Читати англійською

 

15 квітня у світі відсвяткували World Art Day (Всесвітній день мистецтва) — міжнародне свято красних мистецтв, започатковане з метою підвищення обізнаності про творчу діяльність у всьому світі. Бедрі Байкам, президент World Art Day, розповів про невдалий паспорт для митців, культурний імперіалізм та цензуру в Туреччині.

 

Привіт, я Бедрі — турок.

 

Я не німець, не італієць — тож мушу померти перед митцями з вищого світу, тому що у мене “неправильний паспорт”. Це опис моїх 80-их.

 

З мистецтвом у мене роман з 2-х років. Саме тоді я почав малювати, а вже в 6 була перша виставка. Тож мої роботи літають по усьому світу з 1963.

 

Я не з тих митців, хто повторюється, чиї роботи можна впізнати за одним мазком. З 20-ти років моє мистецтво еволюціонувало навколо найрізноманітніших серій та відмінних технік.

 

Це був ще той виклик на початку. Я казав собі: “Я не хочу бути “художником однієї картини. Мрію, щоб впізнавали мій характер”. Тим більше, якщо я працюю по 18 годин на добу. А сплю по 4-5.

 

Як тільки я познайомився із мистецьким середовищем на Заході — одразу помітив, що усі галереї хочуть продавати лише американський, німецький та італійський арт. Це нереально розгнівало мене. Якась маячня! Музеї не можуть так працювати. “Обов’язок культурних інституцій не в тому, щоб спростити життя галереям Нью-Йорку”. (З маніфесту Сан-Франциско, 1984) Іхня робота — незалежний пошук та відбір митців з усього світу. Оскільки вони витрачають “публічні” гроші.

 

Я був першим, хто почав боротися за права митців з “невдалим” паспортом.

 

Я маю на увазі відстоювати мистецтво з України, Північної Америки, Середньої Азії, Африки. І, звичайно, рідної мені Туреччини.

 

Усі зображення надано художником

 

East-West: вони використовують нас, як соус

 

У 1985 я доволі різко висловився:

 

 “Хей, друзі з Англії, Німеччини, Італії та США! Ви,наче діти багатіїв, — схопили м’яч і ніхто більше не може долучитися до гри.

 

Розважайтеся, проте ми більше не будемо “ковтати” це. Ви пишете свою історію, історію вийнятково! свого мистецтва. Ми не хочемо читати її із зав’язаними очима і  виголошувати: “О, це світова істина!” Ні, це історія Заходу.”

 

Влітку 1984 я написав маніфест переосмислення ходу розвитку мистецтва. З того дня ця тема ніколи не випадала з моєї голови та системи пріоритетів.

 

Мало що змінилося. Все й досі належить Заходу. Вони користуються нами, як приправою до інтерконтинентальної вечері. Ми тут задля того, щоб експозиції можна було називати мультинаціональними. Однак ми ніколи не отримуємо нагород у цих культурних перегонах. Усі ретроспективи та публікації “на центральний розворот” про західних митців вищої касти.

 

Ось Генрі Море, Альберто Джакометті — подивіться на королів. А ось представники Сходу та Півдня — периферія та фольклор.

 

Коли африканець або колумбієць торкається сюрреалізму або мінімалізму у сучасному мистецтві — “він копіює”. При тому, що Західні митці будують свою кар’єру на образах Північної Америки та Африки та  позиціонують це як “розширення своїх горизонтів”.

 

 

 

7 років у США

 

Я б не хотів називати це расизмом. Проте я відчув на собі упередженість американських кураторів. Вони не могли зрозуміти, що турок теж може бути “contemporary artist” нарівні з європейцями. Це руйнувало їхню систему координат.

 

Відносини з галеристами та координаторами були заплямовані. Я наче розбивав голову об стіну.

 

Це були важкі часи. З ризиком, авантюрами та “роботою в стіл”. Я паралельно працював тренером з тенісу — допоки, в 1982, не почав продавати свої картини.

 

І понеслося. Виставки у Сан-Франциско, Нью-Йорку, Парижі.

 

Крок за кроком — мене почали вважати професіоналом та купувати роботи за тисячі доларів.

 

 

Політичне мистецтво

 

Мене називають турецьким Енді Уорхолом, однак Енді не був політиком.

 

- Чи може митець бути аполітичним?

- Мабуть, ні!

 

Я повернувся в Туреччину 1987-го і застав розквіт ісламського фундаменталізму.

 

Більшість місцевих митців будували свою арт діяльність навколо цієї теми. Її суперечливість неабияк надихнула мене.

 

Я щосили намагався розворушити прихильників демократії — в цілому, усіх небайдужих людей. Дехто розпізнав кризу занадто пізно — лише в останні роки.

 

Мій “Маніфест Сан-Франциско” розповсюдили у Центрі Помпіду в Парижі.

 

Почали посилатися на мою книгу "Monkeys’ Right to Paint”. Для кураторів з Заходу нечувано, щоб мавпи могли  створити арт-об’єкт, вартий уваги. Так само, як і невідомі світу митці.

 

Тож під час першого Biennale у Стамбулі я зініціював референдум “Чи мають мавпи право малювати?”

 

93% відповіли “Так”! Тож я продовжив працювати над своїми картинами.

 

Окрім цього я давав політичні спічі по всій Туреччині. Для мільйонів турків я, перш за все, політичний лідер.

Політик і по сумісництву  митець.

 

Деколи я думаю: “Моє мистецтво дійсно політичне. Та це не означає, що всі повинні переслідувати цю ідею. Однак митцям необхідно підписувати петиції. Їх голос має бути чутно на мітингах. Вони забов’язані протестувати, розвивати та захищати свободу слова.

 

 

 

Про цензуру в Туреччині

 

З кожним днем стає все гірше. Влада заарештовує людей навіть за пост у Твітері. А лише п'ять років тому у Туреччині мільйон жителів протестували наперекір владі (спочатку це був мирний протест проти вирубки парку Ґезі, однак через спроби розігнати людей силою він переріс у антипарламентський — прим.авт.).

 

У арт-центрі Piramid (Piramid Sanat — це незалежний арт-центр в Стамбулі, заснований 2006 року Бедрі Байкамом — прим.авт.) ми відкрили масштабну виставку, присвячену цим подіям. Ми хотіли розповісти світу про те, що відбувається в Туреччині. І ми буди єдині серед усіх галерей та арт-центрів, хто наважився підняти цю тему. Тоді ніхто навіть подумати не міг про щось подібне.

 

Коли Ердоган був при владі, я присвятив експозицію темі ув'язнених журналістів, письменників та солдатів. Це було небезпечно — мене могли забрати до в'язниці у будь-який момент. 

 

Потім з’ясувалося, я навіть був у списку тих, кого мали посадити. Проти мене були ті самі ісламісти, рух Гюлена, колишні союзники партії Ердогана, які пізніше 2016 року намагалася здійснити державний переворот проти уряду Ердогана!

 

Звучить складно, так? І знаєте що сталось? У 2011, коли я вийшов з прес-конференції, ісламістський екстреміст шпурнув у мене величезним ножем Рембо. Ніж пройшов за три міліметри від моєї головної артерії. Після операції, яка тривала 6 годин, я 2 тижні пролежав у лікарні. Нападника засудили до 32 років у в'язниці.

 

 

 

Про участь у президентських перегонах

 

У 2003 році я був кандидатом у президенти від турецької Соціал-демократичної партії (“Республіканська народна партія” — прим.ред.).

 

Я майже переміг, проте, тодішній президент, аби не допустити цього, змінив статути партії за декілька годин до оголошення результатів.

 

Проте мої стосунки з політикою досі продовжуються. “Республіканська народна партія” мені не байдужа.

 

Якби я став президентом, це не було б на 15 років. Я б дав більше можливостей та прав жінкам, громадським організаціям та молоді. І щоб партія існувала незалежно від лідера. І покинув би президентське крісло. У мене і без того багато обов'язків.

 

 

“Він зберігає свою сперму 35 років”. Про найбожевільніші експерименти.

 

Я написав два томи автобіографії до того як мені виповнилось 30. З цією автобіографією пов'язаний великий скандал. Коли мені було 14, я поклав у свій щоденник свою першу сперму на серветці. Та з нагоди виходу книги організував виставку.

 

Всіх шокував мій щоденник. Відвідувачі думали, я буду наживо показувати всім свою сперму. Насправді ж, я просто експонував щоденник, в якому була ця серветка. Люди продовжували засуджувати, що я зберігаю свою сперму вже 35 років.

 

Взагалі, будь-який скандал для публічної людини це добре. Однак я їх не потребую. Я художник та митець, а сперма — це сік, який створює людина.

 

Я перший зберіг свою сперму і наважився представити її публіці. Усі, хто зробить те ж саме — не покажуть нічого нового. Мій девіз — “усе це вже було раніше”.

 

Окрім інсталяцій, я також працюю з відео та об`ємними зображеннями.

 

 

 

World Art Day. Люди не скажуть “ні” Леонардо да Вінчі.

 

У березні 2011 я ще був турецьким президентом Міжнародної асоціації художників (IAA — The International Association of Art — прим.авт.), а не генеральним президентом асамблеї. Тоді, на черговому з'їзді у Гвадалахарі, Мексика, я запропонував своїм турецьким колегам ідею створення Міжнародного дня мистецтва.

 

“Є Жіночий день, День батька, День матері, День всіх закоханих, але немає Дня мистецтва!”

 

Цю пропозицію я зробив у перший день конгресу. Як політик, я знав, що саме у перший день всі будуть натхненні, відкриті та сконцентровані.

 

Ми вибрали дату проведення 15 квітня, бо це день народження Леонардо да Вінчі. Ми обрали саме да Вінчі, тому що він багатогранний, як постмодерністський художник. Він робив 60 речей одночасно: хімія, алгебра, медицина, мистецтво, скульптура. В мене така сама позиція — робити багато речей одночасно, як Йозеф Бойс, приміром (одна з відомих робіт Бойса "Сибірська симфонія", вперше представлена в 1962 році в Дюссельдорфі. В рамках свого перформансу художник виконував партію на піаніно, струни якого були завалені купами сміття. В якості "акомпанементу" симфонії Йозеф Бойс вирішив використати мертвого зайця з вирізаним серцем, якого він пришпилив до шкільної дошки, на якій було написано 42 градуси за Цельсієм (гранична температура людського тіла — прим.авт.)

 

Art Walk community (арт-організація у Лос-Анджелесі — прим.авт.) почули про Міжнародний день мистецтва і захотіли до нього долучитись. Катрін Брем (директор Art Walk — прим.авт.) написала мені і у 2016 році ми разом розробили програму. Цілий тиждень в Лос-Анджелісі проходять різноманітні події присвячені мистецтву. За допомогу в організації цього фестивалю мені дали почесне членство у Каліфорнії.

 

І World Art Day святкують на усіх континентах.

 

Тож історія боротьби за права митців з “неправильним” паспортом все ж з хеппі ендом.

 

Бедрі Байкам