Світогляд українського суспільства сформувала патріархальна система, яка пронизує всі напрями життєдіяльності людини – і сфера мистецтва, на жаль, не є винятком. Щоб змінити традиційний погляд на роль чоловіків і жінок у мистецтві, важливо більше говорити про жінок-художниць – як історичних постатей, так і наших сучасниць. ART UKRAINE спілкувався з художницями Тетяною Білоконенко, Настею Білоус та Олесею Джураєвою про історію стріт-арту, про теми, які найбільше їх хвилюють, про стереотипи та проекти, які надають відчуття «великих крил» за спиною.

Історія стріт-арту не рясніє жіночими іменами. Як ви вважаєте, чим це обумовлено?

Тетяна Білоконенко:

Вважається, що жінка – оплот сім'ї, і, в першу чергу, мати. А процесс створення муралу – це насправді важке фізичне навантаження. Робота такого плану вимагає великої віддачі, тому після закінчення робочого дня приїхати додому й зайнятися побутовими клопотами дуже складно. Чоловіки ж, як правило, більше приділяють часу роботі, ніж сім'ї. І тому, якщо батько їде у творче відрядження розмальовувати стіну –це сприймається зовсім інакше, ніж якби це зробила мама.

 

Крім фізичного навантаження, стріт-арт викликає і психологічну залежність. Я говорю про людей, які створюють серйозні картини й відповідально  ставляться до своєї творчості. Розмір області під розпис (стін, стелі, підлоги, сходів) може бути різним, і до цього ми, як художниці, маємо бути готовими.

 

Пригадую, коли в Хайфі я розписувала сходи портретом філософа Спінози, не могла спати. Це абсолютно особлива поверхня й найважчий з розписів, які я робила. До неї потрібно було застосувати інший спосіб роботи. Я заспокоїлася лише тоді, коли відчула на собі погляд Спінози. Його лик складався з двох прольотів, де риси обличчя плавно перетікали і з'єднувалися без спотворень.

 

Усі зображення надані художницями

Коли взагалі  виник «жіночий» стріт-арт? Можливо, пригадаєте цікавих постатей в історії вуличного мистецтва.

Тетяна Білоконенко:

Якось мені на очі потрапила стаття про жінок-художниць з Південної Америки, які вийшли на вулицю й просто неба почали малювати. Основна мета акції – довести чоловікам, що жіночі малюнки є не гірші, а то й кращі за чоловічі. Це були 70-ті роки, і акція стала частиною феміністського руху. Стріт-арт був і протестом, і бажанням привернути увагу, і можливістю чудово провести час. Тому, більш сміливі й амбітні виходили на вулицю аби виплеснути свою енергію ось у такий спосіб.

 

Настя Білоус:

Багато дівчат займаються стріт-артом і отримують великі гононари, серед найбільш знаних BK Foxx і Paola Delfin. Є тандеми – хлопець/дівчина, пара, яка працює разом – це, до речі, дуже цікава тема, споріднена з темою тандемів художників-конструктивістів, таких як Родченко й Попова, Гончарова й Ларіонов. Тому сказати, коли з'явився "жіночий" стріт-арт, я не можу. Художники – чоловіки чи жінки – задовольняють свою потребу в самовираженні, і неважливо: на папері або на стіні. Це люди, яким життєво необхідно малювати, вони не можуть без того.

 

Із власних спостережень, які теми найбільше хвилюють жінок? Про що їхні мурали?  

Тетяна Білоконенко:

Теми жіночих розписів – різноманітні. Не треба думати, що це лише щос рожеве й дівчаче, хоча, і не без цього. У творчості деяких художниць яскравою барвою простежується зв'язок між особистістю авторки та її твором. Буває, дивишся на новий мурал і відразу розумієш, хто його авторка.

 

Настя Білоус:

У всіх різні теми. У мого живопису більш інтуїтивний підхід, іншими словами – малюю те, що відчуваю, хоча й процес часто скрупульозний. Інколи на створення однієї картини може піти не один місяць. Особисто мене завжди хвилювала тема "людського", що таке  бути людиною. Напевно тому в моєму портфоліо і "олюднення" горил, і теми краси, любові та цілісності. Цікаво під час створення муралу працюватисаме з приміщенням або будівлею, враховувати форму й місце розташування. Зараз я створю живопис на равлику паркінгу бізнес-центру в Києві, враховуючи як стиль всього будинку, так і сприйняття зображення, коли машина рухається. Сподіваюсь, малюнок оживатиме в русі.

 

Існує стереотип, що стріт-арт – то для хлопців, але вам вдалося його зламати. Чи важко було реалізувати себе в "чоловічій" професії?

Настя Білоус:

Справді, стріт-арт розпочали хлопці, а точніше хлопець, який ховається під псевдонімом Банксі. Однак, створення муралів – це робота майстра, а майстрами стають, практикуючи своє мистецтво роками, і чоловіки й жінки.

 

Олеся Джураєва:

Якщо бути відвертою, навколо мене завжди було повно жінок, які займаються мистецтвом, тож я ніколи не відчувала по-справжньому, що зростаю в чоловічій професії. Навпаки, у моєму творчому оточенні та й у повсякденному житті є багато чоловіків, які розділяють та підтримують мої задуми. Я завжди робила й роблю те, що хочу, і як я хочу.

 

Однак, розумію, що поділ на «жіноче» та «чоловіче» мистецтво буде існувати завжди, бо ми різні не тільки за фізіологією, а й за нашими думками, відчуттями та сприйняттям світу.

 

Тетяна Білоконенко:

Як і будь-яка професійна діяльність, яка супроводжується фізичною  втомою, стріт-арту не привласнюють «жіноче ім'я». Але ніхто не заперечує в ньому жіночої присутності.

 

Мій перший стріт-арт був створений в Одесі, коли я навчалася в педагогічному коледжі. Це був конкурс малюнків на асфальті в рамках святкування 1 квітня 1985 року. Тоді я посіла 1 місце й отримала в подарунок квитки на гала-концерт Гуморина. Пам'ятаю, малювати було не надто зручно, але найголовніше – я отримала задоволення від результату.

 

Коли приїхала до Ізраїлю, треба було шукати своє місце в світі, у художньомусвіті, адже це те, що я вмію робити – малювати і ... навчати малюванню інших. Так склалося, що я просто йшла вперед, «втягуючись» у складній незвичні проекти. Навчалася. Вдавалося добре.

 

Першим великим проектом був розпис стінхайфського луна-парку висотою 16 метрів (5 поверховий будинок). Це більше 6000 м³. Ми працювали 11 місяців удвох із художником Андрієм Чернаковим. Крім цього, займалися розписом декорацій і скульптур, які прикрашали парк.

 

Після такого масштабу мені вже море по коліна. Було відчуття «великих крил» за спиною й нестримне бажання продовжувати. Хоча, на самому початку, були моменти, коли опускалися руки і я хотіла піти з проекту, але потім втягнулася. Малювати пейзаж із горами, людей і тварин у натуральну величину – це цікаво.

 

 

Що сталося потім?

Тетяна Білоконенко:

Потім були розписи стель (на висоті 34 метрів – реставрація церкви) і 3D на асфальті. Але найцікавішим і найважчим проектом, як я вже згадувала, був розпис сходів у Хайфі.

 

Взагалі, коли малюю, ніколи не намагаюся щось комусь довести й не відчуваю духу суперництва з протилежною статтю. Для мене стріт-арт – це не розвага. Це цікавий творчий процес, який вимагає відповідної підготовки й обов'язково віддачі – як фізичної, так і емоційної.

 

Олеся Джураєва:

Творчий шлях узагалі є нелегким і в кожного він свій – неповторний. Це шлях довжиною в життя.  І не важливо, який напрям обирає художник – чи то стріт-арт, чи то ліногравюра, на його/її роботу не повинні впливати гендерні стереотипи. Чим більш розвинута країна, тим менше постає питання статі, на мій погляд. Це пов’язано з розвитком суспільства. Головним критерієм роботи має бути професійність, а не гендерна приналежність автора.