86

Вісімдесят шостий рік за негласною традицією прийнято вважати роком трагедій, в якому серед кількох потужних землетрусів та катастроф особливе медійне місце посідали вибух американського шатла “Челенджер”, безглузда загибель у Чорному морі круїзного лайнера “Адмірал Нахімов” і, першим номером серед усіх лих, - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

Українці, з притаманним їм сентименталізмом, щороку присвячували кінець квітня жалобі за четвертим блоком та усім постраждалим від його руйнації людям, аж поки не залишили неприємні спогади в минулому, як ніби перехід від Радянського Союзу до незалежної України провів невидимий бар’єр у часі та просторі, змінивши нове на старе - життя, майбутнє, повітря.

Тим часом виросло ціле покоління людей, народжених в другій половині 80-х, - вже майже не в СРСР, але й поки ще й не в Україні. Тих, чиї спогади про дитинство нерідко пов’язані з сонячними мікрорайонами радянських забудов, а шлях самоідентифікації пролягає через розототожнення себе з тим самим радянським минулим та відокремленням від нього українського теперішнього. І багато хто з них не вважає вісімдесят шостий суцільною трагедією, ба навіть навпаки - роком, повним на матеріал для дослідження та творчості.

 

Організатори фестивалю "86" Ілля Гладштейн та Надія Парфан та мер міста Славутич Володимир Удовиченко під час церемонії відкриття. Фото: Наталка Довга

 

Про це і повідомила кураторка Надія Парфан на церемонії відкриття фестивалю кіно та урбаністики “86”, амбітно розповівши, що власний рік народження був першопричиною для започаткування події. Іще раніше, в інтерв’ю ART UKRAINE вона зазначила, що крім розуміння трагедії і драми, що відбулися, багатьом представникам цього покоління є що сказати і це радше пов’язане з життям, а не перманентним оплакуванням. Так виникла ідея організувати фестиваль, що тематично та за датами  пов’язаний з Чорнобильською аварією, але за характером, відповідно, буде святом, а не ще одним поминальним днем.

Єдність місця та дії

Місцем для проведення фестивалю стало місто Славутич. Про нього вже говорилося багато, зокрема про те, що воно було збудоване протягом двох років силами різних радянських республік, тому його унікальність полягає у зіставленні різних типових проектів житла, для яких забудовники навіть привезли характерні для своїх країв матеріали. До цього часу місто майже не зазнало змін, не захлинулося візуальним шумом зовнішньої реклами та не вирубало без потреби жодного дерева.

 

Мангали, що передбачені проектувальниками у дворах Банкінського кварталу Славутича. Фото: Артем Стретович

За Славутичем, насправді,  вже є кілька усталених кліше, на кшталт “наймолодше місто” або “ідеальне місто”, але слова залишаються словами, а в уявленні більшості мешканців країни Славутич пов’язаний з Чорнобилем, а отже і з панічним побоюванням міфічної радиації. Саме через цей факт можна сказати, що годі було б шукати кращої локації для фестивалю, оскільки ідея організаторів - розвінчати усталені міфи про Чорнобиль та все, що з ним пов’язане - реалізується вже по прибутті в Славутич: велодоріжки, парк у кожному дворі, сонце, що, не ховається за багатоповерхівками, бо їх тут просто нема; аутентичні вивіски на магазинах та всілякі ательє.

 

Інакше кажучи, для тих, хто наважився подолати н-ну кількість кілометрів на Північ, мандрівка до Славутичу може стати неабияким відкриттям: тут вас постійно переслідуватиме відчуття, що ви і в європейському і в радянському містечку водночас, як би сюрреалістично це не звучало. 

 

Славутич. Фото: Олександр Бурлака

Такий розгорнутий вступ про місто невипадковий, адже для відвідувача фестивалю одна з двох його складових - урбаністика -  починається із взаємодії з простором міста, його архітектурою, місцевими мешканцями та їх укладом життя. 

Тут варто відзначити роботу організаторів, які, називаючи себе урбаністами, дійсно подбали не лише про те, чим буде наповнена програма фестивалю, але, радше який досвід - емоційний та інтелектуальний - отримає його відідувач.  Можна навіть назвати цей фестиваль gesamtkunstwerk - тотальною інсталяцією, де глядач, включений у заданий простір міста-артефакту, отримує певні інструкції щодо дослідження міста і, у той же час, сам стає об’єктом дослідження. Кожному з гостей фестивалю, зокрема, пропонувалося створення “ментальної карти”, на якій можно було, після знайомства зі Славутичем, у власний спосіб позначити, що саме в місті сподобалося найбільше.

 

Міський стадіон Славутича. Фото: Артем Стретович

Якість vs кількість

 

Що ж до самої програми, вона була невеличкою, проте продуманою: на чотири дні фестивалю приходилося кілька кінопоказів, дискусій та спецальних подій, протягом яких постійно артикулювалися певні тематичні лінії. Першій з них - виходу за межі мегаполісу було присвячено окрему дискусійну платформу, де предметом обговорення були економіка культури та міст на пострадянському просторі. Тут говорили про децентралізацію ресурсів із великих міст у маленькі, про культурні ініціативи в останніх та про те, хто саме бере в них участь. 
Інша тематична лінія, її умовно можна назвати “поза зоною”, мала на меті новий погляд на усталені уявлення про певні речі. Ця лінія реалізовувалася через добірку кіно, яка включала як сентиментальні короткі стрічки режисерів-початківців (Ганна Рада, Олександр Ратій) так і роботи визнаних документалістів, які отримували нагороди міжнародних конкусів (Роберт Стоун, Фагад Мустафа та ін.). Фактично кожен показаний фільм міг актуалізувати для глядача питання взаємодії “я-простір”, “я-місто”, “я-навколишнє середовище”.

Результат

Із цим складніше. З одного боку, якість продуманої до деталей організації фестивалю не викликає жодних суперечностей: починаючи від презентаційного відеороліка, де невипадково фоновою музикою звучить славутичанин Іван Дорн, до усміхненого мера міста, який урочисто оголошує “86” відкритим. Але з іншого боку виникає питання: кому посміхається мер, якщо з усього міста під час найбільш масових показів було лише кілька місцевих жителів? Більшість аудиторії фестивалю - кияни, ще частина - гості з Європи та інших країн світу. 

 

 

За сто метрів від кіноконцертного комплексу - основної локації фестивалю, перед якою красувалася намальована від руки з налітом радянської естетики афіша, місцеві мешканці розповідають, що про “86” не чули, але про його програму дізнаються з цікавістю. 

Для тих, хто приїхав на фестиваль, це була чергова чудова можливість з користю витратити час та гроші, але не залишала думка про те, що тут є ціле місто людей, і для когось із них відвідування такої події може стати відправною точкою для власного розвитку.

Звичайно, результати таких проектів не бувають швидкими. Можливо, доведеться ще не один раз провести фестиваль, аби місцеві мешканці насправді включилися в діалог. Організатори цьогорічної події у Славутичі зуміли поставити дійсно важливі цілі та дали їх реалізації хороший старт, але тепер справа за тим, щоби в наступні роки, не втрачаючи темпу, знайти контакт з місцевим населенням цього та інших маленьких міст - тих самих, про які велася мова на вчених дискусіях.