ART NOW: Олег Тістол. Про культуру і її вищий сенс

Роксана Рублевская, главный редактор ART UKRAINE

01.05.2018

За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. В серії інтерв’ю митці розповідають подробиці про нові проекти, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодення, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи її розвитку.

Починаючи з 80-х, творчість Олега Тістола знаходиться під пильною увагою міжнародної арт-спільноти. І це не дивно, адже, сформувавшись у радісному очікуванні краху радянської системи, його мистецтво поєднало в собі абсолютно унікальну художню мову з критичним європейським мисленням. Для робіт, деякі з яких знаходяться в колекціях країн США, Данії, Швейцарії, Німеччини, Норвегії і Нідерландів, характерні: дослідницький інтерес у ґрунтовному вивченні історико-політичних процесів, філософське переосмислення минулого, постмодерністська іронія, еклектичність і підкреслений національний колорит. Постійна авторка ART UKRAINЕ Роксана Рублевська розпитала митця про нову серію робіт, що готується спільно з українсько-данським художником Сергієм Святченко і культуру як основу розвиненої цивілізації.

Яка моральна риса є найголовнішою для художника, на ваш погляд?

Фанатична чесність і професійна сміливість.

Мені здається, що саме гіпертрофована чесність – те, на чому останні 4 роки спекулюють деякі ваші колеги, чи не так?

Я розумію, про що ви, але чесність – це інше. Ментальна гігієнічність, принциповість і порядність. Вона або є, або – немає, вдавати її неможливо. Якщо людина чесна, в першу чергу перед собою, вона не може цим спекулювати, адже наявність цієї чесноти свідчить про її цивілізованість. Мистецтво, особливо актуальне, – найвищий прояв розвитку цивілізації, те, чим повинні займатися в постіндустріальну, постінформаційну і постматеріальну епоху.

Олег Тістол, Микола Маценко. Проект Раймузей в ArtUkraine Gallery, 2017. Фрагмент експозиції

Якщо мотивація митця – гроші, то це не художник. Дійсно, економічна складова – важлива, це прекрасний і універсальний засіб для створення цінностей, тому в західному суспільстві дуже добре відпрацьовані ринкова і грантова системи. Саме для того, аби забезпечити і убезпечити талановитих авторів, щоб вони не перетворювалися на заробітчан. Ті, хто працюють заради збагачення, – існують в статусі декораторів. Чи є такі на Заході? – Звісно. Коли художник робить декорацію для кіно, він знає, скільки коштує квадратний метр і його гонорар – зрозумілий, чого не можна сказати про того, хто займається розробкою теорій цивілізаційного розвитку.

Незважаючи на еклектичність вашої творчості, вона – глибока та національно орієнтована. Що є основою для такої вашої художньої і громадянської позиції?

Вами використане гарне слово «еклектичність», власне, це ознака різноманітності моїх інтересів, які вписуються в один вузький інтерес – пошук свого місця в культурному житті цивілізації. Я використовую будь-які жанри як засіб донесення переконань, естетичних та етичних відкриттів, тому мені все одно, чи то скульптура, чи інсталяція, чи фотографія. Я можу висловлюватися в будь-якій формі. Звісно, колись буде підведений підсумок і все упорядкується в єдину струнку і зрозумілу загальну схему. Фундаментом для моєї позиції є адекватність. Бути українцем – приємно, особливо після 2014 року, коли всі нарешті це усвідомили. Колись на власній виставці в Лондоні, яка, до речі, була визнана однією з десяти кращих, британський журналіст BBC запитав мене, яким художником я себе вважаю: інтернаціональним чи національним? Мене це дуже потішило і, власне, його зовнішній вигляд: люлька, вуса, піджак із замшевими підлокітниками. Я відповів наступним чином. «Побачивши в моїх роботах фолк-елементи, вам здається, що я екзотичний, але ви не уявляєте собі, наскільки екзотичним для мене є ви, тому що по вам видно, що ви британець, а по мені – неможливо визначити національну приналежність». Тому проблема екзотичності – це проблема самоідентифікації, і я бавлюся з нею, не з метою ідеологічної спекуляції, а тому, що ці коди є всередині мене і вони транслюються напівсвідомо.

Олег Тістол, Микола Маценко. Проект Раймузей в ArtUkraine Gallery, 2017. Фрагмент експозиції

Чи існує найбільш довершений тип художника, до якого повинні наблизитися сучасні вітчизняні митці?

Так, існує два типи художників, головних і зрозумілих як митцю, так і глядачу – Леонардо да Вінчі та Вінсент ван Гог. Леонардо – це дуже потужна соціальна одиниця, людина-мислитель, яка відкриває світ і досліджує його, застосовує свій дар у будь-якій сфері задля досягнення кращих результатів в освоєні життєвого простору засобами культури. Ван Гог – вузькопрофільний професіонал, що опинився на вищому щаблі розвитку через свою фанатичну відданість найбільш ефективному способу вираження. Якщо говорити про власні симпатії, мені близькі вони обидва. Я хочу, аби художники були шановані суспільством, як це вдалося Леонардо, і в той самий час, аби вони не переставали дивитися вглиб себе, залишаючись зосередженими і вірними вибраному шляху.

Нацпром (Олег Тістол, Микола Маценко). Кохайтеся чорнобриві

В одному із своїх інтерв’ю ви зауважили, що українські художники точно знають різницю між культурою та її імітацією, адже є територіальними сусідами з варварами, але наразі в Україні також можна прослідкувати тенденцію імітації культури, чи не так?

Така проблема існує, але вона надто слабо виражена, тому не є загрозою для наших широт. Ми дуже відрізняємося за своїм світоглядом від росіян. Є радикальна різниця між нашими культурними процесами, у нас він – невід’ємний, природній. В Україні немає такої ієрархічної системи «керівник – підлеглий», а тому і не працюють російські комерційні схеми. Наші люди займаються культурою, свідомо, напівсвідомо чи несвідомо, просто беручи участь у реальному культурному житті, а не обслуговують ідеологію.

Хай там як, але українському художнику навіть нікому продатися, тому немає шансу бути невільним. На щастя, ми народилися на території, на якій просто нерентабельно бути рабом. В Росії будь-яке культурне явище використовується як прикриття агресивної загарбницької політики. Неважливо хто ти: Булгаков чи Цой, рано чи пізно тебе піднімуть на прапор, під яким будуть щось захоплювати. Тому скільки б не знаходили формальних схожостей, наша глибинна сутність – абсолютна різна. Повертаючись до чесності, я скажу, що мистецтво – не може бути імітацією, ти в праві помилятися, але щиро, тоді це комусь потрібно.

Чи помічаєте ви проблему наслідування українськими молодими художниками західної проблематики у мистецтві: гендерна рівність, боротьба за право існування сексуальних меншин, біологічний тероризм. Як на мене, це здається незрозумілим і недоречним вітчизняній публіці.

Просто і досі існують художні угрупування, які намагаються бути кон'юнктурними, і тому є псевдо західно-орієнтованими. Це також є пережитком СРСР: прилаштуватися при господарі, аби показати свою потрібність владі і скоріше взяти в міжнародних інституціях свій законний грант. Ось чому моє покоління талановитих митців роз'їжджалося і потім з'їжджалося назад в Україну. Ми хотіли побачити світ, оцінити себе очима цивілізованих експертів. В Москві ніхто довго не затримувався, через неї транзитом потрапляли на Захід. Остаточно все зрозумівши, дослідивши, ми поверталися і починався реальний культурний процес. Я не перестану повторювати це словосполучення.

Олег Тістол

Якось ви зауважили, що криза, війна та революція оздоровлююче подіяли на українське художнє середовище, а чи не навпаки?

Я мав на увазі, що діє і діятиме надалі. Криза жанру, що відбувається зараз, – дуже корисна. Закриваються слабкі культурні установи, а молоді талановиті художники змушені робити те, що робили ми наприкінці 80-х – доводити свою життєву спроможність. У нас неможливо реформувати систему освіти. Ми лише можемо вщент зламати стару і створити нову. Наша територія – величезний подарунок, ми приречені бути багатою країною, тому будуємо територію культури, адже іншого сенсу існування тут більше немає. У нас вроджена естетика, ментальна гігієна, і скільки в Україні не намагайся створювати російський шоу-бізнес в образотворчому мистецтві, він розрахований на жлоба-споживача, який втік ще в 2014.

Зараз ви почали «фанерний період» у своїй творчості. Над яким проектом працюєте?

Наразі готується проект, що буде показаний в рамках Kyiv Art Week, спільний з Сергієм Святченко, художником, з яким ми разом починали свою кар’єру наприкінці 80-х. Остання наша виставка «Спалах» була показана в 1991, після чого Сергій поїхав до Данії, де став відомим митцем і повернувся лише нещодавно. Тоді ми і вирішили зробити спільну інсталяцію, яка називатиметься «Кінець весни». Вона включатиме колажі, фото, вітражі, скульптуру. Назва пов’язана із приїздом Святченко до України, але також продовжується і тема боротьби за культурну територію, Крим, що сприймався за радянських часів як райський куточок. Хочу зауважити, що фанера – дорогий і дуже цікавий матеріал, і реальним проект став завдяки зусиллям Ігоря Абрамовича і Роберта Бровді. Чому я згадую ці прізвища? Це не рекламна пауза, просто без них наші з Сергієм плани залишилися б нереалізованими. Я завжди мріяв, аби у таких мистецьких подіях брали участь якомога більше людей, тоді зрозуміло, що це справді комусь потрібно. До речі, ми зі Святченко також використовуємо еклектичні елементи задля досягнення найбільшої художньої ефективності та виразності.

Чи є матеріали, з якими ви хочете працювати, проте це потребує чималих фінансових витрат?

Я дуже мрію займатися архітектурою, адже у нашій країні з нею величезні проблеми. Хочеться задати нові тенденції і одночасно згадати, що ж таке справжня українська архітектура, а також, якщо з’являться можливості, я б із задоволенням експериментував у монументальній скульптурі.

Ваша робота, що створювалася спільно з Миколою Маценко, наразі експонується у Будапештському Музеї Людвіга, в проекті «Перманентна революція». Які ваші враження від ініціативи організаторів та кураторів цієї виставки?

Звісно, у кураторів своя стилістика, пристрасті, стратегія, але результатом я цілком задоволений. Таких проектів повинно бути багато, якщо хтось незадоволений – зробіть свою версію. Я взагалі ніколи не боровся із чиїмось баченням і завжди виступав за незалежність будь-якої художньої практики. Щоправда українське мистецтво за 30 років я бачу дещо по-своєму, з іншими акцентами, і цією авторською презентацією ми займаємося зі Сергієм Святченко та Миколою Маценко. Порівнювати масштабні музейні виставки можна тільки, коли є що порівнювати. Я за здорову творчу конкуренцію, і хочу, аби сюди увірвались кращі американські та європейські експозиції. Словом, мені здається важливим продукувати ідеї, реалізувати їх, презентувати на Заході і не боятися критики.