23 квітня на VI Книжковому Арсеналі з нагоди презентації видання «Три художні генерації в колекції Тетяни та Бориса Гриньових» від видавництва «Основи» відбувся круглий стіл на тему: «Не для публічного перегляду. Українське мистецтво в полоні приватних колекцій». До вашої уваги – розшифровка дискусії від ART UKRAINE.

 

У заході взяли участь:

Борис Гриньов, колекціонер

Стелла Беньямінова, колекціонерка, засновниця Stedley Art Foundation

Дмитро Голець, експерт аукціонного будинку «Корнерс»

Олександр Соловйов, мистецтвознавець, куратор Мистецького Арсеналу

Ольга Балашова, мистецтвознавиця, модераторка дискусії

 

Тут і далі – ілюстрації видання з офіційного сайту та Facebook-сторінки видавництва «Основи»

 

Ольга Балашова: Перше запитання Борису Вікторовичу. Чому ви вирішили зробити публічну колекцію? Це доволі очевидний крок, але рідкісна історія для нашої країни. Більшість колекціонерів приховують те, що зберігається в їхніх руках.

Борис Гриньов: З моєї точки зору, колекція повинна жити своїм життям. Якщо вона житиме у замкненому просторі, то буде не живою. Тому ми її одухотворили. У цей каталог увійшли роботи з двох виставок у Харкові. Це не лише наш набуток, а й набуток країни. Постійно триває дискусія, чи потрібно робити музей сучасного мистецтва. Наша пропозиція полягає в тому, що він повинен бути приватним.

О. Б.: Тоді я запитаю в Діми, напевно, про те, що купується українськими колекціонерами. Ви спостерігаєте за цим останні –надцять років. Наскільки свідомо люди ставляться до формування своїх колекцій. А потім адресую запитання Олександру: а що повинно бути в цих колекціях?

Дмитро Голець: З огляду на свою комерційну практику можу сказати, що у нас не так багато прикладів свідомого колекціонування. Щодо музею сучасного мистецтва: особисто я вважаю, що він, безперечно, потрібен, але добре було б, якби він мав державну основу. Практика підказує, що проекти приватних музеїв закінчилися нічим. Приватна колекція у державному музеї – цілком нормальний варіант. До того ж, державний статус дає гарантію, що він не закриється за бажанням колекціонера або з інших причин.

Стелла Беньямінова: Треба думати не про те, що може зробити для тебе країна, а про те, що ти можеш зробити для неї. Ми і є країна. Якщо ми почнемо об’єднуватися, – як було в Росії, де створили віртуальний музей на основі приватних колекцій, – то вже сьогодні зможемо організувати платформу, яка б нас згуртувала. Для цього треба спонукати чиновників передати нам одну з будівель – наприклад, Український Дім абощо. А вже потім своїми руками створювати експертну комісію, де не буде заангажованості.

О. Б.: Олександре, а що ми втратили у художньому процесі? Що вже неможливо відтворити?

Олександр Соловйов: Треба починати з того, що у 1990-х роках у нас з’явилися банки, і почалася епоха корпоративних колекцій. Я особисто був експертом у зборі таких колекцій для кількох із них. Цінність цих колекцій була в тому, що вони збиралися за гарячими слідами. Подальша їхня доля була незавидна. Багато робіт, які туди не увійшли, осіли за кордоном під впливом тогочасного туристичного потоку. Коли ми робили виставку «Незалежні» в Мистецькому Арсеналі, то зіштовхнулися з цими проблемами.

Ера приватних колекціонерів розпочалася наприкінці 90-х – на початку 2000-х. І я підтримую ідею музею саме приватних колекціонерів. Коли я починав працювати в арт-центрі Пінчука, він замислювався саме як музей сучасного мистецтва. Ми з колегами свідомо підготували програму під це, і цей процес вже почався, але припинився.

У питанні про колекції ми так чи інакше стикаємося із конфліктом приватного та публічного. Колекціонера  не завжди цікавить історія. Він купує те, що йому подобається. Його смак не завжди збігається з експертною оцінкою.

О. Б.: Я би хотіла запитати в Стелли та Бориса Вікторовича про їхні особисті стратегії колекціонування. Як ви сьогодні визначаєте їх для себе?

С. Б.: Оскільки ми перебуваємо на презентації книги Бориса та Тетяни Гриньових, хочу сказати, що це, напевно, перший професійно зроблений продукт, у якому ми бачимо ставлення і колекціонера, і мистецтвознавця. Збирати мистецтво треба лише професійно, лише якщо ти знаєш історію мистецтв.

Тому я раджу професійним колекціонерам побільше читати, аби випереджати арт-дилерів і галереї. Яке у них завдання? Продати, отримати миттєву вигоду. На жаль, немає довірливих стосунків із клієнтами на довгі роки. Це означає, що коли ти купуєш роботу визначеного художника за визначену ціну, то розумієш, що хтось тримає цей ринок. У ХХІ столітті його тримають Гагозіан, Саатчі – інститути та фонди, які не дозволять опустити ціну радикально.

За Борисом і Тетяною Гриньовими сучасне українське мистецтво пройшло три періоди. Авангард 20-х, бойчукізм 40-х, шістдесятники, а потім починається нова хвиля: «Паризька комуна», «Живописний заповідник», 90-ті…Якщо ти цього не знаєш, тобою будуть гратися. Твої гроші перейдуть в інші кишені, і лише за 10 років ти зрозумієш, що ти профан.

 

О. Б.: Олександр згадував про історію з корпоративними колекціями. 90-ті – це одна справа. Але ж і зараз є молоді художники…

С. Б.: Ви згадайте, за якими вони продавалися цінами!

О. С.: Був бартер.

О. Б.: За холодильники.

Б. Г.: Трохи повернуся до книжки. Справді, три смуги на обкладинці символізують три періоди. Перший можна назвати нескінченним, бо це неофіційне мистецтво, яке треба шукати, викопувати. Роботи другого періоду треба повертати із закордону: там він представлений краще, ніж у нас в країні. Зараз добре займатися третім періодом – молодими художниками. Хоча, тут потрібен смак і певний дар передбачення, також розуміння історії мистецтва та історичних процесів. Це рулетка, але тут починається найцікавіше. Їх багато, вони освічені, намагаються інтегруватися в світовий контекст. Саме в цей бік ми переважно спрямовуємо свої погляди. Цей ландшафт змінюється швидко, бо вже навіть «Р. Е. П.» став історією для журналу «Антиквар».

О. Б.: Дмитро, скажи, будь ласка, як можливо приваблювати увагу до сучасного художнього процесу? Адже і Стелла, і Борис Вікторович орієнтуються більше все ж на традиційні медіа. А сучасний художній процес – інший.

Д. Г.: Абсолютно вірно помічено. Це ще один аргумент на користь музею сучасного мистецтва під патронатом держави. Щойно у 1990-х почався розвиватися ринок, усі кинулися писати в живописних техніках, бо це було зрозуміло колекціонерам і купувалося. Ситуація не дуже змінилася і зараз: медіа-арту та іншим технікам важко знайти місце в колекціях зі зрозумілих причин. Державна інституція могла б зберігати їх доволі ефективним чином.

О. С.: Проблема з колекціонуванням інсталяцій – складна. Вона завжди існувала, те саме можна сказати і про відео. Наприклад, десь на Art Basel Марина Абрамович півгодини лежить в обіймах зі скелетом, це документується одразу на декілька камер і тут таки продається. Свого часу перформанси «Людини-собаки» Олега Куліка можна було брати по 500 доларів на VHS-ках. У нас не склалося, а тим часом Тейт все це скупив.

 

О. Б.: Стелло, я знаю, що ви спілкуєтеся з великою кількістю колекціонерів, заражаєте їх своїм ентузіазмом. Чи можливо таке, що вони звернуть увагу на нетрадиційні медіа?

С. Б.: Ми говоримо про тих колекціонерів, які вже пройшли певні етапи. Але давайте не забувати, що ми живемо в 40-мільйонній країні, в якій немає культури колекціонування і розуміння сучасного мистецтва. Тому завданням медіа повинен бути не піар сучасних художників, а розповідь про мистецтво ХХ століття, бо ми його втратили. Я народилася в 60-ті, для мене мистецтвом був соцреалізм. І велика кількість людей на цьому зупинилася. Давайте подумаємо, чи здатні вони сьогодні зрозуміти Куліка? Давайте виховувати публіку тої культури, про яку ми говоримо. Це також завдання для мистецтвознавців, культурологів.

Д. Г.: Зараз сформувалася така думка, що колекціонерами можуть бути лише неймовірно багаті люди. Насправді не треба зупинятися лише на мистецтві музейного рівня. Існує купа тиражних речей, які є витворами мистецтва і теж можуть бути предметами для колекціонування за відносно невеликі ціни. Хотілося б похитнути цей міф.

О. Б.: Велике вам дякую!