Помітно, що процес декомунізації, початий новими політиками, характеризується лише зовнішніми проявами.  Твори радянських митців нівелюються та знищуються як елемент пропаганди СРСР. АRT UKRAINE і журналіст Роксана Рублевська зустрілися з куратором проекту «Soviet Mosaics In Ukraine» фонду ІЗОЛЯЦІЯ Євгенією Моляр, аби пролити світло на питання «шкідливого» монументального мистецтва, яким нерідко називають радянську мозаїку.

 

Євгенія Моляр. Автор фото співпрозмовниці: Діана Горбань

 

Кому належить ідея створення проекту «Soviet Mosaics In Ukraine» і як ви могли б окреслити його основну концепцію?

Ідея щодо створення даного проекту прийшла моїм колегам мистецтвознавцям Олені Червоник та Любаві Іллєнко, коли вони вивчали творчість художниці-опозиціонерки Алли Горської та готували каталогізацію її робіт. Вони одразу ж звернули увагу на те, що існує дуже багато монументальних творів, які ніде не зафіксовані офіційно, більше того, навіть немає ніякого реєстру. Пізніше колеги познайомились з Людмилою Огнєвою, яка досліджує творчість Горської та явище української монументалістики. Поспілкувавшись з нею, було ухвалено рішення створити базу даних, і коли зібрали достатньо прикладів таких творів на Донеччині та Луганщині, сталася окупація. Після переїзду фонду ІЗОЛЯЦІЯ до Києва до проекту долучилася я: почала працювати над архівом, який був створений у Донецьку. Архів весь час поповнюється новими об’єктами. В ньому все поділено на категорії, тому він зручний у користуванні.

 

Завдання проекту – створити ґрунтовну базу для подальших досліджень?

Так. Радянська монументалістика майже не представлена сьогодні в академічному мистецтвознавчому полі. Деякі роботи на цю тему написані у 70-80-х, але цього замало. Насправді, якщо цим займатися дослідникам, то найбільше часу потребує саме збір інформації. Працюючи над складанням бази даних, я, як мистецтвознавець, наприклад, вже користуюся цими матеріалами. Нещодавно зробила дослідження про жіночі образи в радянському монументальному мистецтві на прикладі українських східних регіонів. Зараз планую зробити дещо подібне у масштабі всієї країни. Тема цікава: як представлялися жінки у монументальних творах в залежності від регіону та типу споруди; які образи були на школах, які – на поліклініках, які – на підприємствах (адже при створенні об’єкту на будівлі дотримувалися чіткої категоризації).

 

Тут і далі всі фото мозаїк: Володимир Чеппель, Лев Шевченко

 

Ви звертаєте увагу на об’єкти переважно провідних митців (Ламаха, Горської, Зарецького)? Чи вам цікавий будь-який автор?

У нашому архіві представлені роботи незалежно від авторства. Провідними, звісно, були зазначені вами, але є безліч робіт, які практично не авторизовані. Ми зараз звертаємося до поціновувачів та активістів за допомогою. На жаль, зараз над збором інформації я практично працюю одна – це внутрішній проект фонду, ресурсів на нього немає. Він існує завдяки небайдужим. Багато фотографій мозаїк нам відправляють люди з різних регіонів, українські військові із зони АТО та жителі окупованих територій. Це дуже цінні знімки, адже в деякі місця на Сході тепер неможливо потрапити, щоб зафіксувати роботи. Ми просимо надавати якомога більше інформації про сфотографований твір, але часто авторизувати його все одно дуже складно.

 

Одна з наших ідей, окрім створення бази для подальших досліджень, зробити ці об’єкти офіційно зареєстрованими, щоб вони набули пам’ятково-охоронного статусу. Ми почали писати листи у всі центральні та регіональні органи, щоб будівлям надали такого статусу, але частіше за все ці інституції реагують формальними відписками.

 

 

Чому ви вирішили приєднатися до проекту, який захищає радянську мозаїку в умовах тотальної декомунізації. Чим настільки цікаві ці об’єкти, щоб не помітити в них криваве комуністичне минуле?

Цей проект почався тоді, коли про декомунізацію ще ніхто не говорив. Моя особиста точка зору: радянське монументальне мистецтво – той важливий парадоксальний приклад того, як художники можуть працювати продуктивно, створюючи прогресивний поступ всупереч політичним незручностям. Академічне мистецтво було дуже цензуроване, існуючи в жорстких рамках соцреалізму. Монументалістика теж існувала як пропаганда, але її створювали художники, яким було тісно в рамках дозволеного канону. Специфіка твердого матеріалу впливала саме на роботу з формою, а не із авторським висловлюванням. Завдяки цьому народжувалися нетипові для режиму новаторські твори.

 

Як ви вважаєте, що станеться, якщо сучасна культура викреслить етап радянської монументалістики?

Якщо ми будемо пропускати період радянської України  і шукати ідентифікацію у ХІХ столітті, ми втратимо важливий етап культурного розвитку нашої країни. Монументальне мистецтво за часів СРСР було виразним, але не кричущим. Воно не намагалося стати елементом декору, як це відбувається з оздобленням будинків сьогодні.

 

Процес декомунізації не має виражатися в затиранні якихось мистецьких проявів минулих літ. Для мене це щось більш глибинне: зміна системи, перегляд бюрократичного устрою, роботи інституцій, які втрачають свою функціональність. Якщо ми перестанемо бачити в радянських мозаїках пропаганду, ми побачимо їх красу. На сьогодні не так страшна загальна декомунізація, як, скажімо, побутова. Зверніть увагу, як на мозаїки, що розташовані на радянських спорудах, роблять утеплення, вішають рекламні банери, кондиціонери, вбиваючи смальту. Така байдужість та хаос активізують вандалізм. Цікаво, але якщо на мозаїці вказаний автор – це вже ментальний блок для її руйнації.

 

 

У такому разі, чи потрібен Україні музей радянського монументального мистецтва?

Ми дуже хочемо зробити такий музей. Навіть вирішили, що розташувати його було б слід у Маріуполі, бо там представлені найбільш цікаві і різнопланові радянські мозаїки. Було б ідеально зробити там базу для дослідження вітчизняного монументального мистецтва, навіть з екскурсійними маршрутами. Щоправда, однією з проблем збереження мозаїк є те, що безліч будівель опинилися в приватній власності.

 

Це означає, що мозаїки, розташовані на приватній власності, можуть зруйнувати разом з самим будинком. Можливо, потрібно створити документальний фільм, аби хоча б так зберегти ці об’єкти?

Так, звісно, ми хочемо документувати це будь-якими способами. Зараз є бажання зробити видання про мозаїки, і ми намагаємося шукати кошти для створення книги, аби дослідити явище радянської  документалістики у всіх проявах. Зараз у нас є кілька варіантів міжнародних грантів, аби отримати якесь зовнішнє фінансування. Фільм, думаю, попереду.

 

 

Як глядачу перелаштуватися і перестати сприймати радянське монументальне мистецтво як прояв пропаганди?

Глядачі і не сприймають! Навпаки, люди на вулицях їх люблять. До мозаїк є два ставлення: їх або люблять, або не помічають. Сьогодні, коли  почався процес декомунізації, вони зазвучали  у просторі і стали більш виразними. Мозаїки тепер втратили свою політичну силу і ідеологічну потенцію, їх створювали антирадянські художники.  Ставлення до мозаїки як до пропаганди – надумане. Сьогодні її не сприймають таким чином у жодному разі.

 

 

***

Роксана Рублевська – арт-журналіст, дипломований кінознавець, постійна авторка ART UKRAINE.