Очевидно, що позиція медіатора сприймається  глядачами першоргово як аналогія бабусі у музеї – суворого прискіпливого наглядача, який обмежує свободу спілкування з твором мистецтва. З посиленням охоронних функцій з боку медіаторів і впровадженням дозволу на фотографування у ПінчукАртЦентрі інстинкти «музейних бабусь» усе нав’язливіше пробивалися крізь милі обличчя працівників освітнього сектору музею.

 

Дозвіл на фотографування, безперечно, новий етап в історії ПАЦ, омріяна подія, на яку чекали усі користувачі інстаграмів Києва. Усі відчайдухи, які робили «злочинні знімки», ризикуючи бути виставленим з галереї, можуть видихнути з полегшенням і легально відзняти кожну шпаринку кожної інсталяції. Власне, це вони і роблять.

 

Медіатори PinchukArtCentre під час виставки «BORDERLINE». Фото з офіційної сторінки арт-центру в Facebook

 

Але проблема полягає не в тому, що, маючи змогу знімати, відпадає необхідність (а з нею і бажання) дивитися на мистецький витвір інакше, ніж крізь віджети своїх фотопристроїв. Зелене світло, що його дав музей для глядацьких фото, сприймається відвідувачами як дозвіл користуватися інсталяціями як декораціями для власних фотосесій. Сидіти, торкатись руками, спиратись, відламувати шматки, красти – неповний перелік дій, що сприймаються логічними з позиція глядача. Тож не дивно, що, споглядаючи таке невігластво з боку відвідувача, ввічливий медіатор перетворюється на «демона музейної зали», який забороняє і сварить, погрожує охороною і повчає, а також до смішного серйозно переймається цілісністю якихось очевидно низьковартісних об’єктів.

 

Користуючись роботами задля класного знімку, відвідувачі дійсно забувають правила поведінки у музеї і не відчувають реальності, у якій вони перебувають. Це не може не обурювати. Але, з іншого боку, і у своїх заборонах ПінчукАртЦентр не може сприйматися однозначно. Чергового разу перебуваючи у залі Катерини Єрмолаєвої, інсталяція якої технічно дуже складна і тендітна, а тому потребує посиленої уваги, я відкрила для себе новий бік проблеми користування музеєм сучасного мистецва.

 

Катерина Єрмолаєва. «Блокада спогадів» (2015, розпис, пенокартон, акрил, особисті речі). З виставки номінантів Премії PinchukArtCentre 2015. Джерело: http://pinchukartcentre.org/

 

Робота Єрмолаєвої – реконструкція інтер’єру будинку батьків художниці; усі її деталі виконані з картону і не дуже найдійно зафіксовані до стін і стелі. Для попередження пошкодження експонатів на підлозі проведені сигнальні обмежувальні лінії, проте – не звичним жовтим, а сірим кольором, який краще пасує до вигляду роботи. Це один з творів-фаворитів серед глядачів, тож не раз мені доводилося переконливо просити їх не чіпати руками об’єкти під час позування. Коли я в черговий раз змушена була попросити дівчину не торкатися нічого і вийти за обмежувальну лінію, вона відказала, що не знала про цю заборону. Тоді я аргументувала свої слова тим, що для цього спеціально проведено лінію. «А звідки мені знати? Лінія та й лінія», - відгукнулась вона. Почуте мене приголомшило. Адже дійсно: перебуваючи у музеї сучасного мистецтва, де художники створюють експонати буквально з будь-чого, дуже важко зрозуміти, що є арт-об’єктом, а що – застереженням чи вказівкою. Глядач майже не має змоги вступити у комунікацію з галереєю, тому чи не єдиним посередником для діалогу залишається медіатор. Але замість діалогу відбувається не осмислена фіксація своєї присутності у «музеї» (формальному музеї з позиція глядача) за допомогою фотокамери.

 

Дозвіл на фото у музеї – це прекрасне нововведення, що робить його демократичнішим і відкритішим для глядача. Прикро, коли такі ініціативи перехоплюють першочергову мету галереї, а також роблять з милих ввічливих медіаторів суворих «музейних бабусь».

 

***

 

Про автора

 

Ліза Корнейчук – студентка кафедри теорії та історії мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України. Медіатор у PinchukArtCentre.