До 100-річчя видатної української мисткині ArtUkraine друкує уривок зі щоденникових записів, що увійшли в книжку «Тетяна Яблонська в колекції Запорізького художнього музею» видавництва «Родовід».   

 

Рік народження не обирають. Я народилася 1917-го. Прожила майже все тяжке ХХ століття. Багато було всього пережито. Тепер всі ці роки оцінюєш уже на відстані. Виправдовуватися ні в чому не буду. Одне скажу – до всіх своїх робіт відносилася щиро. Іноді доводилося йти на компроміси – нехай мене не дуже суворо судять.

 

Тут і далі – сторінки з книги «Тетяна Яблонська в колекції Запорізького художнього музею» 

 

***

Дід мріяв зі свого первістка зробити архієрея. Тому і Нілом назвав. Судячи з батька, дід також, мабуть, був розумною, інтелігентною людиною та ніс із гідністю свою місію духовного пастора. Він був дуже хворою людиною – хвороба Бєхтєрєва зігнула його вдвоє.

Батько за традицією та й з матеріальних міркувань (безкоштовно для людей духовного звання) вчився спочатку у семінарії, а потім – у духовній Академії (де – не знаю). 1905 року за участь «академістів» у революції багатьох студентів було виключено, у тому числі й батька, і він змушений був відмовитися від духовної кар’єри, тим більше, що його дуже вабив до себе живопис.

Мабуть, саме по лінії Яблонських у батька й деяких братів виявилися явні здібності до малювання. Добре, крім Ніла, малювали Миколай і молодший Сашко.

І ось батько без будь-якої підготовки вирішує вступати в Петербурзьку академію мистецтв. І, як варто було очікувати, провалюється. І провінційний «попович» здається. Не вистачило ні наполегливості, ні коштів, щоб вступити на курси Товариства заохочення мистецтв, підготуватися, і врешті здійснити мрію – стати художником.

Але мені здається, що, коли він вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, це не було для нього поразкою. Судячи з того, з яким захватом у подальшому він викладав словесність у гімназіях Вітебська та Смоленська, як займався цим предметом зі мною, можна судити, що він усією душею поринув у навчання та по-справжньому захопився і історією, і літературою.

 

***

 

Мабуть, у революцію він вірив, чекав на неї та сподівався на втілення «ідеалів».

 

ВТЕЧА

Вочевидь, незабаром ідеали різночинця-демократа затьмарились. Він став серйозно роздумувати, як би покинути батьківщину всіх трудящих та врятувати і себе, і родину від майбутнього сліпучого раю. Офіційні шляхи були вже змарновані. Втекти можна було або, отримавши виклик від родичів та офіційну візу, або нелегально.

Почалися спроби. Спочатку легальні. Почалися пошуки родичів, які могли б допомогти. Пам’ятається, були розмови про якихось батькових родичів Кононових, що опинилися у США. Намагалися шукати. Нічого не знайшли. А, може, і знайшли, та ніхто на батьківський заклик не відповів. Кому захочеться взяти на свою шию родину з трьома дітьми якогось далекого родича?

 

І ось ми в Кам’янці. Батько влаштовується працювати у школах (викладає малювання та креслення). Мати «стоїть на базарі з портретом». Батько цілими днями малює ці портрети, збираючи гроші «на діло». Знову якійсь зв’язки, якісь таємничі знайомі наших господарок.

 

Прізвища німецькі. У країні – голод. Під продуктовими крамницями у канаві повзають конаючі люди. Наш двірник із божевільними очима пожирає лопух. Помирає. По полю йдуть із сапками, ледве пересуваючи опухлі ноги, з яких сочиться сукровиця, молоді страшні мовчазні дівчата – новонавернені колгоспниці. У мене плеврит. Для одужання всі їдемо у село Ориніно, на захід, поближче до кордону. Це останній можливий пункт, де можна жити ще без прикордонної перепустки.

А німець «намацав можливості». «Знайшов» прикордонника, який погодився перевести нас через кордон. Це біля села Жаб’є, навпроти польського містечка Скала Подільська. Чудове літо. Я лежу у садочку в затінку на нашій триногій кушетці зі своїм нескінченним плевритом. Поруч – чудові подільські хати з такими характерними солом’яними дахами з гребенями по кутах. Сила-силенна грибів у лісі. Підберезників. Бери – не хочу. Їх називають тут обабками.

І ось – усе готово. Тепер уже все по-справжньому готово! Наш «німець» уже точно домовився з прикордонником. Сьогодні вночі він чергує і нас переведе через прикордонну річку Збруч.

За великі гроші. Недарма батько гнув спину за портретами, а ми були вдягнені бідніше за всіх дітей у школі! Винайняли балагулу!

У той час ще існували такі візники-євреї, що возили у тарантасах пасажирів із села в село. Можливо, це був уже останній із них! Бо вже йшов наступ по усьому фронту...

Маскарад – треба ж проїхати прикордонну смугу. Перевдягаємося. Батько вдягає на себе якийсь бриль, якусь чумарку. Ми, дівчата, пов’язуємо хусточки. Як усе це наївно!

Попалися б ми зі своїми хусточками будь-якому прикордоннику або «активісту»! Їдемо на захід. Сонце знижується просто перед нами. Мовчимо. А дід-балагула, мабуть, добре розуміє, кого везе.

Кого він тільки не возив по цій прикордонній дорозі прямо на захід! Розуміє, особливо після того, як Льоля, що зняла, ймовірно, для правдивості окуляри, каже, ні до кого не звертаючись: «А у нашому селі не такі буряки!» або щось у цьому дусі. Мати робить їй знак – «Мовчи!». Але старий балагула і без того розуміє – йому теж «німець» заплатив. Везе, ризикує.

І ось сидимо у глухому лісі. «Німець» пішов до прикордонника. Сидимо тихо. Раптом просто з під мене випурхнув чудовий великий нічний метелик. Рідкісний екземпляр. Ведмедиця-кайя. Ось би нам у колекцію! Де тепер наша колекція? Ми її вже не побачимо й ніколи більше не будемо бігати за переливницями та аполонами по чудовій галявині в парку Нового плану Кам’янця-Подільского.

Вже зовсім стемніло. Чекаємо, чекаємо. Нікого. Почало світати. Ми охоплені жахом. Справжнім жахом. Обдурені. Ніхто не прийде. Може, це й не кордон. І, може, і немає цього прикордонника, який мав перевести нас «туди»?

Треба йти назад. Повне й остаточне фіаско. Для батька – втрата всіх надій. Крах. Мабуть, відчуття, пережиті нами 19 серпня 1991 року. Крах та повне небажання жити взагалі.

У лісі робиться все світліше. Треба вибиратися. Батька й матір не впізнати, так вони почорніли за цю ніч. Обличчя неживі. І ось знову ми йдемо до сонця – цього разу прямо на схід. Тільки вже не на волю, а в тюрму, може, навіть цілком реальну. Поки ми пройдемо пішки ці, здається, 18 кілометрів? Вийшли з лісу, знайшли дорогу, по котрій учора віз нас балагула... Чудовий чистий ранок, але яким страшним він нам здається. Сповненим якимось надприроднім жахом. Ось таким жахом були сповнені перші дні Чорнобиля.

Йдемо, мовчимо. Плетемося. І закінчився маскарад. Хто не зустріне – беріть голими руками. Боже! Попереду роз’їзд прикордонників. От і все... Їдуть просто на нас. Але ми ще доволі далеко. Ми йдемо, як пташка йде до пащі змії. Ніяких стежок убік – втікати нікуди. Зближуємося поступово. І – о щастя – вони звертають праворуч! Отже, знову надія – хоча би просто жити. І яке це щастя – просто жити!

Ось і Ориніно. Господиня робить вигляд, що все гаразд. Її знайомий «німець» їй усе пояснив. З’явився наступного дня і сам «німець». Пояснює: змінили несподівано склад прикордонників та інше. А гроші повернути нам, на жаль, не може, бо розрахувався завчасно. Спробує ще налагодити.

Загалом, на цьому наші,точніше, батькові спроби витягти нас з обіймів закінчилися. І почався страх. Кожен стук у двері – страх.

 

Чим далі, тим більше. І коли підійшов 1936-1937 рік (ми з Льолею тоді вже вчилися в інституті), батьки різко змінили життя – поїхали з крайньої західної точки України у крайню східну, в Луганськ. Стало вже дуже страшно – невідомо, що могло прийти в голову всім, хто знав про наші спроби?

Потім, під час війни та окупації, батько все-таки втілив свою мрію та поїхав до Німеччини, ненависної нам фашистської Німеччини, але для нього вона все ще залишалася Німеччиною Канта і, можливо, десь там загинув під бомбардуваннями у Кенігсбергу.

А як ми взнали, що він, можливо, загинув саме у Кенігсбергу? Під час окупації батьки були в Києві. А Євген Всеволодович Волобуєв потрапив у полон у Латвії, і вони були, таким чином, по один бік лінії фронту. І Євген Волобуєв написав батькам своєї нареченої Олени Яблонської, де він знаходиться. А батько, потрапивши у Кенігсберг, повідомив про себе майбутньому зятю (Київ тоді вже був звільнений). Кенігсберг зазнав жахливішого бомбардування, де, за нашими припущеннями, він і загинув, бо більше ніяких відомостей про нього не було.

Батько вище за усіх філософів світу цінував Канта. Кант був його релігією. Мені неможливо, через власну безграмотність, судити про Канта, але я відчуваю всю велич його вчення, згадуючи схиляння батька перед основою вчення Канта про ідею як головне у світобудові, про Бога, категоричний імператив, про сумління, про речі у собі. Батька ще у Смоленську постійно можна було бачити з грубезним німецьким словником у руках – він вивчав його сторінка за сторінкою, мріючи читати Канта в оригіналі. І німецької мови в дитинстві вчив нас батько.

 

Кант народився й жив у Кенігсбергу. Батько поїхав під час війни саме до Канта, на його могилу, у Кенігсберг. Він, я впевнена, не випадково опинився саме там в останні дні свого життя. Я тільки сьогодні до цього додумалася, згадавши, що Кант народився у Кенігсбергу.

Який жаль, що я, по суті, мало знала батька. Останні роки перед війною ми жили та вчилися в Києві, навідуючи рідних тільки на канікули. Я жила своїм активним молодим життям, тішилася в інституті успіхами, страждала через нещасливе кохання до Сергія, поїхала народжувати під час війни у Саратов і більше його не бачила. А він, хоч як старався вкладати у мене в дитинстві та юності, вочевидь, розчарувався в мені та інших дітях, які не зрозуміли його «кантіанства». Діти, які стали метою його невдалого життя, виявилися чужими. Він залишив і маму, яка не захотіла їхати з ним у Німеччину та мріяла про зустріч із дітьми після війни. Ми всі виявилися для нього не на висоті. Виявилися чужими для його внутрішнього світу. Ми, всі діти, поїхали на схід. Для нього схід був в’язницею. Для нас в’язницею був фашизм. Для нього Німеччина була тільки батьківщиною Канта, що прийшла звільняти його батьківщину від рабства сталінізму.

 

З яким трагічним обличчям він проводжав мене, вагітну, коли я виходила навскіс через великий двір на вулиці Лєніна, від маленької прибудови в його куті, де вони з мамою тоді жили! Для нього це був цілковитий ідейний розрив зі мною, у котру він стільки вклав, точніше, вкладав. Я виявилася чужою. Той вплив комуністичної ідеології, від якої він старався нас уберегти всім, чим міг, виявися сильнішим.

Він вірив, що з приходом німців в Україну, і загалом у СРСР, прийде справжня культура, прийде сам Кант. Він був сліпий. Не бачив усього жахіття фашизму, так само, як не бачили його самі німці, запаморочені Гітлером. Так само не бачили і ми свого сталінського фашизму, подібно до німців, запаморочені вже нашим «дорогим батьком Сталіном».

Коли ми повернулися ще під час війни у Київ, то застали саму маму. Як до сліз було боляче, що батько, по суті, залишив усіх нас, поміняв на фашистську Німеччину, яку ми всі ненавиділи. А він поїхав, за його психологічним станом, не до фашистів, а до Канта у Кенігсберг. Поїхав помирати на могилу Канта.

Я, здається, тільки сьогодні зрозуміла весь трагізм його життя, його самотність.

Він вірив у Канта, а Кант вірив у безсмертя душі. Отже, батько десь живий, його душа жива, якщо Кант був правий. Може, він сьогодні відкрив мені свою душу? Може, він сьогодні і зрозумів, і пробачив мене. А я зрозуміла і «пробачила» його. Зрозуміти – означає пробачити. А пробачити – зовсім не означає милостиво спуститися і пожаліти, а, навпаки, відчути свою меншість та смиренно піднятися до того, кого пробачаєш.

«Відкрилася безодня, зірок сповнена. В зірок нема ліку, а в безодні – дна».