До 5 червня в ArtUkraine Gallery триватиме виставка нових робіт Арсена Савадова "Сон Гуллівера". Якими були передумови переходу митця від провокації до "справжнього живопису", дізнавалася головна редакторка ArtUkraine Анастасія Герасимова.

 

Минуле десятиліття, плюс-мінус кілька років, стало періодом двох революцій. Як Ви в них почувалися?

Я брав участь у всіх наших революціях, досить довго і конкретно, але все одно до політики ставлюся іронічно. Так, усе це було на крові. Але ми, люди, які зняли «Книгу мертвих», давно передбачили, може, не так літературно, що так просто боротьба зі жлобом не закінчиться. Ми зараз говоримо про одне десятиліття, але ще перед ним у мене було своє десятиліття, коли я залишив живопис і зайнявся перформансами, які ми знімали на плівку. Це не фотографія в прямому розумінні слова. Ми не займалися цінностями фотографії, а документували перформанси. Коли цей період закінчився, я спостерігав, як перформанси перетворилися на якусь одіссею, яка проникає в різні сфери реальності, щоб освоїти якусь межу правди. Одіссея не могла б існувати без відвідування світу мертвих, тому ми зняли "Книгу мертвих". Ми щось відчували в ній... Мало хто зараз пам’ятає, що коли ми вперше представляли Україну на Венеційській бієнале, то збільшили в кілька разів військовий брезентовий намет, у якому й досі перебуває Україна, — це відбувалося задовго до Майдану! У наметі ми створили павільйон, куди заходили люди... Дивно, що зараз ніхто не взявся оцінити цю метафору, а вона була справді сильна. Якщо говорити про соціально-політичні події, то художники — не публіцисти і не пелевіни. Образна система мистецтва не змінюється. Можна лише по-різному реагувати на певні речі, обирати близькі для себе метафори.

 

Тут і далі — твори Арсена Савадова з серії "Сон Гуллівера"

 

Але ж художникові в наш час неможливо залишатися осторонь від політики, хоча б тому, що її світ — це ринок збуту робіт...

Однак я давно не цікавлюся політикою. Зрозуміло, що з попередньою владою вже ніяк не можна було жити, але, як показав час, насправді мало що змінилося. Як інтелігентна людина, я швидко розумію, до чого все йде, але намагаюся ці теми менше зачіпати. Доки з політики не піде бізнес, а він не піде, ніякої політики не буде. Зараз усе це підробка, імітація. А ми, художники, — клоуни, які їх розважають, тільки трохи краще, ніж "95 квартал". Так, у них більше популярності, але зате ми продаємо голому королю те, про що він уявлення не має, і робимо це дуже професійно. І це також частина нашого життя, нашого безгрошів’я, коли ми не могли продати роботи, дозволити собі те, чого хотілося. А коли з’явилися гроші, вже не стало завзяття на колишні подвиги. Дорога ложка до обіду. Чому я, при всій тій попсі, яку спродукував, можу називати себе частиною андеґраунду? Тому що все було створено з ініціативи знизу, жодної доктрини, лише чиста творчість. Не було замовлення, багато років не було. Був опір. Проти червоних піджаків, дубарів-спортсменів. Ми і камеру взяли, тому що з ними мовою Моне розмовляти було вже марно. А в нас — документ: трупи, шахтарі. Хотілося, щоб у них не було аргументів... Хоча ми також мутували щодо реальності, але вектору не змінювали.

 

 

Останнім часом з’явився прогрес у Вашій "боротьбі зі жлобом"?

Так, стало краще. Більше їздять, більше бачать. Ми не знаємо, що відбувається у свідомості цих людей. На цю планету ми не літаємо, і в нас немає для неї жодних дорожніх карт. Але їх однозначно притягує невідоме. Розумієш, вони все можуть купити. А мистецтво продає щось, що не можна помацати. І ми граємо, добре граємо.

 

Але, як і раніше, є люди, які вважають, що в сучасному мистецтві мало естетики.

 

У мистецтві не може бути мало естетики. Це від початку її територія. Якщо мало, значить, так треба. Не може мистецтво бути круглим, а музей нагадувати магазин. Мало? Підправимо! Поглибимо і розширимо!

 

Виходить, що в цій ситуації вирішення завдання залежить не від глядача, а від художника?

Проблема українського мистецтва саме в тому, що багато художників досі дивляться "чорно-білий телевізор", захоплюючись прийомами модернізму, який у наші дні просто неможливий, адже в його епоху не було такої кількості відкритої інформації, порнографії не було! Вона визначає стратегію життя людини. Система задоволень, а не ядерні бомби. Немає сексу, драйву — немає натхнення. На цьому все побудовано. Якби Пікассо жив у наш час, він би не написав "Герніку" — він же думав, що Америку відкриває. Ти не уявляєш, як нам важко відкривати Америку за наявності Інтернету, Голлівуду... Як тут щось малювати? Мовчати треба.

 

Повернімося до теми естетики, раз вона Вам так подобається...

Знаєш, про що я ще хотів сказати? Останнім часом помічаю, що повертається інтерес до Джимі Хендрікса, Дженіс Джоплін, Ніни Симон, Led Zeppelin... Справа в тому, що я все це вже в своєму житті переслухав, і раптом на якомусь етапі знову з’явилося тяжіння до оригіналу, певного переживання — безцінного у світі будь-яких трендів. Ми заздалегідь розуміємо, що вигрібати цю нісенітницю масової культури доведеться справжніми шедеврами. Але я не можу сказати, що old school — це модернізм. Джимі Хендрікс — це андеґраунд, субкультура. Ми повертаємося туди підзарядити батарейки, при тому, що я люблю електронну музику і ходжу на дискотеки. Уявляєш: колись ми були королями дискотек?!

 

 

Тобто з масовою культурою Ви так і не змирилися — боротьба триває?

Мистецтво завжди протистоятиме масовій культурі. Я не вірю в те, що колись вони взаємопроникали, навіть, якщо мова заходить про Воргола. У випадку з поп-артом це все одно була зона критики, знущання над поп-культурою. Ми її їмо, ми нею користуємося. Боротьба багатьом приносить задоволення. А декому — боротьба з культурою взагалі. Художники завжди беруть щось із масової культури. Кіношники або рекламники, у свою чергу, харчуються метафорами мистецтва. Але інтелектуальний розвиток такий, що створити вони можуть лише те, що виходить. Дивишся іноді рекламу: рівень жахливий, а технології приголомшливі. Протистояти цьому може лише метафізика, а її обслуговує культура. Ось і все…

 

Арсен Савадов

 

Чи не вважаєте Ви, що незмінна популярність живопису — свідчення того, що людина як споживач мистецтва не змінюється? Нові медіа, течії, напрямки, а купують, збирають все одно живопис.

Справа в тому, що живопис має ритуальну складову. Це — як відрізання голови. Потече кров, усе по-справжньому. Спрацьовує прадавній інстинкт. Це тактильна річ, написана руками, — як намолена ікона. ЦЕ приваблює, а не сам живопис. Так Бог дав, що саме площина стала місцем, куди можна втекти. Безцінність живопису ще й у тому, що в ньому немає підміни, тебе не обманюють у його справжності. І це вже вибір людини: отримувати кайф чи ні. Я люблю різне мистецтво, не лише живопис. У світі взагалі стільки класного мистецтва!

 

Повний текст інтерв’ю читайте в журналі ArtUkraine, що вийде друком у травні.

4 травня в ArtUkraine Gallery відбудеться artist talk митця.