«Як у Тіні» – книга про книгу
Книга «Як у Тіні» – це спроба Поліни Ліміної та Павла Гудімова подивитися на особу-феномен, Георгія Якутовича, крізь призму однієї з проілюстрованих ним книг – «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. Видання стало етапним як у житті художника, такі в розвитку української графіки. Уривок з ґрунтовного та довгоочікуваного дослідження читайте просто зараз.
Українська графіка 1960-х років досі залишається простором зовсім не дослідженим, хоча саме цей період був переламним для розвитку мистецьких принципів. Ідея чогось нового постійно переслідувала художників того періоду, що додає йому яскравості в дослідженнях. Однак ще цікавішими постають особисті проекти, які демонструють можливість митця залишатися амбівалентним до системи.
Таким особистим проектом стала праця Георгія Якутовича над оформленням книги Коцюбинського «Тіні забутих предків». З одного боку, це стало прикладом синтетичного видання, книги-ансамблю, над якою так довго працювали тогочасні художники. З іншого, тема Гуцульщини, Карпат, була для самого Якутовича тією сферою, куди можна було втекти від умовностей режиму.
Лаконічний стиль оформлення книги, майстерність виконання дереворитів (гравюр на дереві), а також глибина ідей, які вкладав Якутович у ілюстрації, стали матеріалом для нашого дослідження, яке започаткувало новий для України літературно-мистецький жанр – книгу про книгу під назвою «Як у Тіні». Окрім текстового дослідження, ми зачепили ще багато тем: відкрили Якутовича як фотографа, додали роботи та світлини, які раніше ніколи не публікувалися, показали ескізи та підготовчі матеріали, що збереглися в родинних архівах. Наразі ми публікуємо уривки з книги «Як у Тіні», презентація якої відбудеться на Книжковому Арсеналі‒2017, 20 травня о 18:00 у залі УВК.
Георгій Якутович у Карпатах. 1980-ті роки, кольоровий слайд. З колекції Сергія Якутовича
Перш за все, Якутович знайшов «свою» тему – Карпати. Його творча мова, яку він дуже довго й достатньо болісно формував, розвилася з любові до цих гір. У них художник відшукав глибину народних ідей, побачив їхнє відлуння в культурі і відшукав першоджерела в природі; Карпати стали для Якутовича тим космосом, який зміг структурувати хаос, що постійно переслідує людину. І, як любов у творі Коцюбинського, так і захоплення Георгія стали таким шляхом, який дозволяє формувати себе як особистість у будь-якій системі.
Карпати Якутовича – це приклад не тільки мистецького розвитку, а й способу становлення себе. Тож, використовуючи близьку тему, художник поступово намагається досягти матеріалізації того, що окреслювали як книгу-ансамбль. Роки праці над собою, постійне невдоволення своєю роботою, бажання бути кращим – все це супроводжує Георгія, підштовхує його на нові пошуки. Історія цих «мистецьких блукань» довга і цікава, тому буде більш детально розкриватися в наступному розділі. Однак своєрідна кульмінація цих шукань – це саме книга «Тіні забутих предків».
Георгій Якутович. Дитячі радощі. Іван та Марічка. 1965, дереворит
На Кудрявській вулиці, поміж старих київських будинків, у 60-і роки була проголошена окрема республіка – Віа дель Корно. Громадян мала небагато – Олександр Губарєв, Григорій Гавриленко, Олександра Павловська, Микола та Ольга Рапай, Олександр Данченко, – а умовою для отримання громадянства було прирахування себе до класу митців. Кожен з представників народу одночасно мав і владне звання, найчастіше міністра, а президентський пост республіки очолював ніхто інший, як Георгій Якутович.
Назва новоутвореної держави з’явилася так, як могло статися тільки у середовищі людей, що ілюструють книжки. Коли художники читали роман італійського письменника Васко Пратоліні «Повість про бідних закоханих», то звернули увагу на прекрасний опис вулиці, яка фактично постає головним героєм книги. «Віа дель Корно – зовсім маленька вулиця: п’ятдесят метрів у довжину та п’ять у ширину. Тротуару немає. (…) Хто піде на Віа дель Корно? Лише той, хто тут мешкає чи пов’язаний з її мешканцями якимись інтересами». Візуальний образ для описаної вулиці знайшовся одразу ж: варто було лише поглянути у вікно та побачити рідну Кудрявську.
Книжки у житті Якутовича були не тільки фаховою роботою, але й міцно впліталися у біографічні віхи. А почалося все, як би очікувано це не було, з «Тіней забутих предків» Коцюбинського.
Георгій народився в 1930 році у сім’ї військового, що швидко визначило його долю: родина постійно переїжджала з місця на місце, з Москви до Ленінграда, з Естонії до Фінляндії. Коли ж розпочалася Друга світова, батько пішов на фронт, а мати з дітьми були евакуйовані до села Тонкіно, у Нижньогородській області. Там вони жили у старій садибі лікаря, яка одночасно була для мешканців і лікарнею, і бібліотекою. Одного разу Георгій і його старший брат Ігор побачили старезну книжку без палітурки. «Іван був дев’ятнадцятою дитиною в родині Палійчуків…» – розпочиналася книга, але для молодшого Якутовича ця мова була ще незнайомою. Старший брат розповів йому, що це за повість, а Георгій отримав свій перший підручник української – «Тіні забутих предків».
Георгій Якутович. 1960-ті роки. З колекції Сергія Якутовича
Георгій Якутович не був людиною надто публічною. У Москві його знайомі знали: якщо він приїжджає, то тільки щоб продемонструвати новий твір – світське виблискування Георгія особливо не цікавило.
У Москві графік мав багато друзів, серед яких найближчим був художник Май Мітуріч, племінник Велимира Хлєбнікова. Всі знали про захоплення Якутовича тематикою Карпат, куди він часто запрошував своїх товаришів. Георгію було чужим сприйняття України як «мальовничого краю», певної курортної зони Радянського Союзу. Тому і окремою метою Якутовича було показати іншим всю ту глибину, складність, неоднозначність устрою в тій країні, звідки він сам походив.
Як вже зазначалося, книга «Тіней…» справила велике враження на художнє оточення Якутовича та мистецтвознавчу критику. Зацікавлені люди знайшли зразок того, як виглядає гармонійна інтеграція тексту і зображення, як майстерно виконані дереворити розповідають кожен свою історію, однак разом складають завершену оповідь. Формальна довершеність і наповненість змістом – здається, завдання було виконане.
Перший час Георгій також відчуває, що він сповна висловив своє ставлення до гуцулів, що він сказав усе, що бажав. Та проходить кілька років після «Тіней…», і автор розуміє – йому є що додати.
Ескіз до ілюстрації «Вечір на полонині». 1965-1966, папір, туш, перо
Між любов’ю та замилуванням для Якутовича пролягала величезна прірва: бо останнє є нічим іншим, як відстороненням себе на роль вищого споглядача, який може милосердно схвалювати чужий образ життя. У такому випадку людина бачить в іншій культурі суто екзотику, яка має вражати своєю наївністю. Якась народність постає у застиглій, неживій позі: яскраве чудернацьке вбрання, щирі пісні, примітивні думки та дивовижні обряди. І неприпустимо, щоб в цю первинну простоту додалась незрозуміла ускладненість, щоб у такому «природному» суспільстві запанувала гріховна плутанина сенсів. Максимум, на який здатне замилування, це сприйняття проблем свого об’єкту як незначних і несерйозних.
Натомість любов не боїться множинності ракурсів, з яких відкриваються нерозв’язні проблеми будь-якої культури. Певною мірою це є розумінням наявності людського в кожному соціумі, яке не дасть позбавитись від різного роду неузгодженостей. Це питання Якутович постійно ставив перед собою при роботі над «Тінями забутих предків», підтвердження чому можна знайти вже у його статті «Графіка та кіно».
Книгу упорядкували Поліна Ліміна та Павло Гудімов, тексти написала Поліна Ліміна, а дизайном і версткою займалася Катерина Сіваченко. Видавництво Артбук
