Восени 2015 та взимку 2016 року фотограф із Південної Кореї Сонгте Джонг (Sungtae Jung) побував у Чорнобильській зоні. У результаті він створив дві фотографічні серії – «Прип’ять» та «Самосели», об’єднані у виставці «Подих у Чорнобилі», що триває в просторі Щербенко Арт Центру до 7 травня включно. Дарина Ніколенко запитала у Сонгте Джонга про ідею та втілення проекту, а також про його особистий досвід знайомства з такою далекою, але й близькою одночасно темою наслідків аварії на ЧАЕС.

 

Ви прийшли у фотографію не одразу, а спершу вивчали архітектуру. Як перша освіта вплинула на ваші зацікавлення у фотографії? Чи звідти почалось зацікавлення простором?

 

Певно, так. Архітектура і ландшафт допомогли мені зрозуміти людей і типи середовища, де вони проживають. Однак, правду кажучи, я мав бажання фотографувати ще з дитинства: коли мені було років шість, я хотів мати фотоапарат, але мені купували все, окрім камери. Коли мій батько кудись йшов, я хапав його за ногу і просив: «Тату, купи мені, будь ласка, фотоапарат». Але саме його мені ніколи не купували – така своєрідна травма. Коли я подорослішав, перше, що я купив – це була камера. З того часу я почав займатись фотографією.

 

Тут і далі – фото робіт Джонга. Автор: Максим Білоусов

 

Ще одне запитання про освіту – ви продовжуєте навчання на докторантурі? Чи хотіли б ви займатися дослідницькою чи викладацькою діяльністю далі у фотографії?

 

Моя докторантура – це лише для практики вільнішого, кращого висловлення своїх улюблених історій, не задля навчання або викладання. Я займаюсь цим, щоб удосконалити техніку показування і розмови про фотографію. Тому викладання для мене є менш важливим. Окрім цього, самими лише фотографіями важко заробити на життя.

 

 

Не буде перебільшенням сказати, що в Україні мало відомо про корейську фотографію. Чи можна говорити про якісь тенденції, теми, що найбільш популярні серед корейської фотографії?

 

У Південній Кореї стались великі зміни у фотографії в 1980-х роках. Наприклад, з’явилися нові підходи до фотографії, особливо у тому, що стосується університетів з-за океану. Це була сучасна фотографія. Цей тренд можна почати з митця Бончанг Ку (Bohnchang Koo) – своєрідний світанок сучасної корейської фотографії. З того часу стрімкий економічний розвиток в Кореї привів фотографію до множинних спроб і змін, а також до низки викликів. Цілком можливо, що корейська фотографія сьогодні переживає серйозні протистояння.

 

 

Які фотографи вплинули на вас - у виборі тем дослідження, візуальної мови?

 

Мої фото набувають більшого значення у своїй матеріальності і природі в контексті естетики. Це означає, що одна лише історія має мотивувати і хвилювати мене. Звісно, я не можу зневажати фотографічну форму і фізичну красу. У своїй магістерській роботі я здійснював компаративний аналіз теорії архетипів Карла Густава Юнга і логіки «інь і ян» у філософії Сходу. Проте в найближчому майбутньому я би хотів більше дослідити епістемологію і теорію архетипів. Мені також подобається тінь Джорджо де Кіріко, резонанс корейського фотографа Бончанг Ку, а також експресія Йозефа Судека і Софі Рістелюбер (Josef Sudek & Sophie Ristelhueber).

 

Як довго ви працювали у Чорнобилі? Чи виникали якісь складнощі під час поїздки туди?

 

Моя перша подорож до Чорнобиля була у липні 2015-го року. Далі було ще дві поїздки. Загалом я провів у Києві або в Чорнобилі приблизно місяць за останній рік. Протягом цього часу річ, яка мене хвилювала найбільше – це страх за своє здоров’я. І, мабуть, також я ніколи не забуду цього січневого холоду і снігопаду.

 

 

Чи їхали ви туди вже з конкретним баченням того, що ви будете знімати? Або ж ваша ідея трансформувалась під час роботи?

 

Я багато думав про простір, але не знав напевно, з чого почати, коли потрапив до Чорнобиля вперше. Але під час другої подорожі я зрозумів, як все має бути. Я планував, звісно, хто, як і де має сидіти – пози, ракурси. І, звісно ж, втілити нам вдалося лише 10% із запланованого. Ніхто не міг всидіти на місці!

 

 

Ці дві серії «Прип’ять» і «Самосели» по-своєму контрастують між собою і водночас доповнюють одна одну: фотографії покинутих будівель дають уявлення про контекст, де живуть ці самосели. Чи можна сприймати ці серії окремо, чи це все-таки цілісний проект?

 

З якого боку не подивись, це є одним цілим. Без простору немає людей. На фотографіях простору ми бачимо фізичні сліди людини – взуття, вікна, двері, розкидані речі. На знімках самоселів ми дивимося на них як на особистостей, на яких так само лишив сліди простір – це зморшки, інші характерні риси. Виставка представляє простір і людей, однак я маю показати набагато більше фотографій: речі і старі фото з життя «самоселів», незнайомі предмети з серії «Прип’ять».

 

 

 

Певно, для Європи, як і для Азії, тема України і Чорнобиля звучить дещо екзотично. І це завжди проблема для пошуку теми у творчості - як відрізнити екзотику від справді своєї теми?

 

Мені здається, є певна різниця між екзотичністю і особливістю. Для фотоматеріалу Чорнобиль є доволі неординарною темою, але неординарність ще не означає особливість. Неординарне місце потребує особливого погляду. Таким було моє твердження.

 

Сонгте Джонг

 

У своєму есе до каталогу і також у представленні виставки ви говорите: «Це незвичайне місто вабило мене, тягнуло до себе спогадами з глибин моєї підсвідомості впродовж тридцяти років. І ось я вдихаю їх на сірому кордоні соціального життя, відмовившись від свого відокремленого існування». Чи можете ви продовжити це речення? Що таке відокремлене існування у ХХІ столітті?

 

Якщо коротко відповісти на це запитання, я би сказав, що проект, який я пов’язую зі своїми дитячими спогадами і забороною виходити під дощ, прибув до свого місця призначення – до кордону масштабної аварії. Проект ставить на меті висловити поєднання приватної і соціокультурної цінності – ключовий аспект у фотографії, який мене цікавить. Справді, приватне життя у ХХІ столітті – це одне з сутнісних питань, які люди мають ставити собі. Що є справжнім життям? Це дуже приватна проблема, на мою думку.

 

***

 

Дарина Ніколенко – культурний менеджер, журналістка.