про себе у різних масштабах, сіль – це найкраще (згусток ліпшого, «сама сіль»), це й дрібний жест, що пасує навіть великій людині, це матерія, якої багато і яка дуже древня (знову ж, дивіться четверту подорож до Дрогобича). Додана в суп чи-то розсипана по ожеледиці – сіль якісно змінює. Як фотографія, що вихоплює вихоплення, вона здатна наділяти подвійним посиленням: «сіль кращих».

 

Врешті решт, підсумовуючи сказане, як писав Тарас Шевченко у листах щодо друку своєї «Прогулянки із задоволенням і не без моралі»: «Прошу вас, други мои, прочитайте его укупі і поправте, що можно поправить, і отдайте доброму писареві переписати» [11].

 

Усі задіяні, кожен прийнятий. Там де сіль вариться вже вісім сотень років, ніхто не має лишитися голодним.

 

Тут і далі — фото Олега Самойленка з експозиції

 

Примітки:

[1] Цит. по: Саймон Крічлі. Вступ до континентальної філософії. – К.: ТОВ «Стилос», 2008. – С. 28

[2] Марія Ланько, Лізавета Герман. Прогулянки із задоволенням і не без моралі [електронний ресурс] – Режим доступу: http://yagallery.com/exhibitions/progulyanki-iz-zadovolennyam-i-ne-bez-morali

[3] Костянтин Смолянінов. Перше послання до передвіжників [один з п’яти текстів, що є частиною виставки]

[4] Наприклад, див.: Костя Смолянінов. Street Theography. – Львів: Видавництво «Альбум Прес», 2014

[5] Сцена з багатосерійного фільму Девіда Лінча «Твін Пікс»

[6] Костянтин Смолянінов. Перше послання до передвіжників [один з п’яти текстів, що є частиною виставки]

[7] Ролан Барт. Сад, Фурье, Лойола. – М.: Праксис, 2007. – С.80

[8] Дивіться проекти «If only flies saw the show, does it mean that it actually happened?» / «Якщо самі тільки мухи бачили виставку, чи це означає, що вона відбулася?» (Another Vacant Space, Берлін, 2014) і «36 пострілів у вигляді яскравих синіх куль, що розкриваються у небі на пишні зелено-фіолетові півонії» (Я Галерея, Дніпро, 2015), а також онлайн-платформу «Відкритий архів» за посиланням: openarchive.com.ua

[9] Костянтин Смолянінов. Третє послання до передвіжників або Мандрівний оркестр Юрія Яремчука [один з п’яти текстів, що є частиною виставки]

[10] Там само

[11] Тарас Шевченко. Прогулка с удовольствием и не без морали [електронний ресурс] – Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev403.htm