За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. В серії інтерв’ю митці розповідають подробиці про нові проекти, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодення, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи її розвитку. 

 

За останні 7 років про мистецтво українського художника Романа Мініна без перебільшення дізнався весь світ. За цей час автор виставлявся закордоном понад 30 разів, в тому числі в Італії, Швейцарії, Британії, Норвегії, Польщі, Бельгії та США, а його роботи неодноразово продавалися на аукціонах Phillips і Sotheby’s. Феноменальним успіх Мініна зробили декілька факторів: обрана тема, що розкривається вглиб, переживаючи трансформації і прагнучи до все нових візуально-пластичних втілень; професійна команда, з якою співпрацює митець і виключна відданість своїй справі. Постійна авторка ART UKRAINЕ Роксана Рублевська поговорила з художником про низку нових проектів, причину відмови від еміграції і унікальне монументально-декоративне мислення. 

 

Всього за декілька років ваше мистецтво стало відомим далеко за межами України, в Європі і США, проте ваш приклад – скоріше виняток, аніж правило. Як гадаєте, чому?  

За межами України – величезний світ з незліченною кількістю художників, світ, в якому складно стати відомим. Навіть тим небагатьом, хто був у фокусі світової уваги навряд вдасться залишитися задоволеними тривалістю цього апофеозу. Інформаційний голод росте, як і швидкість перетравлення інформації, і все вирішує професійна команда. Можливо, у вітчизняному художньому полі мені  і вдалося потрапити в «ефір», проте закордоном я – просто один з активних гравців. Що стосується популярності, її масштабів і тривалості, то вона або прийде, або – ні. Культурний герой обов’язково з’явиться і світ самостійно обере, хто буде його зіркою в той чи інший час. За останні декілька років ситуація стала змінюватися на краще: з’являються поодинокі гідні художники, що просувають себе самостійно, і люди, які розуміють сенс у формуванні української арт-команди, докладаючи для цього чимало зусиль, часу і грошей.

 

Роман Мінін. Регбіст, 2017

Усі зображення надано митцем

 

Чи могли б навести конкретні приклади таких зусиль?

 

Ігор Абрамович випускає в Америці дуже важливу книгу про сучасне мистецтво України,  проект Юрія Комелькова «Ukraine the Best» також націлений на популяризацію вітчизняного арту, і всіх його напрямів. Завдяки приватній ініціативі в США почав виходити журнал «The Ukrainian: Live and Culture», а фундація Zenko Foundation розпочала презентацію наших робіт на міжнародних музейних майданчиках.

 

Якою, на ваш погляд, є головна причина неможливості тотальної присутності українського мистецтва закордоном?

 

Гра поодинці. Зараз я згадав кумедний випадок з життя. Колись давно в маленькому містечку в Донецькій області я був на футбольному матчі і мені запам'ятався один дивак, який в перерві вибіг на поле, аби просто подражнити поліцію. Махаючи над головою своєю футболкою, він спритно і довго тікав від погоні, аж доки кількість поліцейських не стала критичною. Згодом сміливця скрутили, трибуни замовкли від сміху і з веселощів люди миттєво переключилися на спортивне змагання. Певно, цей відчайдушний герой поліцейської кориди в той вечір вважав себе відомим усьому маленькому містечку, яке було для нього світом. Така ось асоціативна історія спливла у пам'яті на тему «активного, але одинокого гравця» і «великої гри» – міжнародного арту.

 

Для вас мистецтво залишається поза політикою?

 

Хоча нам може здатися, що світ прагне зруйнувати будь-які межі, що мистецтво поза політикою, але це тільки для тих, хто не зовсім розібрався з механізмами використання творчого людського потенціалу.

 

Роман Мінін. Природознавство, 2018

 

Ваша тема, що присвячена Донбасу і шахтарям, переживає трансформації, тепер в ній переважає монументально-декоративне оформлення. Чому?

 

Я люблю принципи монументально-декоративного жанру, розумію і відчуваю його пластичну мову, тому можу на ній кричати, співати, або шепотіти монументальні поеми в порожнечу, обійнявши коліна і хитаючись з боку в бік під вічну музику. Декоративне мислення звільняє художника від зайвих спроб змагатися з можливостями фотоапарату.

 

Ваша шахтарська тема дуже полюбилася бельгійцям: колекціонер з Брюсселю придбав декілька робіт на Kyiv Art Week в 2016-м, а в 2017 влаштував вам виставку в своїй брюссельській галереї. Розкажіть про це докладніше?

 

Такий випадок дійсно мав місце в моїй творчій біографії. Представник середнього класу, видатний інженер, об'їхавши весь світ, вирішив зайнятися на пенсії своїм хобі. Він колекціонує твори мистецтва, пов'язані з індустріалізацією та промисловістю, тому ця тема також видалася йому близькою. Його звуть Антуан, він декілька років навчався в Парижі галерейній справі і підійшов до питання цілком професійно. У центрі Брюсселя відкрив невелику галерею і запросив мене зробити персональну виставку. Паралельно з організацією цієї події він возив мене по головним шахтним музеям, в одному з яких ми домовилися робити вітражі на тему «Шахтарі пишуть листа Данте». Сподіваюся, що ми продовжимо з ним наші ділові і дружні стосунки. Він – дивовижна людина. Його розум і любов до життя надихає.

 

Роман Мінін. Данте, 2017

 

Чи пов'язаний з цим випадок, коли у Брюсселі вам замовили мурал, віддавши під нього стіну біля Королівського оперного театру?

 

Так, це продовження історії про виставку в Брюсселі. Антуан – людина досвідчена і добре володіє магією комунікації. Він написав оголошення в газету, мовляв, художник з України готовий безкоштовно за тиждень розписати стіну. Це прочитав інший чоловік, що будував ресторан, стіна якого є частиною заднього виду Королівського оперного театру. Все співпало випадково. Щоправда, технічно я не міг втілити складну багатофігурну композицію, аби показати себе у всій красі, адже будівельні ліси до п'ятого поверху були закриті банерною тканиною з вулиці. Тому ні проектором, ні на око малюнок виявилося неможливо нанести. Я прив'язував грузик і за допомогою ниток та саморізів завдавав простий геометричний малюнок: «Золота шахта». В історичному центрі міста багато золотих прикрас в архітектурі і мені здавалося, що поєднання помаранчевого і золотого кольорів – ідеальне для цього місця, аби цікаво організувати простір всієї вулиці. Вийшло просто і стильно. Дозвіл на розпис ми отримали протягом одного дня. Це був дивовижний збіг обставин – доля.

 

Роман Мінін. Золота Шахта (Брюссель), 2017

 

Але в одному зі своїх інтерв’ю ви зауважили, що мурали як вид мистецтва – відходять. Що тоді ви мали на увазі?

 

Я мав на увазі інтерес до самого жанру «розпис стіни» поступово розчинився в сучасних можливостях використання технологій доповненої реальності. Та й принтери для стін уже давно активно використовуються в розвинених країнах, чому вони досі не з'явилися в Україні – для мене загадка. Певно, «вигідно» орендувати команду будівельників, робітників, малярів, оплачувати їм квитки, проживання, працю, і інші ризики, аніж вирішити питання по організації міського простору в три рази швидше і дешевше. Що стосується доповненої реальності, то на сьогоднішній день – це дійсно дороге задоволення.

 

Ви часто стверджуєте, що українського ринку мистецтва практично не існує, і в той же час Ігор Абрамович, який представляє ваші інтереси на вітчизняному і міжнародних майданчиках, говорить, що попит на вашу творчість настільки виріс серед колекціонерів, що у вас в майстерні не затримуються готові роботи.

 

Можливо, моя спроба бути справедливим в цьому питанні була незграбною щодо тих людей, які роками вибудовують цей арт-ринок, адже є й ті, які і до, і після мене будуть займатися формуванням цього середовища. Я не мав право так категорично говорити. Коли висловлював свою суб'єктивну думку про відсутність ринку, я думав не про себе, а про багатьох друзів і приятелів-художників, яким не так пощастило з дилером. Абрамовича на всіх не вистачить, він і так проявляє чудеса самоорганізації, щоб все встигнути. Я уявляю собі ринок більш велелюдним, щоб ті, хто хоче грошей, заробляв їх улюбленою справою, а хто хоче влади (стати лідером думок, адже марнославства ніхто не відміняв) – скоріше її отримав. Попит на мої роботи дійсно зростає, але, незважаючи на мережу Інтернет, інформація доходить повільно. Ділові люди зайняті і у них просто немає часу відвідувати всі важливі культурні події, які можуть відбуватися поруч. З кожним роком з'являються молоді колекціонери, в основному з IT сфери, які вкладають гроші в сучасне українське мистецтво. Річ у тім, що собівартість виробництва однієї моєї картини – 1000 і більше доларів. Тому, панове художники, які із заздрістю обговорюють продаж картин Мініна, розмазуйте фарбу по полотну і будьте щасливі, що маєте можливість навіть не паритися з приводу рами і якості. Я знаю задоволення цього стану, сам списав гектари паперу і полотен, але особисто мені тепер цікаво створювати дивовижні за складністю композиції.

 

Для вашого мистецтва характерна міфологізація, проте ви і не скочуєтеся у тотальну рефлексію. Яким чином зберігається цей баланс?

 

Ви маєте на увазі, чому моя творчість не нагадує програму новин? Тому, що я на службі у монументального мистецтва. Намагаюся брати приклад з улюблених художників монументалістів. Коли подорожуєш, і розумієш, як багато людей живе на планеті, усвідомлюєш, що у всіх своє сьогодення. Отже, спільне майбутнє мене цікавить значно більше, аніж одномоментне зараз. 

 

Роман Мінін. Розпис будинку в Мирнограді, 2017

 

В Америці в 2017 році був презентований ваш проект «Килим обіцянок» в рамках американського конкурсу, що стало певним «контекстом» для Трампа під час його передвиборних поїздок. Розкажіть докладніше про конкурс, результати, інших учасників?

 

То були великі гонки. Якщо встигну, опишу докладно свої американські пригоди. Я в житті не давав стільки автографів, як там. З 1500 учасників я потрапив у ТОП-25 кращих, і це – непогано, як для першого разу. Проте, щоб мати можливість бути економічно успішним гравцем на тому полі, потрібно стати резидентом Америки, переїхати туди назавжди, або ж на тривалий час. Я не живу заради грошей і хочу бути там, де корисний суспільству. В США поліпшувати нічого, сувора і чітка арт-система працює довершено.  Люди діляться на два типи в цьому питанні. Одні приходять до храму, і у них відразу виникає бажання зробити це місце ліпшим, а інші – приходять, аби зробити ліпшим себе. Я не стану себе більше поважати за те, що переїду на ПМП в Америку, це так просто, але багато хто вважає зовсім навпаки.

 

У роботах про шахтарів багато відсилань до християнства. Які ваші переконання на цей рахунок?

 

Я переконаний, що сакральна тема в моїй творчості надає правильний емоційний колорит і занурює глядача у стан умиротворення. Ця така практика співучасника в таїнстві, що відбувається зараз і в майбутньому. Я вважаю, що культурні коди нашої ментальності дуже густо замішані на сакральних переживаннях.

 

Чи можна сказати, що під впливом прагнення до культурного і соціального перевлаштування світу, ви усвідомлюєте нову, особливу соціальну місію сучасного мистецтва?

 

Не хочу чіплятися до слів, але «нова соціальна місія сучасного мистецтва», певно, мало чим відрізняється від старої або ж від вічної його місії. Прагнення будь-якого художника змінюються з віком, як і його мистецтво. Переді мною постають інакші запитання: в чому проявляється особиста еволюція? Коли зникає чи з'являється бажання культурної перебудови себе?

 

Роман Мінін. Свій-Чужий, 2017

Роман Мінін. Килим Обіцянок. Вітраж в Гранд-Репідз, 2016

 

Чи погоджуєтеся ви з тезою, що мистецтво обслуговує або ідеологію, або дизайн? І як ви, займаючись складним філософським мистецтвом, зважилися створити бренд взуття та одягу Abramovych & MininStudio.

 

Я навчався монументальному мистецтву, тому я знаю це напевно. Воно є потужним інструментом популяризації ідеології. Монументалісти якраз зобов'язані обслуговувати політику партії і транслювати візуально її сигнали в суспільний простір на роки вперед, але зараз немає поняття прямого державного замовлення  і червоний телефон в кабінеті голови Спілки художників давно не відповідає. Все, що їм залишається,  – тихенько розгрібати залишки розкоші у вигляді звань і безкоштовних майстерень. У рідкісному випадку ці нагороди дістаються дійсно хорошим художникам, наприклад, Павло Маков був удостоєний Шевченківської премії. Заради розмноження краси та позитиву в наші дні ми з Ігорем і об'єдналися в творчому союзі. Це він мене надихнув на подібні експерименти зі звичайними побутовими речами: одягом, валізами, взуттям. Мій світогляд і філософський погляд на реалії не тільки не постраждав, а навіть пережив розширення свідомості.

 

Виставка «Раймузей» в ArtUkraine Gallery — спільний проект Олега Тістола, Миколи Маценка та Романа Мініна (фрагмент експозиції)

 

Ви берете участь у груповій виставці, в проекті «Перманентна революція» в Будапешті, де представлені твори кількох поколінь українських художників у контексті соціальних трансформацій. Які ваші враження від ініціативи організаторів і кураторів даної ініціативи?

 

Враження – найкращі. Це була прекрасно організована поїздка: масштабна подія, сильна команда, теплі вечори спілкування. Головне, що деякі герої монтажу отримали безцінний досвід, необхідний в подальшому. Формується команда арт-продакшену, в таких потужних і складних умовах загартовуються професіонали, що демонструють вміння знаходити вихід в будь-якій ситуації за будь-який час. До речі, для багатьох місцевих угорських художників презентувати свої картини у Музеї Людвіга – це недосяжна мрія, а якщо так все ж таки станеться, то автор пишатиметься цим все життя. Прикра, проте типова ситуація, що завжди складається навколо серйозних майданчиків презентації мистецтва. Ми повинні цінувати цю унікальну виставку в Будапешті, яка стала проривом для всього сучасного арту України.

 

Роман Мінін. StreetArtMobil

 

Над якими проектами працюєте зараз?

 

Зважаючи на те,  як легко у нас запозичують ідеї, а пізніше, заднім числом видають їх за свої, я не буду розповідати про всі свої витівки, які  планую в найближчому майбутньому, але про деякі можу розповісти. У Харкові я залишився під кілька мистецьких заходів, які, спільними командними зусиллями ми можемо провести. Фестиваль «Культурний Хаккатон» в селищі Шарівка. Там я є куратором програми паркових скульптур. Фестиваль сучасного мистецтва в Харківському метрополітені – також найпотужніша культурна подія, гідна цього міста.

 

Що стосується моїх персональних проектів, то в першу чергу, звичайно я роблю картини, постійно покращуючи та ускладнюючи їх. Від цього страждає мій бюджет, але якість є важливішою за гроші. Вже більше року займаюся скульптурами і в 2018 хочу випустити серію паркових скульптур на тему Регбі з використанням сучасних технологій і AR. Барельєфи замість розписів на брандмауери типових будинків. Йде розробка особистого додатку для доповненої реальності (AR), власники моїх картин зрадіють, що незабаром до видимого зображення додасться ще одна паралельна реальність, яку можна буде побачити, використовуючи нову технологію. З приводу складних найдорожчих робіт, над якими зараз працюю, це –  «Храм Майнінг». Подробиці поки поширювати не буду.

 

Роман Мінін. LOVE. Із циклу transmonumentalism. Доповнена реальність

 

Влітку 2018 у Львові відбудеться відкриття моєї персональної виставки «Свій Чужий» в галереї Дзиґа, також персоналка планується в Страсбурзі і в Шарлеруа. Сьогодні в Харкові на заході «День вулиці мистецтв» показував перфоманс, поєдинок художника-тореадора і золотого бика. Було весело. Золотий бик на коліщатках – це зменшена копія бика з Уолл-Стріт. Я зображав, як відношення художника до грошей можна показати у художній спосіб. Коли  одягався в костюм тореадора, дивлячись на себе в дзеркало,  зрозумів, що погладшав за останні пару років, але вмію сміятися над собою, тому не дивлячись на зайві кілограми «тореадор прийняв бій». Для повноти картини моєї активності потрібно враховувати і те, що я завжди знаходжу час на сім'ю. Дружина і син розуміють мене, допомагають, наповнюють життя сенсом, і врівноважують. Я займаюся всім, тільки на себе часу не залишається: безсонні ночі і ненормована праця за комп'ютером – невід'ємна частина мого життя. І бої з золотими биками, звичайно (сміється).

 

Роман Мінін

 

 

Про авторку:

Роксана Рублевська – журналістка та авторка статей на мистецьку тематику, постійна авторка журналу ART UKRAINE.