За ініціативи арт-дилера Ігоря Абрамовича, ART UKRAINЕ продовжує цикл бесід з відомими українськими художниками ART NOW. В серії інтерв’ю митці розповідають подробиці про нові проекти, міркують про соціально-політичний та культурний контексти сьогодення, проблеми вітчизняної арт-системи та перспективи розвитку.

 

Влада Ралко – одна з найвідоміших художниць незалежної України, що працює у площині актуального мистецтва в осучасненій експресіоністській манері. У своїх роботах через гротескні образи, непередбачувані трансформації, жорсткі плями і насичені кольори, Ралко прагне до вираження складних емоційних станів, що є реакцією нові потрясіння постіндустріального і постінформаційного суспільства. У фокусі уваги мисткині – страждання колективного тіла, проблеми ідентичності, філософії буття, дослідження соціально-політичного контексту в умовах видимого і невидимого спротиву. Постійна авторка ART UKRAINЕ Роксана Рублевська розпитала мисткиню про діалектику образу тілесності, спосіб створення нових серій, відчуження арту і шляхи побудови культурної політики.

 

У попередніх інтерв’ю ви зазначали, що нерідко зустрічаєте ворожу реакцію на свої роботи. Це свідчить про консерватизм та неосвіченість публіки чи про енергетичну міць ваших творів, які не залишають жодного глядача байдужим?

 

Ворожість є доволі типовою захисною реакцією на таке, що видається незнайомим або незвичним, та через це випромінює загрозу стабільності. Мене б мало обходила така позиція деяких глядачів, що свідчить про лінощі та вороже ставлення до процесу мислення взагалі, якби не впевненість, що руйнівна потуга роботи художника, як на мене, безперечно, є однією з важливих енергій твору. Ця провокаційна сила призначена безперервно висловлювати підозру будь-якій сталості.

 

«Київський щоденник». 2013–2016 рр., акварель,кулькова ручка на папері

Усі зображення надано мисткинею

 

Чи є для вашого художнього дослідження актуальною проблема людини як суб’єкта, який є придушений світом, створеним ним самим?

 

Людина схильна до остаточного визначення меж власної безпеки, що перетворюються на персональні кордони добровільного ув’язнення. Приватний герметичний світ замикає людське в іманентності, де людська природа виснажується у ходінні по колу. Я час від часу повертаюся до зображення замкнених кіл на мішені, де визначеність та передбачуваність кругових маршрутів водночас робить з людини легку та вразливу ціль.

 

У фокусі вашої уваги – тіло. Розкажіть про специфіку створюваних вами тілесних образів?

 

Я не створюю жодних образів. Мене захоплює тілесне як наочний доказ певних внутрішніх рухів, спрямованих на постійне перевершення людиною самої себе. Я скрізь намагаюся відшукати ці ззовні нелогічні вияви людського, що суперечать таким, начебто природним, потягам, як зиск, виживання, продовження роду тощо.

 

 Чи не здається вам, що сучасні образи маргінальної тілесності являють собою символ винищення і спустошення людського тіла, що є слідством спотворення ідей платонізму?

 

Ви нагадали мені про одвічні суперечки щодо того місця, де знаходиться душа. Кожен із варіантів виокремлює відповідну частину тіла та паралельно її освячує. В процесі пошуків  певного органу в якості умістилища душі час від часу для цього по черзі призначалися груди, серце, мозок тощо. Мені ж до вподоби   доволі нове твердження вчених про визначення душі як особливого м’язового чуття – така дефініція утримує духовне відчуження, в усьому тілі без розподілу на кращі та гірші його частини. Тіло у такому розумінні уникає згубної внутрішньої ієрархії, яка починає ділити його на окремі частини та унеможливлює його цілісне сприйняття.

 

«Хлопець». Із серії «Анатомія», 2015, 200х100, акрил на полотні

 

Тілесне часто асоціюють з тваринним на противагу високому духові, але саме така точка зору витісняє тіло на маргіналії людського, робить більшість його прекрасних проявів невартими людини й через це непристойними. У своїх роботах я обстоюю відповідність тілесного духовному та відповідно людському.

 

Над якими проектами працюєте зараз?

 

Маю наразі цілу низку планів щодо втілення певних робіт, але моя праця побудована таким чином, що неясні ідеї на стадії проекту перебувають у своєрідному режимі очікування. Для початку активної робочої фази мені необхідна подія, що виконує роль перемикача та починає конкретизувати досі приблизне. Один із таких проектів, працю над яким я планую продовжувати, був розпочатий  минулого року під час перебування в резиденції на острові Бирючий, де я потрапила у ситуацію прямого зіткнення з низкою речей, вкорінених у моєму власному радянському дитинстві. Атмосфера старої турбази вразила мене тим, що я її миттєво упізнала, хоча побачила це місце вперше та раніше ніколи не потрапляла у подібні обставини лагерного колективного відпочинку.

 

Виходить, що у подібних ситуаціях я ніби зустрічаюся зі своєю темою та з самою собою, відчуваю велику необхідність у продовженні вивчення через втілення у малюнках теми «регламентованої», підпорядкованої системі людини.Мені здається, що певна небезпека, пов’язана із реставрацією подібного підкорення людини нормою, суне потиху з найближчого майбутнього. Для мене стикання із подібними репресивними проявами відбулося ще у не повністю свідомому дитинстві, але саме це дитяче інтуїтивне відчуття такого кшталту загрози наче розвинуло в мені особливу чутливість, щось подібне до якої з’являється у деяких хворих, віщунів або вагітних.

 

«Київський щоденник». 2013–2016 рр., акварель,кулькова ручка на папері

 

Ви брали участь в міжнародному проекті «Перманентна революція» в Будапешті, де представлені твори декількох поколінь українських художників у контексті соціальних та політичних трансформацій. Які ваші враження від ініціативи організаторів і кураторів даної ініціативи?

 

Зроблене організаторами виставки –  важко переоцінити, бо висловлювання, трансльоване в експозиції, красномовно свідчить про мистецьку і політичну ситуацію в Україні та про розуміння кураторами, державою та задіяними в проекті інституціями зовнішньої культурної політики. Симптоматично, що ініціатором та основним організатором проекту, презентованого на державному рівні, виступає приватна мистецька фундація. Хіба що мене бентежить, що «українське» подається в проекті окремо та вилучається таким чином із мережі світових культурних взаємозв’язків, губить можливість обмірковування та дискусії із зовнішнім світом через суцільну спрямованість на показ власних досягнень.

 

Дуже часто на виставках звучать коментарі пересічного глядача, мовляв, «я би нізащо не прикрасив цим свій дім». Як ви відноситеся до такого собі «глухого кута», в який поступово потрапляє сучасне актуальне мистецтво: воно вороже сприймається ідеологією і не використовується дизайном. Чому?

 

У мене немає однозначної відповіді на це запитання, бо я сама відчуваю деяку ніяковість від невизначеності того, чим займаюся. Витвір художника давно не виконує функцію прикрашання та через це він миттєво наче відчужується якимось невизначеним простором. Сучасному твору наче ніде немає місця – він є головною спонукою до думки та розмірковування про фундаментальні проблеми людського існування, але разом із тим видаляється зі звичайного життєвого простору через незручність, бентежну складність, які у свою чергу також стоять на засадах художнього твору взагалі. Витвір художника стає непридатним до перебування у функціональному просторі людини та конче необхідним водночас. Ви або погоджуєтеся постійно відчувати поряд незручність та тривогу, що випромінює робота художника, або визнаєте власну неспроможність на таку близькість.

 

«Діра». Із серії «Поверхня», 2012, 20х25, олія на полотні

 

Результат праці художника спрямовується виключно до нейтральних просторів виставкових залів, у стінах яких твір надійно ізольований від випадкового вторгнення у повсякденність. Мені видається страшенно неприродним такий захист людини від мистецтва, яке є її найпершою й нагальною потребою, чимось на зразок повітря для дихання.

 

Чи вважаєте ви співробітництво з ідеологією в сфері художніх проектів аморальним і таким, що дискредитує митця?

 

Те, що робить художник, —  завжди ширше ідеології, навіть якщо автор закладає у власний твір конкретні ідеологічні змісти. Це перевершення відбувається просто за визначенням та є фундаментальною умовою мистецького твору взагалі.

 

Загалом художник – це аполітична професія, проте на вашу творчість дуже впливають політичний та соціальні контексти. Наприклад, серія «Київський щоденник». Чому?

 

Політичне багато в чому відображує трансформації у засадничо-людському. Політичні зміни сповіщають про людське у його невпинному розгортанні. Будь-яке відокремлення художніх практик від політичного видається мені навмисним знешкодженням діяльності художника, зведенням її до беззубого необов’язкового коментаря реальності замість визнавання твору актуальним рухом всередині реального, його невід’ємним складником. Політичне визнає людину у надважливому сенсі приналежності до людства та відповідно до мови. Оскільки мистецтво є найбільш вагомою, точною й концентрованою мовою з усіх можливих, його дистанціювання від впливів політичного виглядає як певний прояв реакції на політичне.

 

«Київський щоденник». 2013–2016 рр., акварель,кулькова ручка на папері

 

Якою повинна стати загальна культурна політика, аби в сьогоднішніх умовах арт-система України функціонувала досконало?

Просте розуміння того, що без розвинених мистецьких інституцій та активної підтримки сучасного мистецтва держава стає неповноцінною досі у нас піддається сумніву. Попри визнання та демонстрацію сучасного мистецтва на зовнішніх публічних майданчиках всередині країни такі мистецькі практики досі лишаються незрозумілими примхами художників та поодиноких особистостей, що таке мистецтво  підтримують та фінансують. Сучасне мистецтво у нас «для гостей», а не «для себе». Радянське тоталітарне розуміння мистецтва, як певної діяльності, що має обслуговувати та уславлювати державу зберіглося за роки незалежності майже незмінним. Будь-які критичні прояви сприймаються вороже та й сама суть сучасного мистецтва та те, чим воно займається, досі для багатьох затемнені та неясні.

 

Із серії «Заздрість до реальності», 2009, 200х150, олія на полотні

 

Чи вважаєте ви своє мистецтво протестним? І чи здатне таке мистецтво змінити ситуацію в тому сенсі, щоб зробити атмосферу трохи вільніше, вплинути на настрої у суспільстві в цілому і в мистецькому середовищі зокрема?

 

Мистецтво ніколи не діє напряму, тож протестність у творі художника не може виступати визначальною рисою. Протестна складова здатна на певний час актуалізувати та підсилити зроблене художником, вона може навіть зробити мистецький твір надзвичайно дієвим на деякий час, але вона обмежена власною тимчасовою природою та швидко вичерпується.

 

Наразі в українському арт-середовищі з’явилося багато відомих жінок-мисткинь. Чи можна сказати, що наступає ера матріархату у вітчизняному мистецтві?

 

Українське суспільство досі дуже патріархальне й те, що відбувається на окремих ділянках української арт-сцени діє наче проти основної течії та пострадянський загал надзвичайно дратує. До речі, багатьом роль мистецтва видається чимось подібним до ролі жінки у патріархальному суспільстві – воно має водночас хвилювати, але не дратувати, прикрашати, заспокоювати, заколисувати.

 

Радикальні феміністичні жести нових художниць вірогідно можуть частково цьому зарадити, але разом із тим ці висловлювання провокують протиставлення власних завоювань чоловічому світові й таким чином заводять жіноче у глухий кут. Поле людського – далеке від примітивно-полярного, тож мені здається, що важливі складнощі губляться у відкритому протистоянні.

 

«Київський щоденник». 2013–2016 рр., акварель,кулькова ручка на папері

 

В основі ваших творів – багатошарова структура побудови образів. Чи є ключ, який би допоміг більш вільно орієнтуватися глядачу у прочитанні цих символів?

 

Я часто використовую метафору, але аж ніяк не алегорію. Беручи до уваги, що саме друга будується за принципами шифру, мої метафоричні посилання не потребують спеціального ключа. Навіть, якщо  роботи виглядають зашифрованими, вони в той самий час містять ключ у відкритому доступі.

 

Влада Ралко

Фото: Олександр Друганов

 

Чи погоджуєтеся ви з думкою, що діалектика образу тіла як тваринного породила образ «глянцевої» людини, симулякр ідеальної тілесності, позбавлений глибинного змісту, оскільки тіло стало відбитком сучасних технологій?

 

«Позитивне» сплановане тіло, вигляд якого примусово узгоджений з певним каноном, покликане позбутися будь-яких проявів спонтанного. Думаю, що всюдисуща «цифра» піддає тіло утискам, прораховує його та вилучає з нього живе, як зайве. Прораховане та доведене не приймає до уваги ту особливу хибу, неправильність, помилку в обрахунках, певну ваду, що є неодмінними показниками як справжнього, живого, сповненого таємниці тіла, так і мистецтва.

 

 

Про авторку:

Роксана Рублевська – журналістка та авторка статей на мистецьку тематику, постійна авторка журналу ART UKRAINE